Кульова блискавка змінила її долю, а нитка - стала зброєю пам’яті: легендарна майстриня з Волині відзначила ювілей

Про довгожительку пише газета «Слово правди».

Вишивані рушники, ікони, церковні хоругви Марії Ваврисевич не просто тішать око, вони є свідченням предвічної сили і мудрості нашого народу. Червоними і чорними хрестиками вишито на них материнську любов і вірне кохання, щиру відданість рідному краю і високому обов’язку збереження Української держави. Бо змалку дівчинка з невеличкого мальовничого хутора навчилася розуміти й цінувати красу природи і тепло близьких людей. Саме це давало силу долати невдачі та біль гірких втрат, жити гідно і своєю працею творити справжні високо художні дива.

Наприкінці 30-х років минулого століття на невеличкому хуторі, поблизу волинського села з ласкавою назвою Ладинь маленька дівчинка, п’ята із семи дітей працьовитої хліборобської родини, зацікавлено спостерігала, як матуся вишиває сорочку для старшого брата. Уважні оченята пильно вдивлялися, як із-під вправних пальців з’являвся на полотні стрункий орнамент із кольорових ниток. Таке випадало нечасто, надто багато інших нагальних клопотів і невідкладної щоденної роботи мала жінка і у полі, і в городі, і біля худоби.

«Визволителі» і хліба спекти у своїй хаті не пускали

Шанована володимирська вишивальниця Марія Ваврисевич із того покоління, чиє дитинство опалене Другою світовою. Для їхньої родини вона почалася вранці схвильованим вигуком тата: «Діти, війна!». Вибігли надвір, а над хатою вже летіли на схід важкі гітлерівські літаки. Від їх потужного гудіння нажахана малеча хотіла сховатися невідь куди, Маня втекла у верболози… Почалася німецька окупація. На обійсті Макара Гіля якийсь час переховувалися двоє місцевих євреїв, Хаїм і Мотьо, чиї сім’ї тим часом сиділи у лісі. На жаль, більшості з тих людей врятуватися не вдалося.

Згодом у будинку оселилися німецькі офіцери, змусивши велику селянську родину перейти до клуні. Добре, що батько збудував її великою, на два токи, тому всі помістилися. Не було лише печі, тому хліб мати пекла у хаті, раз на тиждень,так дозволяв офіцер-квартирант. Про це не раз згадували Гілі у 44-му році, коли у їхній садибі розгорнули радянський військовий шпиталь. Бо його начальник разом зі своєю коханкою господиню до печі не пускали. Натомість, ще й найстаршого сина «визволителі» заарештували просто на вулиці й нізащо відправили до сталінського концтабору.

Лише через рік він обізвався аж з-під комсомольська-на-амурі. Помер у одному з магаданських таборів, ніколи більше не побачивши рідної землі, на якій так мріяв господарювати. До сибіру вивезли і старшу сестру Марії Ганну. За що? Хтозна, тоді часто вночі в село приходили з лісу повстанці, люди допомагали їм з продуктами, то, можливо, хто десь що і сказав… Після війни влада спершу забрала до колгоспу клуню, а згодом змусила сім’ю взагалі залишити хутір і перевезти хату до Ладині.

Сестрі засуджених до інституту – зась!

Уперше Маня пішла у перший клас у школі, яку в Ладині відкрили повстанці. Учителька, молода односельчанка, віталася з дітьми: «Слава Україні!» Пані Марія досі з гордістю читає напам’ять патріотичну молитву, яку вивчила першокласницею. За української незалежності ті рядочки вона не раз вишивала на своїх рушниках. До речі, вже у двохтисячних роках, на одній із виставок відвідувач поважного віку розповів пані Марії, що під ці вірші карбував крок на повстанському вишколі у 1943 році.

За «других совєтів» дівчинка знову пішла до першого класу. У п’ятий треба було ходити вже за вісім кілометрів, аж до Олеська. Спершу жила там у далекої родички, бабусі Христі, пізніше щодня ходила з дому пішки, часто й босоніж. Інколи, особливо влітку, коли на хуторі буяла пишна зелень, від ранку весело щебетали пташки і Марії було любо й затишно на серці, думалося, покинути школу. Та коли поділилася такими думками із мамою, неписьменна матуся переконала у жодному випадку не полишати навчання.

Із дівочої пам’яті зринає літо 1951-го, коли після сьомого класу пасла колгоспну худобу, що стояла у їхній клуні. Тоді кілька разів до неї приходив із лісу хлопчина-повстанець. Помітивши, що дівчина бере з собою на пасовисько книжку, почав приносити їй українську літературу. Залишав в умовному місці, а вона, прочитавши, знову там її і ховала.

Якось, на прохання парубка, і вишень нарвала для хлопців у батьківському садку. Тільки тривав такий патріотично-романтичний «буккросинг» недовго, бо у вересні Марія, лишила колгоспне стадо й знову стала школяркою. Про долю хлопця більше нічого не знає, ніколи його не бачила.

Успішно закінчивши десятий клас, вирішила вступати до медінституту. Поїхала до Чернівців разом із подругою, брат якої, вже п’ятикурсник, і про житло для дівчат подбав, і їжу їм готував. Аби лиш добре підготувалися до вступних іспитів. Марія Макарівна до подробиць пам’ятає кожен з шести екзаменів: чотири «п’ятірки» одержала за твір та усно з української мови й літератури, хімії та фізики, дві «четвірки» – за диктант та усно з російської мови й літератури. Однак, здобути омріяну професію не судилося.

– Як це тебе прийняли? – здивувалася у селі одна із ровесниць, яка вже двічі привозила з екзаменів «двійки». – У тебе ж брат і сестра засуджені! – Вона, вочевидь, і донос настрочила. Бо Марію Гіль відрахували з першокурсників, незважаючи на високу успішність.

Щоб хоч трохи наблизитися до мрії, пішла у Луцьке медучилище. Вручаючи дипломи, його директор запросив кращих випускників через рік приїздити до Тернополя, де його призначили ректором новоствореного медичного вишу. Марія теж на це сподівалася, бо дуже хотіла стати лікаркою. Та…

Долю визначила… кульова блискавка

На розподілі обрала Володимир-Волинський район. І в перший же день тут трапилася подія, що круто змінила її життєві плани. Приїхала до міста під вечір і вирушати до Суходіл, де мала працювати, було запізно. Тому зайшла до рідної тітки, де вже жила старша сестра, яка, повернувшись із табору, влаштувалася на швейну фабрику. Марія мала переночувати, а вже зранку добиратися в село.

Надворі насувалася негода, небо затягнули низькі темні хмари, починалася буря, а щойно Марія зайшла до кімнати, як сильний порив вітру розчинив вікно. Наступної миті шалена сяюча куля метнулася крізь нього аж до слідуючого покою! Щось голосно тріснуло і враз стало тихо, лиш засмерділо горілим дротом. За кілька хвилин забіг молодий сусід:

– Що трапилося? Допомога потрібна? – чоловік вочевидь добре розумівся на електриці, тому взявся лагодити спалену блискавкою проводку. І, звичайно, зразу накинув оком на перестрашену вродливу дівчину. У розмові з’ясувалося, що мають спільного знайомого – Миколин дядько викладав у школі, в Олеську. Тож наступного дня удвох пішли провідати вчителя, який не тільки не забув колишню ученицю, а й, виявляється, ще раніше, приїжджаючи додому, розповідав родичам про надзвичайно здібну і старанну дівчинку з поліського села.

Отож незабаром Марія Гіль змінила прізвище на Ваврисевич. Увійшовши до родини Праведників світу, які врятували від німецьких фашистів одинадцятеро євреїв. Відтоді більше майже не виїздила з княжого міста. Працювала спершу у фельдшерсько-акушерському пункті у Суходолах, а потім, 43 роки, медсестрою у володимирській туберкульозній лікарні. Найважче, пригадує, було у відділенні менінгіту.

Дітей з цим тяжким захворюванням, через яке більшість лежали нерухомо, везли до Володимира з усієї області. Тяжко було бачити таке жінці, в якої підростали свої син і донька. Тому перейшла на палати з дорослими, хворими на туберкульоз. Поряд працював і чоловік, якого медична спільнота вважала чудовим фтизіатром-діагностом, певний час він був і головним лікарем закладу.

Працюючи по змінах, пані Марія встигала вести чималеньке домашнє господарство, а тоді більшість містян тримали і поросят, і птицю, садили городи. Просапавши картоплю, йшла жінка до квітів, яких завжди чимало садила навколо зведеного власноруч із чоловіком будинку.

Тут і зараз щороку квітнуть троянди, різнобарвні іриси й десятки інших звичних, а подекуди й рідкісних рослин, що від ранньої весни до пізньої осені тішать око господарів і сусідів. Біля фіртки – символічний родинний оберіг – калина, що виросла із паростка, викопаного на батьківському обійсті, на хуторі Кругле, поблизу Ладині. Марія Макарівна любить спостерігати, як взимку червоними ягідками ласують пташки.

Коли володимирчани захопилися дачами, Ваврисевичі також приєдналися до цього невсипущого племені й узяли ділянку на масиві поблизу Залужжя. Пані Марія вклала чимало праці в ту земельку. І, звичайно, полісянка за походженням, любить побродити лісовими стежками, а збирання грибів і ягід – для неї завжди було улюбленою справою і дарувало натхнення для творчості.

А ще ця жінка любить українську пісню, близько двадцяти років співала у хоровій капелі медиків, у юності жоден концерт в училищі та в школі не проходив без неї, про це свідчать фотографії з сімейного архіву. Вона досі шкодує, що не позаписувала від батька старовинні пісні, яких знав чимало.

Червоними і чорними нитками

У їхній хаті на маленькому хуторі не було розкошів. Щоб прогодувати велику родину, селяни найперше дбали про господарство.

– Мої мама, і тато були сиротами, тож не успадкували майна від батьків, розповідає жінка. – Тато, якого виховував дядько, у Першу світову війну потрапив на чотири роки до німецького полону (з якого виніс лише знання мови, що дуже згодилося у Другу світову). Мама, як тоді всі жінки, сама і пряла і ткала, аби діти мали найнеобхідніше, але було не до прикрас і оздоб. Коли, остерігаючись нападу поляків, з якими раніше жили мирно і приязно, ми тікали з хутора, то закопали найкраще майно на городі. Та за кілька місяців перебування у вологій землі тканина зіпсувалася…

Сама ж всерйоз зайнялася вишиванням, розповідає Марія Макарівна, вже як повиростали, роз’їхалися вчитися діти, з’явилося більше вільного часу. До того ще хіба п’ятнадцятирічною вишивала маленькі хустинки. Але у ті часи навіть доброго полотна та ниток ніде було купити. Тепер, дякувати Богу, це стало доступним. Тож вечорами, після вечері, бралася до справи, що дарувала насолоду й тішила серце. Вишивання, каже жінка, ніколи її не втомлювало, скоріше, навпаки, давало відчуття душевної гармонії, повноти і краси життя. Часто завершена робота наштовхували на думки про наступну. Додала зацікавлення вишиванням творчість Івана Пархомука, земляка і недалекого сусіда тут, у місті, й також медика. У Івана Кузьмича було чому навчитися, з повагою говорить майстриня.

Марія Макарівна вишивала сорочки для своїх близьких і для себе, рушники, скатертини, картини. Оздоблювала вишивкою одяг доньки Ольги – таких надзвичайно вишуканих й елегантних блузок, спідниць, суконь та костюмів , поза сумнівом, не має більше ніхто у Володимирі. Мають бабусині вишиванки три онуки і троє правнучок.

Для своїх робіт пригадувала колись побачені елементи вишивки, відшукувала давні рушники, буваючи у рідному селі. Односельчани, знайомі самі віддавали їй те, що давно відлежувалося у материнських і бабусиних скринях. Чимало відтворених нею старовинних орнаментів стали окрасою колекції вже власних робіт.

Якось побачила у Ладині майже знищений часом рушник, але з напрочуд цікавою сюжетною вишивкою. На нім – дівчина біля колодязя і кілька віршованих рядків. Щоправда, дівоча постать на старім рушнику видавалася геть невдалою, тож пані Марія звернулася за допомогою до тодішнього директора художньої школи Адама Михалика. Він допоміг, розробив і накреслив схему, чим тепер пишається. Орнамент по низу рушника вишила вже на власний смак, але він «вписався» у загальну композицію цілком органічно.

Визначальною подією у творчій біографії пані Марії стали її відвідини у 1992 році виставки ікон знаного у світі вишивальника, греко-католицького священника Дмитра Блажейовського. Довго не могла тоді вийти із замку Любарта, де розгорнули експозицію. Сакральна вишивка панотця зачарувала майстриню.

Вражена до глибини душі, ділиться пані Марія, не могла намилуватися філігранними барвистими орнаментами, просвітленими ликами святих. Відчувши її щиру зацікавленість адміністратори тоді дали їй у тимчасове користування зразки деяких експонатів. А згодом, при особистій зустрічі, митець подарував володимирчанці художній альбом із зображеннями своїх робіт та автографом. Відтоді до її доробку додалися десятки вишитих ікон.

По всьому світу розлетілися вишивані дива

Вишиті ікони, церковні хоругви, рушники, що вийшли з-під голки Марії Ваврисевич, допомагають спілкуватися із Всевишнім парафіянам десятків храмів. Є вони у церкві, де колись хрестили новонароджену Марію. Подарувала їх новозбудованому храму в рідному селі, школі в Олеську, де навчалася. Для собору Різдва Христового у нашому місті майстриня вишила дві пари хоругв та образи «Холмська Богородиця» і «Різдво».

У церкві Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії можна помилуватися її іконами «Роздача талантів» та «Блудний син». Образ «Почаївська Божа Матір» чоловік вишивальниці презентував українському собору святого Володимира у Нью-Йорку. Вишиті ікону та рушник роботи пані Марії подарували від Волині з нагоди інавгурації колишньому президенту України Віктору Ющенку. Чимало її рушників «поїхали» до міст-побратимів Володимира як подарунки від усієї громади.

 Тішиться пані Марія, коли її роботи заохочують до творчості інших людей. Із її легкої руки захопилася вишивальним мистецтвом лікарка Світлана Даневська.

 – Лікувалася якось у стаціонарі та й взяла з собою рукоділля. Світлана Іванівна зайшла у палату, побачила, що вишиваю, і також захопилася цією справою. Та так, що невдовзі на володимирських виставках демонструвала свої рушники поруч зі мною.

 І півників, і трояндово-калинові узори – лише хрестиком

Чимало вишила жінка не лише за готовими зразками, а і за власними ідеями. Одна із таких робіт – велика картина із зображення нашого Успенського собору та його дзвіниці. Надихнулася на це панно, що нагадує хоругву, ще коли працювала у туберкульозній лікарні і коли зрідка випадала нагода помилуватися величним Мстиславовим храмом із валів городища. На її роботах не лише біблійні сюжети, а й портрети видатних діячів української історії й культури, Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

У творчості Марії Ваврисевич дивовижно поєднуються традиції української народної вишивки і її власний високо художній естетичний смак. Вона не має фахової мистецької освіти, та цю відсутність компенсувала природа, щедро обдарувавши особливим відчуттям тонких граней краси світла і барв, умінням бачити, помічати прекрасне, захоплюватися ним, невтомно працювати. І маленькою голкою створювати на полотні справжні дива.

Щодо кольорової гами, то Марія Макарівна надає перевагу червоним і чорним ниткам, що, на її думку, найхарактерніші для української традиції. Окремі її роботи виконані лише червоним. Є і чорно-біла вишивка, що виглядає наче тонка мережка. А стосовно технік, то пані Марія – палка прихильниця вишивання хрестиком. Бо саме так здавна робили у її родині і їй самій хрестик найбільше до душі. Самостійно обирає його розмір, щоб найкраще підходив для кожної конкретної роботи.

Різноманітністю вражають рушники Марії Ваврисевич. Окрім традиційних орнаментів, вишиває і цікаві картинки з людського побуту, патріотичні сюжети, часто із зображенням символів української державності. Якщо вони поєднані в одному виробі, то у пані Марії це завжди влучно, доречно й органічно.

Майстрині вдається із дивовижною точністю зобразити нитками на полотні те, що бачить навколо. Он здибилися один проти одного баскі молоді коники під українським тризубом. Наче живі, на рушнику задерикуваті півні, ніжні горлички і стрімкі ластівки. А що вже всілякої рослинності! Особливо багато на вишиванні Марії Макарівни квітів, найчастіше це троянди. А ще дубові листочки й жолуді, та, звичайно, калинові грона.

Вишивання цієї жінки вабить не лише красою і стрункістю орнаментів та багатством сюжетів, особливо сакральних. Милуючись її чудовими роботами, несподівано ловиш себе на дивовижному відчутті – наче торкаєшся чогось глибинно шляхетного і раптом реально відчуваєш доброзичливе сердечне тепло. Може, так озивається у ХХІ століття зашитий червоно-чорними хрестиками наш таємничий неповторний предковічний генетичний код?

Читайте також:

• 100 років мудрості та тепла: вчителька з Волині відсвяткувала ювілей
• Прожила нелегке життя: жителька Волині відзначила 100-річчя
• «Будь моєю дружиною!» – 100-річна лучанка розповіла, як за день знайшла кохання на все життя