Був у комі чотири з половиною місяці: 14-річний хлопець з Волині хоче навчитися самостійно ходити після жахливої аварії

Та стан дитини був настільки важкий, що лікарі не бралися робити будь-які прогнози, - пише районна громадсько-політична газета «Ратнівщина». 

Валентина Кобець із села Гірники Ратнівської громади разом із чоловіком Миколою Михайловичем народили і виховують 12 дітей. Частина з них уже пішла в самостійне життя. Частина – ще у батьківському домі. Та останній рік перевернув і змінив життя родини Кобців докорінно.

- Нам сказали, що в Миколки дуже важка черепно-мозкова травма, - пригадує Валентина Кобець. - Оперувати його не можна було. Перші дні нам відверто говорили, що шансів на життя у дитини немає. Він втратив рефлекс ковтання, було повністю відсутнє мовлення. Лежачий… Перебування в комі… Як віруюча людина скажу, було багато сліз пролито, багато молитов, але Бог їх почув.

Коли трапилася аварія, Миколи Михайловича не було вдома – важкохворий після низки оперативних втручань він був у Вільнюсі на лікуванні. Повернувся додому аж в липні. Біль стискав груди, коли вперше побачив непритомного сина.

Микола був у комі чотири з половиною місяці. Місяць перебував у реанімаційному відділенні Волинської обласної дитячої клінічної лікарні, ще місяць – у неврологічному. Лікарі робили все, що від них залежало, але жодних дзвіночків, що хлопчик видужує, не було. Після двох місяців лікарні батьки забрали сина додому, дбайливо доглядали, надіялися і молилися, щоб він прийшов до тями. І 1 жовтня сталася та довгождана подія – ледь помітно Миколка посміхнувся дітям. Так він подав перші ознаки життя.

- Я побачила, що нам треба щось змінювати, - каже Валентина Володимирівна. - Стали шукати якусь реабілітацію, телефонували, питали, де можна її пройти. Нас прийняли в реабілітаційному комплексі «АGAPE», який знаходиться у Боратині під Луцьком. Відверто кажучи, ми привезли туди дитину «поліном». Він був лежачий, навіть звуків ніяких не видавав, язиком не міг рухати, ковтати. Нас там навчили тримати голову і посадили. Він уже міг сидіти і триматися. Вперше вертикалізували. Там ми були два тижні і за цей короткий час переконалися, наскільки людям небайдуже на нашу біду. У цьому центрі все було з молитвою. Ранок починався з молитви і вечір закінчувався теж молитвою. Миколку там дуже полюбили і щиро хотіли допомогти. Нам подарували крісло колісне, яке значно полегшило життя. Після закінчення курсу реабілітації ми приїхали додому. Нам показали вправи, які можна робити самим, але я порівняла, що між реабілітацією вдома і в медичному закладі є велика різниця.Батьки бачили, як маленькими кроками їхній син видряпується з небуття, і шукали усіх можливостей, щоб йому допомогти. Аби не втрачати час, звернулися у Ратнівську центральну району лікарню. З найтеплішими словами вдячності Валентина Володимирівна згадує про персонал реабілітаційного та дитячого відділень лікарні і сімейного лікаря, педіатра Галину Кліщевську, адже наступною сходинкою на їхньому складному шляху стала саме реабілітація тут, на місці, в Ратному.

- Наші ратнівські спеціалісти настільки старалися, вони настільки прикладалися, вони стали для нас справжніми друзями! І ми бачили повільний, але впевнений рух вперед, - констатує мама хлопчика. – Вони не просто робили роботу, а підбирали зручний час, стимулювали і заохочували. Це було дуже нелегко. У Ратному Миколу вертикалізували. Масажі, розробки кінцівок, обличчя, заняття на мотомеді. Ми відчували тепло і позитив, які випромінював весь колектив реабілітаційного відділення.

Фізичний терапевт Ратнівської ЦРЛ Ірина Куява розповіла, що Микола був одним з особливих пацієнтів тим, що його стан був надважким і процес відновлення починався швидше з консультацій щодо догляду, ніж з повноцінної реабілітації. Проте рідні настільки боролися за життя і здоров’я своєї дитини, що, здається, сам Бог їм допомагав. І хлопчик подавав хороші надії, у нього простежувався гарний потенціал, з чим можна було працювати на більш вузькому рівні.

- Коли надійшла звістка, що Микола вийшов з коми, ми раділи всім колективом, - згадує Ірина Олександрівна. - У грудні минулого року він приїхав до нас на реабілітацію. Реабілітаційна допомога була мінімальною. Він був лежачий. Були розписані періоди, коли його годували. Крапельним шляхом через гастростому вводили їжу. Окрім того, у хлопчика стояла трахеостома. Його батьки – дуже позитивні, чуйні, прості люди. Вони настільки прислуховуються, хапаються за кожну ниточку! Ми всю нашу бригаду розподіляли по 15-20 хвилин, щоб проробити весь комплекс вправ, бо дитина була ослаблена. Тут, у нас, ми проводили вертикалізації хлопчика. Миколку встановлювали, фіксували, вертикалізували. В електронному апараті, під контролем спеціалістів, але він уже стояв. Залучали суміжних спеціалістів. Було непросто. Часто реабілітація давала збої. Потрібно було робити крок назад і призупиняти певні процеси та враховувати всі особливості дитини. Проте додому вони виписалися з хорошими результатами. Розуміємо, що це незначна динаміка, але ми старалися докласти максимум зусиль і праці.

Курс реабілітації в Ратному завершувався, однак просто сидіти вдома і чекати дива рідні не хотіли. Вони знали, що треба йти далі і шукати якісь шляхи, як піднімати дитину. Валентина Володимирівна попросила поради в Ірини Куяви, куди можна звернутися далі, адже на порядку денному стояло питання, як позбутися трахеостоми, щоб дитина дихала самостійно. Маючи величезний досвід роботи з важкими дітьми, спеціаліст порадила звернутися у дитячу лікарню святого Миколая першого медоб’єднання Львова. І вже на початку січня 2024 року Миколкою займалися у цьому медичному закладі. За цей рік батьки хлопчика не один раз бачили на власні очі дива, які траплялися з їхньою дитиною. Вони твердо переконані, що випадковостей у житті не буває.

З Миколкою працювала команда Unbroken Kids – Unbroken Ukraine («Незламні діти – незламна Україна») на чолі з фізичним терапевтом Сергієм Худою. Спеціалісти готувалися до того, щоб забрати трахеостому і навчити пацієнта дихати самостійно, але сталося диво. Коли нікого з лікарів поряд не було, Микола сам її вирвав і почав дихати носиком.

- Для мене це було дивом Господнім! – ділиться спогадами мама. – У той момент все могло закінчитися фатально, але Божа воля була така, щоб наш хлопчик жив! Помаленьку нас тут навчили ковтати (після ДТП він не міг ні ковтати, ні жувати). З нами дуже багато займалася терапевт мовлення, розробляла м’язи ротової порожнини, піднебіння (воно у Миколки опущене). Коли він вирвав трахеостому, він почав вчитися говорити, бо саме вона глушила звук.

- Тут, у Львові, взагалі дуже комфортні умови і для батьків, і для дітей, ставлення медперсоналу. Великий плюс – моментальна реакція усіх спеціалістів. Заболів живіт – одразу прийшов хірург. Треба ЛОР – тієї ж миті прибігла лікарка. Треба невролог чи окуліст – уже в нас у палаті. На місці є всі спеціалісти, які треба такій дитині. Тож окрім реабілітаційних послуг, ми маємо можливість високоточного обстеження і якісного лікування.

Уже більше року Валентина Кобець із сином живе у лікарнях. Як правило, два тижні в медзакладі, тиждень удома. Перед Великоднем знову були на реабілітації в Ратному – у перерві між курсами реабілітації у Львові. Жінка каже, що не хоче марно гаяти часу. Тим більше, що вдома немає такої можливості, та й вмінь займатися з дитиною на такому рівні, як це роблять спеціалісти. Тут, на місці, їм комфортно, бо хтось із рідних може побути з Миколою, а мама в той час вирішує нагальні домашні проблеми.

У травні знову поїхали до Львова. І там Микола під наглядом фахівців зробив перші кроки з трапецією від реабілітаційного залу до палати. Це результат наполегливої праці спеціалістів на різних рівнях та непохитної віри і щирої молитви батьків.

Нещодавно Миколі Кобцю зробили операцію з усунення отвору після трахеостоми. Попереду ще одне серйозне хірургічне втручання. Його погодився провести професор із Туреччини, який три-чотири рази на рік приїжджає у цю лікарню та оперує діток. Справа в тому, що удар в аварії прийшовся саме на ділянку голови в області ока. Хлопчик значно втратив зір, а повіка досі не відкривається. Тому планують під час операції підшити повіку, що дасть можливість дитині бодай частково, але бачити ураженим оком.

Проте цей крок іще попереду. А зараз Микола уже менше пересувається за допомогою крісла колісного, більше – з трапецією. Три-чотири секунди він може простояти сам. Сидить, розуміє рідних, говорить. Хоча мовлення ще далеке від ідеального, проте рідні уже добре розрізняють, що він хоче або що саме йому треба. Лікарі не беруться робити прогнози щодо того, як швидко хлопчик повернеться до повноцінного життя, бо всі процеси залежать від стану відновлення мозку. Мама каже, що ще досі ковтання в Миколи не таке ідеальне, як хотілося б. Тверду їжу він уже може їсти, а водою часто похлинається. Але якщо син уже вийшов із того стану, в якому був, то надіються, що все буде добре.

Жартома кажу Валентині Володимирівні, що після всього пережитого вона, напевно, зможе надавати послуги реабілітації дітям на рівні з вузькопрофільними спеціалістами. Жінка заперечує:

- Знаєте, це дуже важка праця! Треба бути і фізично, і морально сильною людиною. Це надзвичайно велика відповідальність і навантаження теж. Часто в інтернеті ми бачимо гарні картини з реабілітаційних центрів, де дітки і лікарі чарівно усміхаються, але ніхто не уявляє, скільки всього стоїть за цією посмішкою. Це величезна праця і дитини, і команди реабілітологів, і батьків! Через сльози, через «не хочу, а треба». Таким дітям не хочеться виходити із зони комфорту. Їм добре лежати: піднесуть, зроблять за них. Микола хоче навчитися ходити, але це до тих пір, поки не приходиться вставати і ходити. Втомиться і починає проситися: «Я не хочу, не буду, я буду сидіти! Не зачіпайте мене!» Тому ми вдячні усім, хто працював і продовжує працювати з нами: персоналу обласної дитячої лікарні, реабілітаційного комплексу «АGAPE», Ратнівської ЦРЛ, лікарні святого Миколая першого медичного об’єднання Львова. Дякую Богу, що вивів мою дитину з такого стану, і всім лікарям та іншим спеціалістам, які у прямому значенні приклали руки до Миколи. Нам ще багато треба зусиль, щоб він сам почав ходити, але маленькими кроками йдемо до цього.У ході нашого спілкування стало зрозуміло, що весь свій час Валентина присвячує Миколі. Зараз з усіх дітей він цього потребує найбільше. Але, як кожна жінка-господиня, вона має силу-силенну домашніх клопотів. Тож запитала жінку, як з усім цим справляється.

- У мене є дуже велика підтримка, - плаче. - Наша церква (сім’я належить до релігійної громади Євангельських християн в дусі апостолів, - авт.), сусіди мої, подруги. Поки я по лікарнях була з сином, не думала про те, що час заготовки на зиму робити. Приїхала, а в мене вже закрутки в погребі, в коморі, все дівчата мої зробили. Похазяйнували. Може, не мали часу собі зробити до толку, а мені робили, щоб підтримати. Мама Тетяна Юхимівна і тато Володимир Дем’янович дуже хвилювалися за Миколку та старалися, як могли, допомогти. На превеликий жаль, місяць тому тато відійшов у Вічність. Люди наші з села, знайомі й незнайомі дуже багато допомагають і фінансово, і фізично, і морально. Старші донечки вже можуть самі і наготувати, і прибрати в будинку. А те, чого ще не вміють робити, допомагають справлятися члени церкви нашої, сусіди.

Попри величезне горе, яке спіткало цю родину, вони стверджують, що щасливі, що відчувають присутність і підтримку Божу. Господь благословив їх дітьми і надалі дає сили виховати їх людьми та поставити на ноги. Дмитро, Тетяна, Ілля і Михайло створили свої сім’ї. Уже й п’ять внуків тішать серця молодих дідуся та бабусі. Петро, Роман, Ольга, Василина, Микола і Тимофій іще під батьківським крилом. І якщо зараз Микола потребує найбільше їхньої уваги, то за Божим повелінням йому її й віддають. Настане час, коли усе це вони разом переживуть і згадуватимуть, як страшний сон, але з посмішкою і глибокою щирою вірою.

Напевно, саме віра й допомогла їм пробачити хлопчині, який скоїв аварію. Валентина Володимирівна каже, що зла на сім’ю хлопця не тримає. Він щиро розкаявся, не хотів, щоб так трапилося. Шкода свого сина, бо він постраждав, покалічився, але від того, що хтось буде нещасним, вони щасливішими не стануть.

У таких ситуаціях гартується справжня мати, яка вміє віддавати всю себе, показувати власним прикладом, як треба жити і боротися за життя своєї дитини, не нарікаючи на долю, не звинувачуючи і не шукаючи винних. Вона сприймає дійсність такою, яка вона є, спотикається, але йде далі, покладає свої надії на Бога і не опускає рук. А тим, хто стукає, обов’язково відчиняють. Пройде час і перед здоровим, щасливим Миколою відкриються широкі двері у прекрасний світ, в якому для нього передбачене особливе місце. І це місце для нього зараз його рідні і медики кують із великої неосяжної любові.

Читайте також:

• «Не садіть його»: на Волині мама загиблої у ДТП дівчинки просила помилувати винуватця аварії
• У Польщі перекинувся автобус з українцями: серед постраждалих - діти
• Трагедія на Сумщині: батько на смерть переїхав автівкою півторарічного сина