«Дай Бог дожити до ста»: 92-річна бабуся з Волині досі обробляє город та варить сніданки
Марію Онуфріївну Сидорук у селі Радовичі знають як бабу Маню. Їй 92. Вона пережила Другу світову, поховала батька, виносила на руках трійко недоношених дітей, усе життя пропрацювала в колгоспі — і досі варить сніданки, сапає город і пам’ятає кожне ім’я з дитинства.
«Чисту пам'ять має. Руки натруджені, ноги ледь ходять. Але голова працює.» - відгукується про бабу Маню односельчанка пані Надія.
«Втікала боса, в платті, без хустки… Як палили — я втікала в ліс, по воді… І ми в тих ягодах там сиділи. А раненько вже пішли назад. А як вернулися — нема ні відні хати. Все згоріло. Лиш мури стояли й підвали ще диміли.»
Вона народилася у 1934 році. Другу світову пам’ятає з дитинства — ті роки закарбувалися назавжди. Розповідає, як у 1944-му тікали з родиною від німців, як гинули хати, як зник батько.
«Батька забрали солдати… Прийшла бумажка, що його вже нема. Де могила — не знати. Забили і все. Тоді вся родина якось по світу розійшлася.»
Після війни — нове життя. Вийшла заміж у 1958-му. До заміжжя працювала у колгоспі 5 років доїла корови, 2 роки «гляділа» свині та 2 роки працювала у дитячому садочку. Народила п’ятеро дітей, серед них — трійня. Вижити всім вдалося дивом.
«То були трійнята. Маленькі, як збиті… Маленькі, недоношені такі. Тоді приїхала, додому привезли мене. Заслабли вони мені щось.Всі троє. Завезли мене в лікарню в Турійськ. Там була два місяці з половиною. Потім послабіли мені вони в Турійську щось. Ще раз, ну.»
Перевели пані Марію з немовлятами до Луцька, де дітям діагностували двостороннє запалення легень. Загалом після народження дітей пані Марія пробула у лікарнях 8 місяців.
«Цілий місяць — на кріслі. Спала сидячи. Одного хлопця сюди, другого туди, Лесю в люльку… Ногою колишу одного, рукою — другого… Сама. Все сама. Няньки не було.»
Її будні — між полями, яслами й господарством. Працювала в колгоспі, доїла корів, гляділа свиней, працювала на полях. Пам’ятає все до дрібниць. З дітьми інколи допомагала свекруха.
«Де тільки не була баба… Нема такого поля, де б мої руки й ноги не були. І льон, і коноплі, і буряки. І на роботу, і з дітьми, і корови вдома, і свині, і гуси…»
«Мама пий, мама лікуйся»
«Було щось із вухом. Леся мене в лікарню возила. Вона ж фармацевт у Луцьку. Кожен раз капала мені у вухо…»
Пані Марія згадує, як під час ковіду погіршився слух, з’явилися ускладнення. Але лікувалася сумлінно, хоч і бурчала на ліки:
«Таблеток — уйма! Уся аптека в хаті. А Леся каже: “Мама, пий!” А я їй: “Та ж п’ю…” А вона знову: “Знаєш, скільки це грошей коштує?”»
Попри вік і втому, баба Маня досі виконує всі приписи, хоч і з гумором:
«Кажу: п’ю, як то кажуть, п’ю… І таблетки п’ю, і тиск міряю.»
«Ще й тепер варю хлопцям снідати»
Навіть у 92 — готує сніданки, поливає город, не дає собі лежати.
«Кажу: поки рухаюсь — то живу. Баба варить, баба полила город, кабачки, перець, помідори. Поки Леся (донька) не бачить — я вже в городі. Вона сміється: “Влізла в город, бабо”. А я кажу: “Шкода тебе, ти ж цілий день на ногах, а город сам не сапається.”»
У пані Марії восьмеро внуків, стільки ж правнуків. Один правнук не так давно народився у Німеччині. Ще не бачила правнука наживо, лише по відео.
«Кажу внучці: приїдеш? А вона: “Боюся, війна. Самоліт не літає.” Я кажу: “Марійка, баба може не дожити…” А вона: “Живіть, бабо, я приїду.”»
«Вчіться, дітки, бо баба лиш чотири класи скінчила»
Про освіту баба Маня говорить з особливою теплотою та жалем. У її дитинстві навчання було недоступною розкішшю:
«Закінчила тільки чотири класи. В нас тільки було в селі чотири класи. А п’ятий треба було в Купичів чи в Тагачин іти. А в чому дітей вести? Босоніж? Зима.»
Навіть не маючи змоги вчитись далі, вона завжди заохочувала дітей і внуків шукати освіти:
«Я хлопцям толкувала, і Каті казала. Кажу: йди вчитися за вчительку. А вона: “Не хочу я вчитися.” Ну, не хочеш — то йди за продавця. Пішла.»
Зараз баба з гордістю каже:
«Діти — добрі. Всі мають професії, працюють. Внуки також. Я й кажу: хоч було все тяжко, але всі виросли в людей.»
«Ще пам’ятаю все. І чую. Дай Бог дожити до ста»
Вона пам’ятає кожен дім, сестер, навіть назви сіл, куди тікали. «Свєта дзвонить, Люся була, Ліда була, Надя була. Усі вже померли. Лишилась я. Як кажуть — 100-літка.»
Її голос — ніби зморшка вітру по жнивах: стиха, але тримає всю тишу й силу в собі.
«Як доживете до ста — прийдемо Вас привітати. Бо молоді тепер не переймаються тим… А ми ще цінуємо старших людей. Розуміємо.» -говорить односельчанка пані Надія. А баба Маня лиш сміється.
Ця розповідь — не просто спогади. Це — історія жінки, яка пройшла через вогонь, холод і виснаження, але встояла. У голосі баби Мані — тиша спаленого села, крик немовлят у лікарняній палаті, запах городини, що щойно полита. Це не вигадана героїня — це жінка поруч. І поки вона пам’ятає, ми маємо слухати.
Авторка: Марʼяна Давидюк
Читайте також:
- Виховала 4 дітей, має 11 онуків та 16 правнуків: бабуся з Волині відзначила 100-річний ювілей
- У громаді на Волині з 98-річчям привітали довгожительку
- На двох - 188 років: довгожительки з Волині відзначили ювілей
- Має трьох онуків і стільки ж правнуків: бабуся з Волині відзначає 90-річчя
Будь в курсі усіх новин
