Ажурне захоплення: медсестра з Волині навчає охочих в'язати гачком в ірландському стилі

Про майстриню пише газета «Наш край».

Надія Максимівна з 2016 року працює у відділенні соціальної адаптації та натуральної допомоги Територіального центру Рожищенської міської ради медсестрою, а за сумісництвом операційною медсестрою в Рожищенській багатопрофільній лікарні. В’язання – її захоплення з дитинства, якому навчила мама, хоча сама цим не захоплювалася.

А з технікою ірландського мережива, в якій виконана накидка на Надії Максимівні, її ознайомила Людмила Лук’янчук. Згодом уже сама зацікавилася його історією. Виявляється, саме ці мережива, плетенням яких займалися цілі сім’ї, свого часу допомогли Ірландії вижити у складні часи.

Відмінною особливістю ірландського мережива є те, що воно не в’яжеться єдиним полотном. Спочатку в’яжуться окремі частинки, в основному елементи квітів і рослин. Їх можуть робити навіть діти, або ж старенькі чи чоловіки. Готові елементи ірландці продавали в спеціалізовані мануфактури, там їх  збирали в готові полотна, а потім у вироби.

Цікаво й те, що для ірландського мережива можна використовувати будь-яку пряжу, дивлячись для якого сезону. Буває, що і в одному виробі використовують нитки різної товщини. Якщо літо, то краще в’язати з бавовни, льону. Для зимового сезону, підійде вовна або напіввовна. Мережива в’яжуться гачком, тому розмір гачка підбирається за товщиною пряжі. Основні мотиви в’яжеться пряжею товстіше, а з’єднується сіткою з нитки тоншої ніж основна.

Працюючи в Терцентрі з людьми золотого віку, Надія Максимівна задумалась над тим, що в’язання розвиває моторику пальців, а це позитивно впливає на мозок, розвиває мовлення. Хоча в роботі зі своїми пацієнтами й раніше бралися за в’язання, особливо з волонтерською метою, коли в’язали нашим захисникам на фронт теплі вовняні шкарпетки та килимки, запропонувала ще й вести гурток в’язання. Сюди приходять не лише ті, хто хоче навчитися в’язати, а й ті, хто вміє це робити, але хоче поновити свої знання чи відшліфувати вміння. Зараз якраз пробують техніку ірландського мережива.

Цінують рожищанки золотого віку цей гурток і за те, що це ще одна можливість для спілкування з однодумцями. Тут і чай разом поп’ють, і спогадами поділяться, і помріють про майбутнє.

«Старшим людям дуже важливе спілкування, - говорить Надія Максимівна. - Особливо якщо людина живе сама. А за в’язанням і час швидше проходить, і болячки не стають центром уваги».

Передрук публікації можливий лише за письмової згоди редакції «Наш край»

Читайте також:

• У селищі на Волині відкрили першу майстерню етнопростору
• Раніше працювала вчителькою географії: історія тату-художниці та майстрині перманентного макіяжу з Волині
• Бажання й віра в себе: волинянка навчилася в'язати іграшки за допомогою Ютуба і судоку