«Хвилини мовчання не достатньо, аби перебрати імена загиблих друзів», - медикиня з Луцька про другу у житті війну

Про це розповідають на сторінці медзакладу у соцмережі. 

«Насправді, опікове відділення від передової не дуже відрізняється (сміється). Якщо серйозно, то прийняла це рішення, бо вмію працювати в таких умовах. Мене вчили цьому і я була готова», - каже Ірина.

Ірина Токарчук народилась в Камінь-Каширському районі у сім’ї фермерів. Згодом сімʼя переїхала у Луцький район. Батьки завжди заохочували отримати вищу освіту, але вибір залишали за донькою. Вона у три роки потрапила в операційну і з того часу знала, що буде хірургом. Проте, стала не просто хірургом, а комбустіологом.

«Я знала, що загальна хірургія не дуже цікава для мене і досягнути успіху в ній не зможу. Мені подобається процес лікування ран. Бо це така мануальна робота: мозаїчність пов’язок, швидка зміна стану ран - це творчий процес і ніколи не набридає. Комбустіологія активно розвивається, тому є простір для росту», - ділиться лікарка.

Вперше на війну потрапила у 2014-му. До початку повномасштабного вторгнення готувалась з грудня 2021 року, тому несподіванки не було.

«Спочатку було дуже страшно, бо не знала, чи справлюсь, чи зможу в цих умовах виконувати свою роботу, чи витримаю фізично. Потім поступово перейшла на нову «нормальність» життя. Тепер я не живу тимчасовим.

Для мене бойові виходи і перерви між ними вже не тимчасове явище, яке треба пережити. Я не чекаю, коли почнеться життя «після війни». Для мене воно триває і зараз. Це і є моє життя. Воно трансформувалося і я адаптувалася до нових умов», - розповідає Ірина Токарчук.

Вона виконує службові обовʼязки в підрозділі десантно-штурмових військ, тому місце роботи часто змінюється. Останнім часом був східний напрямок, Бахмут і його околиці, до того - Соледар і околиці.

Офіцерського звання на даний час не має (через участь у війні 2014 року, не мала змоги закінчити військову кафедру), тому на посаді фельдшера медичного пункту батальйону займається стабілізацією поранених на етапі відправки до обладнаного стабілізаційного пункту медичних рот бригад. Розповідає, що війна навчила багато чому.

«Навчила, що можна все необхідне для себе на тиждень-два вмістити в маленький рюкзачок, а то і по кишенях порозпихати. Що лише ми самі обмежуємо свої можливості, адже, ми можемо пережити багато чого. Що можна їсти одну пачку сухої мівіни в день 2 тижні підряд, працювати і нормально себе почувати. Що хвилини мовчання не достатньо, аби в думках перебрати імена загиблих друзів. Що зміни, заради яких ми жертвуємо, прийдуть після нас, а відсутність змін в країні лякає більше, ніж можливість поранення, полону чи смерті».

Ірина Токарчук стверджує, що її погляди на життя війна не змінила. Розчарували люди: пасивні, непрофесійні, які не хочуть брати відповідальність за своє життя, не кажучи про країну.

«Але, мене оточують люди, які творять зміни в суспільстві. Я живу життя, за яке не буде соромно. Мені не треба виправдовуватися перед собою та іншими. Можу спокійно виконувати свою роботу, доки зможу. Стараюсь робити цю роботу на професійному рівні.

Іноді приходить депресулька від того, що відбувається навколо. Іноді хочеться рознести під корінь всіх, хто досі топить за радянську систему. Іноді хочеться кинути все і переміститися на безлюдний острів».

Читайте також: 

• «У Сирії мій дім зруйнували»: історія санітарного інструктора і батька чотирьох дітей з Волині
• «Вісім днів у реанімації не надавав належної допомоги»: у лікарні на Волині розслідують недбальство медика
• «Жінка, а хоче різати»: у Львівському медуніверситеті виник гучний скандал