Має 8 онуків та 9 правнуків, готує смаколики для родини і допомагає обробляти город: історія довгожительки з Волині

Народилася жінка у селі Модринці, що на території сучасної Польщі, а після Другої світової війни разом із батьками була переселена спочатку на Херсонщину, а потім — на Волинь. Історію волинянки пишуть на сайті Боратин 24.

Я народилася у селі Модринці Грубешвського повіту в Польщі, – розповідає найстарша жителька села Озеряни. – Батьки – Володимир Михайлович та Віра  Михайлівна, були дуже працьовитими людьми. Мали чимале господарство, землю. Адже, окрім мене, було ще двоє дітей – Марійка та Вікентій. Я ходила до школи до Різдва в 1942 році. Опісля село спалили, то люди тиснулися у вцілілих оселях як тільки могли. Батьки багато працювали, і коли вони з бабусею були в полі, то нас, онуків, глядів дідусь Михайло. Ми жили за шість кілометрів від Бугу, тож мама там коноплі мочила. 

Коли розпочалося переселення і в 1945 році родину переселили у Херсон.Незвиклі до місцевого клімату, наші співвітчизники почали хворіти на малярію. Тож батьки, хвилюючись за дітей, таки домоглися дозволу щодо переселення на Волинь. 

Тато на фірі зробили своєрідний обруч, накрили, створивши своєрідне шатро, – ділиться спогадами довгожителька. – Поклали нехитрі пожитки, взяли корівку, яка була нашою годувальницею і першого березня вирушили в дорогу. Два місяці тривала наша мандрівка – першого травня ми приїхали у село Лаврів. Звісно, їхати було непросто. Бо ж коні, корова – все потребувало уваги. А ще батьки хвилювалася за нас, дітей. І кожного вечора, приїхавши в якесь село, мама, взявши нас, йшла по людях проситися аби прийняли нас на ніч. Тато залишалися на фірі, бо потрібно було стерегти худобу та майно. Люди тоді були добрішими, щирішими і завжди приймали нас на ніч. Хтось відводив нам кімнату, хтось стелив в хаті на долівці, ще хтось в хліві. Пригадую, одного разу ми потрапили до оселі вчительки. Вона виявилася дуже гостинною жінкою – дала нам їсти, постелила у кімнаті. А тоді покликала в іншу кімнату, де вікно було наглухо закрите. Я й досі пам’ятаю побачене – в тій кімнаті було дуже багато ікон. Горіла лампадка і  відблиски її вогнику освітлювали лики святих. Виявилося, що та вчителька була дуже набожною жінкою. 

Приїхавши на Волинь, родина оселилася на Познанці, колонії біля Лаврова. Спершу жили в земляні, а згодом звели хатину. Складні то були часи. Щоб заробити хоч якусь копійчину, Ніна з сестрою брали по сто яєць і несли до Луцька на продаж. Продавали й цукор – взявши по 20 кілограмів, прямували на станцію “Несвіч”, а вже звідти до обласного центру. Й досі пам’ятає, як мама натре цукрового буряка, трішки підсмажить на сковорідці, а тоді цю начинку кладе в тісто, яке розчиняли на хліб і випікає пиріжки. Вони були великими і солодкими. Також готували капусту з горохом, пиріжки з квасолею, затирку на молоці, галушки тощо. У 1957 році родина переселилася в Озеряни. 

Коли переїхали на Волинь, то сестра і брат пішли до школи вчитися, а я – в радгосп працювати, – каже Ніна Володимирівна. – І так все життя працювала на полі. Ще коли ми жили на Познаці, то там познайомилася з Сергієм. Його родина згодом також переїхала в Озеряни. Ми почали спілкуватися більше, а згодом закохалися одне в одного і одружилися. Бог дав нам трьох донечок і синочка. Працювали тоді дуже важко. Чоловік був механізатором, тож на роботу йшов вдосвіта, а повертався пізнього вечора. На мені були й діти, і робота по господарству. А тримали корову, свиней, птицю. тож вставала ще задовго до того, як починало світати. Але Бог давав сили, тож справлялася. Діти підростали і також допомагали. Два-три рази на рік кололи кабанів, мали своє молоко, сир, сметану, масло. Сир на зиму солила, тож готувала і вареники, і пироги з сиром Варила борщі, супи та чимало інших страв. Бо сім’я велика й усі мали бути ситими.

І нині Ніна Володимирівна готує смаколики для родини. Вона – багата бабуся і прабабуся – має восьмеро онуків та дев’ятеро правнуків. Тож і діти, і онуки та правнуки приїжджають відвідати стареньку. А ще мають в Озерянах город, обробляти який, попри заперечення рідних, допомагає бабуся. 

Бабуся варить такі смачні супи, що відірватися неможливо, – з усмішкою розповідає Іванна Горошко, онука довгожительки. – У неї навіть найпростіша страва виходить такою запашною й вишуканою, ніби зі справжнього ресторану. Під час канікул та вихідних я часто приїжджала до неї. Бабуся навчала нас, онуків, усьому: і готувати, і вишивати, і плести. Але найважливіше — вона вчила бути чесними, добрими та справедливими. І робила це не стільки словами, скільки власним прикладом. Для мене бабуся — “золота людина”, справжній взірець життєлюбності й працьовитості.

Попри свій вік, вона й досі не звикла сидіти без діла — із радістю готує смаколики для рідних, які приїжджають у гості. Ще одне її захоплення — плетіння килимків, якими щедро обдаровує родину та сусідів. Колись вона багато читала книжок і газет, та тепер зір уже зраджує.

Сьогодні люди живуть дуже добре, бо є все – одяг, харчі, домівки і все в домівках, тому дякуйте Богу за це, – мудро каже старенька. – І просіть в Господа, аби не було гірше. Он рідну церкву відстояли від окупантів. Коли наш місцевий храм перейшов у ПЦУ, то я щиро раділа. Бо так приємно слухати богослужіння рідною мовою! Мене до храму возить племінник. А, трапляється, що слухаю богослужіння по радіо з Михайлівського золотоверхого собору. До речі, мені все цікаво – чому в наших школах немає уроків релігії? Коли я вчилася, то священник приходи до школи, проводив урок, розповідав про Церкву, життя святих, свята, традиції їх святкування тощо. Думаю, це й нині було б дуже доречним. Правду кажучи, я ніколи не думала, що Росія нападе на нас. Бо ж нас все вчили, що вони – наші “брати”. А мені завжди кацапи були кацапами. Щоправда, я не вірю ні кацапам, ні полякам. Все молю Бога аби закінчив ту кляту війну і щоб усіх, хто захищає нашу Україну, хто живе у прифронтових зонах, були здоровими. 

В оселі на стінах фото Ніни Володимирівни з чоловіком, а також їхніх дітей. Ікони прикрашені рушниками, які вишила сама господиня. Також серветки, подушечки, вишиті її працьовитими руками. Вона сама дає собі раду, дбає про рідних і заряджає усіх своєю добротою та оптимізмом.

Читайте також:

• «Дай Бог дожити до ста»: 92-річна бабуся з Волині досі обробляє город та варить сніданки
• «Босі бігли до школи»: 90-річна жителька Волині поділилася спогадами про дитинство без хліба й війну
• Має 8 онуків, 13 правнуків, 4 праправнуки: бабуся з Волині відзначила 97-річчя