«Хотілося лише одного — щоб настала тиша»: історія бійця «Азову» з Волині, який втратив ногу на війні

В інтерв’ю Суспільному він розповів про службу, бойовий досвід, втрату кінцівки та життя після фронту.

- Олексію, як ви потрапили до війська?

- У 2017 році пішов на строкову службу. Мені тоді було 20. До того працював будівельником. Потім підписав контракт - це було обдумане рішення, хотів щось змінити в житті.

- Коли вперше поїхали на схід?

- У 2021 році. До того служив у патрульній роті. А вже у 2022-му, перед повномасштабним вторгненням, ми якраз повернулися з ротації. 24 лютого нас підняли по тривозі.

- Чи одразу потрапили в бойовий підрозділ?

- Ні. Довго намагався перевестися. Це вдалося вже у 2023 році. Потрапив у штурмову роту, пройшли злагодження — це коли підрозділ живе разом, вчиться працювати як одне ціле.

- Що найважче на цьому етапі?

- Морально-психологічний бар’єр. Чим стійкіша психіка - тим легше адаптуватися до бою.

- Пам’ятаєте свій перший бій?

- Так. Це було біля Ягідного на Бахмутському напрямку. Завдання - штурм позицій. Ми впоралися, але без втрат не буває. Там головне - контролювати емоції і швидко приймати рішення.

-  Ви отримали кілька поранень. Розкажіть про найважче.

-  Третє - у листопаді минулого року. Ми мали знешкодити ворожий дрон. Я зробив крок - і стався підрив. Одразу зрозумів: стопи немає. Наклав турнікет і відповз до побратима. До стабпункту доставили менш ніж за дві години.

- Що відчували в той момент?

- Хотілося просто дістатися до укриття і прилягти. Біль був сильний, але панікувати не можна.

- Як повідомили рідним?

- Дружині сказав: «Я їду додому, але є нюанс - я трохи не цілий». Вона одразу запитала: «Нога?». Кажу: «Так, ліва». Вона пожартувала: «Я ж казала не ходити наліво».

- Як проходила реабілітація?

- Спочатку Краматорськ, потім центр Superhumans Center. Там провели реампутацію і почали відновлення. Потім - допротезна реабілітація. Зараз уже ходжу на протезі.

- Важко було звикнути?

- Перший час - так. Є фантомні відчуття: ніби хочеш почухати п’ятку, а її немає. Але загалом адаптуєшся.

- Як змінилося життя після поранення?

- У побуті особливо нічого. Єдине - на механіці вже не поїздиш. Але це дрібниці.

- У вас народився син під час війни. Що це для вас?

- Це стимул жити далі. Найбільший.

- Чи плануєте повертатися до служби?

- На передову вже не пустять. Але, можливо, піду в інструктори - маю відповідну підготовку.

-  Чого найбільше хотілося там, на фронті?

- Щоб настала тиша.

- А як зараз реагуєте на тишу в тилу?

- Не завжди спокійно. Будь-який звук може викликати флешбеки.

- Ви втрачали побратимів. Як із цим жити?

- Це складно. Є відчуття провини - «чому я живий». Емоції накопичуються. Найкраще - вивільняти їх, не тримати в собі.

- Ви плакали?

- Бувало. Ми не залізні.

- Яким бачите майбутнє?

- Хочеться простого - бути з родиною. Можливо, відкрити свою справу. Але поки - крок за кроком.

- Якою для вас буде перемога?

- Важко сказати словами. Але точно знаю - ми воюємо не даремно.

Читайте також:

• Спочатку у бій за Україну пішов батько, а коли загинув, його замінив син: спогади про двох Героїв з Волині
• Батько і троє синів стали на захист України: історія волинської родини