Побратими винесли з сірої зони: історія волинянина, який загинув на фронті

Спогадами про полеглого чоловіка з Суспільним поділилася його дружина, 36-річна Людмила Притолюк.

У цивільному житті Іван Притолюк займався столярними роботами. Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, волинянин записався в тероборону. Рік потому йому додому принесли повістку.

15 лютого 2023 року, розповіла Людмила Притолюк, її чоловіка призвали на військову службу у ЗСУ: це була в 33 окрема механізована бригада, 416 волинський окремий батальйон. Свій позивний у війську - «Столяр» - отримав, зважаючи на професійні довоєнні навички.

«Був гранатометником, а після навчання був відправлений на схід, в Запорізьку область, де був в гарячих точках і загинув в населеному пункті Новодарівка Запорізької області», зазначила Людмила Притолюк.

9 вересня 2023 року Іван востаннє перед смертю приїхав у 10-денну відпустку та побачився з рідними. Через чотири місяці його не стало. Командування бригади посмертно нагородило його орденом «Полеглого воїна», передавши відзнаку рідним.

«Було 10 прекрасних, щасливих сімейних днів... Коли була можливість, першим кому дзвонив - це сім’ї. Розповідав, що не жаліє, що він пішов служити. Казав, що зустрів справжніх друзів, побратимів: він дуже їх цінував і вони його цінували. Знав, що він там за нас, щоб ми були в мирі і спокої», — сказала дружина полеглого захисника.

У день загибелі свого чоловіка Людмила Притолюк саме була на роботі у лікарні в Луцьку, де працює операційною медсестрою. Про те, що Івана більше немає, дізналася від його побратима.

«Цього дня мені нічого не снилося і в нас була в «Сигналі» група рідних. І написав побратим, що був страшний обстріл, що він не може мовчати... У мене була безмежна надія... Не вірила до останнього що так може бути. Прожили ми в шлюбі 14 щасливих років», — пригадала вдова.

Евакуація тіла полеглого захисника з Запорізького напрямку відбувалася в чотири етапи. Територія, де він загинув, на той момент стала «сірою зоною» і була вже майже захоплена російськими військами, розповіла Людмила Притолюк.

«Це величезна самопожертва тих хлопців: вони ризикували своїм життям, щоб гідно віддати шану, гідно поховати свого побратима. Щира дяка і уклін їм за це», — додала дружина Івана.

Життя сім'ї після загибелі Івана

Вдома у Притолюків — облаштований куточок пам'яті про Івана. Тут його особисті фотографії за час військової служби та посвідчення з відзнакою.

У 37-річного Івана Притолюка залишилося двоє дітей: 13-річний Дмитро та 10-річна Олеся, котрі дуже схожі на свого тата. Зі слів Людмили, загибель тата на війні діти пережили складно, і згадують про нього зі сльозами на очах.

«Що я можу для свого чоловіка зробити? Я можу тільки виховати наших дітей! Дімі 13 років: він копія тата, як і зовні, так і характером. Олеся це також татова доця», — розповіла вдома полеглого воїна.

І Олеся, і Дмитро Притолюки кажуть: тато був добрим, чуйним, сильним і хоробрим, разом з ним любили проводити час.

Мама полеглого військового Леся Притолюк розповіла: родина до останнього сподівалася, що Іван живий. Згодом таки отримали страшну звістку від працівників ТЦК. З її слів, Іван як ангел-охоронець для чоловіків із Прилуцького, котрі зараз воюють на різних напрямках.

«Він єдиний з нашого села військовий, який загинув у бою. Ніхто більш за цей рік не загинув. Він казав: військова служба допомогла зрозуміти, що таке справжня дружба. Але не повезло йому. Дякуючи побратимам, його несли 8 чи 10 кілометрів на собі, що дало нам змогу його по-людськи поховати...» — пригадала Леся Притолюк.

Торік Леся Іполитівна покинула роботу в Прилуцькому ліцеї, аби більше часу проводити з внуками, доки їхня мама працює на двох роботах.

Вдова Людмила Притолюк у пам'ять про Івана зберігає його сумку, яку передали з військової частини після загибелі: «Це його особисті речі. Я її не розбираю. Ось тут малюнки дітей. Не розбираю вже рік, прийду, візьму якусь річ, обніму і кладу на місце. Боюся втратити цей запах чоловіка».

Волинянина Івана Притолюка поховали на місцевому кладовищі в селі Прилуцьке Луцького району 16 лютого 2024 року.

Хоч і минув уже рік, говорить вдова захисника, серце та душа не можуть змиритися, що не почує та не побачить коханого чоловіка. «Я не могла повірити, що ось так може бути, бо коли любиш, то не уявляєш свого життя без нього. А тут треба вчитися жити», — додала волинянка.

Читайте також:

• Завжди говорив, що в полон не здасться: Герой з Волині загинув у бою під Бахмутом
• Майже три роки боронив Україну: захиснику з Волині просять посмертно присвоїти державну нагороду