З окупації до Луцька їхали без речей і під допити ФСБ: як підприємець з Мелітополя став волонтером

 Свою історію він ексклюзивно розповів для ВСН.

«Українці чекають, що росіяни вийдуть на вулиці, але вони не вийдуть…»

Денис Анатолійович відверто і чесно розповідає, що до війни мав у столиці Росії бізнес. Після початку війни на Донбасі у 2014 році він його закрив. Тож чоловік добре знає росіян, і знає, чому вони не виходять на вулиці.  

«До війни  я жив в Мелітополі, займався бізнесом. В мене було кілька напрямків – туристичний, продаж автозапчастин, торгівля. В Кирилівці у мене був  готель. До речі, з 2008 до 2014 року у мене був бізнес в Москві. Звичайно, після окупації Криму та Донбасу все скінчилося.

Росіяни - інші люди, вони не українці. Тому треба розуміти різницю між нами та росіянами.  Вони там кажуть, що не можуть вийти, бо бояться ФСБ. Дехто з українців теж боявся міліції, але ж виходили в 2004 році, виходили в 2014 році. Пропаганда РФ каже, що ми - один народ, але - ні. У нас, мабуть, більша любов до свободи, що передалася ще з козацьких часів. Завдяки цьому ми й зараз перемагаємо.

Ми ж всі  чекаємо, що росіяни вийдуть, але вони не вийдуть, бо зовсім інший народ. Кажуть, що остерігаються ФСБ, але чому ті люди, які поїхали з Росії в Грузію, Берлін не виходять? Там же нема ФСБ. А українці взяли прапори та вийшли б в центр міста будь-якого міста, що вони й роблять зараз. В тому то й різниця»,- каже чоловік.

Російські танки в Мелітополі, протести містян та життя в окупації

У перші дні війни у мережі з’являлися відео, як люди самотужки намагалися  зупинити російські танки. У Мелітополі люди теж виходили на великі мітинги. Денис Анатолійович у своєму телефоні знаходить такі ролики та світлини, правда, їх лишилися небагато, адже довелося почистити телефон. Розповідає, що вони усі свої машини  заховали, щоб окупанти їх не забрали. Користувалися велосипедами, якщо нема, то ходили пішки. А ще – зізнається, що у них вдома не були зібрані тривожні рюкзаки, бо він був переконаним оптимістом.

«Мелітополь був окупований 24 лютого. Вечері, біля в’їзду у місто були російські танки. 25 лютого були незначні вуличні бої. До російських колон масово почали виходити  містяни.

Наші протести тривали довго, людей ніхто не організовував, вони  самі виходили. Городяни виходили, хтось із стягами, хтось - без, а що було робити, просто сидіти вдома ніхто не міг. А потім окупанти почали розстрілювати протестувальників. Тоді, коли ми виходили, нам здавалося, що ми можемо щось змінити. Ну, по-перше в нас був шок. Ніхто не знав, що робити?  Мені телефонують співробітники, запитують: «Що робити, чи виходити на роботу?». Я ж керівник, маю щось відповісти, а я наразі не маю відповідей. Кажу їм, що не знаю, йдіть додому, будьте з родиною.

26-27 лютого росіяни вже повністю контролювали місто. Але спочатку вони нікого не чіпали, це були перші війська, які взяли місто і проходили далі, або чогось чекали. В перші дні працювали всі служби, крім поліції. На другий день зупинилося мовлення українських телеканалів, місцями ще був Інтернет. Потім, через декілька днів і він пропав. Був поганий мобільний зв’язок, але поки був, бо ж він потрібен оркам теж.

Але потім закрилися магазини і почалося мародерство, бо ж в місті не було поліції. Ніхто не працював, тільки ринки. Тоді росіяни, ніби взялися охороняти, почали, щоб задобрити людей, роздавати гуманітарну допомогу. Але насправді, це була українська продукція: картопля, цибуля, олія, борошно, крупи, яку вони просто забирали у фермерів, грабували по дорозі великі оптові склади.

Ми з друзями зібралися і почали думати, що треба щось робити, не можна сидіти. Дружина одного товариша, що працює директоркою пологового, розповіла, що у них закінчуються продукти, бо їжу перестали привозити. Тож ми почали возити молоко, купуючи його у селян. Якимись обхідними шляхами діставали ліки, платили тим перевізникам, які вивозили людей з окупації за гроші, щоб вони, їдучи до нас, взяли необхідні ліки.

Через два тижні почалася з’являтися якась окупаційна адміністрація, народна влада, як вони її називали.  Вони почали заявляти, що почнуть наводити порядок, тому що, от вас кинули… Далі почали забороняти виходити на вулиці з мітингами. Містом їздили  броньовики з гучномовцями, почали роздавати пропагандистські листівки. Відразу пригадалися кадри з фільмів про Другу світову війну.

А далі комендантська година. Тоді вони з зі зброєю почали приходити до людей о 5 ранку, які мали проукраїнську позицію та забирали їх у невідомому напрямку. Так діяло НКВС у 1937 році. Я дізнався, що почали приходити до одного, другого, третього знайомого. І я розумію, що до мене теж прийдуть. А ще - у мене активна громадська позиція, є бізнес. Вони просто прийдуть по гроші. Посадять,  стануть бити і бізнес відіжмуть. Тому ми вирішили, що треба виїжджати»,- пригадує Денис Катюха.

Російські блокпости, допити ФСБ і мрії сина

Пан Денис розповідає, що коли почалася війна, старший син якраз закінчував школу із золотою медаллю і збирався вступати до Києво-Могилянської академії. Його родина не розуміла чи буде в дитини атестат, що буде з медаллю, але точно знали, що з документами, які обіцяли видати окупанти, ніхто жити не хотів. А як же всі мрії, всі репетитори?.. Тож вони ще й через сина вирішили поїхати,  переводитися в іншу школу в Україні й там закінчувати навчання. 

«З окупації можна виїхати було тільки через блокпости і через лінію фронту. Тож 28 березня ми наклеїли на машину напис: «Діти» і вирушили до Запоріжжя. Це – єдина дорога життя, що веде з окупації. Було непросто, дуже важко до території, що підконтрольна Україні, потрібно було подолати десь 60 кілометрів.

Перед нам було вісім блокпостів з окупантами. На деяких блокпостах   стояли бойовики з ДНР.  Вони могли вимагати гроші, перевіряли телефони. Взагалі, нам ще дуже пощастило, адже  нас не змушували роздягатися, бо ж вони шукали татуювання, синці від бронежилета. А деякі люди це все проходили.

Найважчими були блокпости, де стояло ФСБ. Вони щоразу влаштовували  свої психологічні допити, де треба було зважувати кожне слово, відповідаючи. Їх люди відрізнялися від інших військових своїм виглядом, манерою розмовляти. Питали про відношення до України, чи служив в армії, питали, чому виїжджаємо: «Вам, що тут було погано?». Спочатку абстрактна розмова, щоб втертися в довіру, а потім різко «А чого їдете?». Такий відволікаючий прийом, а потім  відразу інше питання.  

Вони мені казали «От, зараз приїдете на Україну, а вас там заберуть в армію або розстріляють». Питали: «Як відноситесь до Росії?». На такі питання бажано мати чіткі, переконливі відповіді, бо якщо, наприклад, скажеш: «Люблю Росію», то йде наступне питання: «А чого тоді виїжджаєш?». Найважчим був блокпост у Василівці. Він практично був останнім і там були працівники ФСБ. Перевіряли прописку, знову питали і, навіть, дітей допитували: «З ким їдеш, хто це?». 

А потім була сіра зона, спалені машини, яку треба було проїхати дуже швидко. Адже в кожну хвилину міг початися бій та обстріли. З нами в машині була вагітна сестра дружини. Тож ми казали, що відвозимо її і повернемося. Саме тому не взяли  ніяких речей. От так нам вдалося вирватися з першого разу.  Ну, на одному блокпості, окупанти вимагали гроші, на іншому питали чи є цигарки.  

Коли ми вже побачили українські блокпости. І з тієї радості, що ми вирвалися з того пекла живими, я хотів якось віддячити нашим військовим. З речей у нас нічого особливого не було, бо боялися брати, але було декілька буханок свіжого хліба, які ми взяли з собою. Тож, я даю, а вони не беруть… «Не треба, вам він потрібен більше. Їдьте далі». І ще десять та чи п’ять  українських блокпостів, я вже не рахував. Я весь час намагався хліб віддати хлопцям. Але вони ввічливо відмовлялися і казали, що в них все є»,- пригадує підприємець. 

«Ти розумієш, що в тебе є тільки дві футболки і одні джинси»….

Пригадуючи усі ті події, чоловік розповідає, що спочатку було дуже складно сприйняти, що все, над чим він працював у житті, забрали окупанти.

«А потім як виїхали... От ти розумієш, що ти приїхав в Запоріжжя.  Мав бізнес, нерухомість, в мій готель вкладено інвестицій більш, як два мільйони доларів. А в тебе є тільки дві футболки і одні джинси і - все. Ти нічого не взяв, щоб не викликати зайвих підозр, аби тільки вирватися звідти і вивезти свою сім’ю.

Ми приїхали в Запоріжжя, на паркову одного із ТЦ. Там був розгорнутий штаб, де були правоохоронці, волонтери, психологи. Я попросив дружину, щоб вона пішла та купила для нас води. Вона прийшла й каже: «Там не можна купити, там можна тільки взяти. Там центр для біженців». І ти розумієш, що ось ти і став біженцем. Ніби ти людина, яка ще може собі купити пляшку води. В тебе є якісь там гроші. І це був такий шок… Дружина почала плакати.

Знаєте, виїжджати, це теж не просто. Бо  далі виникає питання: « Куди?» Добре, коли є якісь знайомі, які допоможуть. Нещодавно їхав з одним знайомим, він тепер військовий, а колись мав свій завод. А він каже: «От виїхав, хто я без заводу, мені 55 років, а я ніхто. То я пішов рядовим солдатом в ЗСУ»,-  продовжує співрозмовник.

Пішов до військкомату, щоб відвойовувати вкрадене у нас життя

Денис Катюха згадує, що спочатку твердо вирішив, що на передовій буде відвойовувати все, що у нього забрали. Бо просто сидіти вдома він не міг.

«Коли ми виїхали, я пішов до військкомату. Я прийшов і кажу, що в мене все забрали і я хочу відвойовувати це. Але їм потрібні люди з військовою спеціальністю, а в мене її не було. Розповів, що за освітою я кандидат наук, працював директором. Ну от мене записали та сказали чекати, коли знадоблюся, викличуть.

Я пішов, чекаю, ніхто не кличе, а я тоді був в такому стані, що просто сидіти не міг. Зателефонував своєму знайомому, що був військовим командиром та й розповідаю йому, що хочу на передову, а мене не кличуть. Він на це порадив, що я можу працювати в тилу, бо маю ж багато знайомих в бізнесі, а значить, зможу допомагати військовим. Через кілька днів зателефонував й спитав, чи можу я знайти певне авто для хлопців.

У мене дійсно є багато друзів, які допомагали мені ще в окупації, збирали та передавали ліки.  Тож я взявся за цю справу. Мені потрібно було зробити кілька дзвінків і першу машину було знайдено»,- згадує мій співрозмовник. 

Переїзд до Луцька та волонтерство для ЗСУ

Чоловік зізнається, що те, чим він займається – його позиція та вклад у спільну перемогу. Каже, що Луцьк затишне і комфортне місто.

«А ми як їхали, то взагалі, ніби, пальцем в мапу.  Прямували  в західний регіон. До того я взагалі у Луцьку ніколи не був. На Тернопільщині ми трохи пожили в знайомих. А потім я зрозумів, що вся допомога йде із Заходу, тож треба їхати сюди. До того ж, у Луцьку були знайомі, з якими ми познайомилися минулого року, тож ми лишилися. Так воно й почалося.

З допомогою для військових я їжджу на Запорізький напрямок. Спочатку я питав, що привезти, а тепер вже й сам розумію, що треба. На тому тижні я доправив нашим військовим вже 13-те авто. Окрім цього, я звертаюся до волонтерських центрів, зокрема, до «Ангару», «Старого міста» «Жіночої сотні самооборони». З проханням допомогти  захисникам сухпайками та іншими  потрібними речами.

Все виглядає так: я знаходжу машину для військових, а волонтери вже її заповнюють необхідними для ЗСУ речами. Далі все це їде до них. Для чого я це роблю? Це - моя позиція, мій вклад у спільну перемогу. Бо ж після звільнення Херсона, у Мелітополі чекають, що вони наступні»,- пояснює волонтер.

 «В моєму готелі зараз живуть орки»: окупований Мелітополь

Денис Анатолійович розповідає, що деякі його знайомі все-таки лишилися у місті. Тож вони періодично спілкуються, правда, дуже обережно, без фото та відео, бо люди бояться. Окупанти перевіряють телефони. Йому періодично розповідають, що сталося з його власністю. 

«Зараз у місті все погано. Мій бізнес в Мелітополі віджатий. А в моєму готелі живуть орки. Вони сказали, що нібито взяли все під охорону, але вигнали моїх працівників, охорону.

Зараз я всі переживання відпустив та вирішив, що усе, що на тій території – вже віджато. Але спочатку було дуже важко це сприйняти. Я також розумію, що вони можуть зробити все, що завгодно, наприклад, зрізати унітази та всю техніку, що є. Друзі з херсонського готелю розповідають, що навіть штори познімали. Хвилююся, бо у місті лишилися мої батьки та батьки дружини. Вони сказали, що не поїдуть зі свого дому. Зараз в Мелітополі використовують черговий наратив: у нас немає тривог, у нас не вимикають світло, у нас є газ. 

В місті зараз лишилося десь 30% населення. Залишилося багато старших людей та тих патріотів, які не змогли через поважні причини виїхати, лишилися й такі, що почали працювати з окупантами. Є люди, які почали займатися спекуляцією з Кримом, вони отримують якісь там гроші.  Мої знайомі розповідають, що у місті частково є інтернет та мобільний зв’язок десь з окупованого Криму, українського зв’язку немає, банківські картки там не працюють.  Але, мабуть, найважче пенсіонерам, що лишилися без пенсії»,- каже Денис Катюха.

«Ми точно повернемося додому»….

Але, попри все, підприємець переконаний, що він після перемоги повернеться додому.

«Зараз я багато подорожую Україною і зустрічаю наших гостей, які у нас відпочивали. Вони впізнають у мене у різних місцях. Чую від них багато хороших слів. Усі кажуть, що знову до нас приїдуть. Це - дуже підбадьорює!

Я розумію, що ми добре робили свою роботу. Та й взагалі, в період  війни країна дуже об’єдналася. Я щоразу себе перевіряю, чи правильно те, що я роблю, можливо, потрібно йти на роботу, започаткувати якийсь бізнес, тут є пропозиції. Але розумію, якщо піду працювати, то у мене не буде часу на волонтерство. Якщо я почну тут щось робити, то це означатиме, що я не повертаюся. Але я впевнений, що ми повернемося додому, коли  Росія звідти піде, а вона точно піде. Тому я, чим можу, допомагаю ЗСУ, що ця подія сталась швидше», - підсумував чоловік.

Лілія Воробйова для ВСН

Фото - автора та з особистого архіву Дениса Катюхи