«Босі бігли до школи»: 90-річна жителька Волині поділилася спогадами про дитинство без хліба й війну

Про довгожительку розповідає видання «Нова доба».

Народилася Марія Петрівна у 1935 році в селі Чагів, що на Вінниччині. Дитинство її було, як і в більшості повоєнних дітей, непростим.

«Батько з війни не повернувся. Нас залишилось четверо малих дітей. Що могла бідна мати сама з нами зробити? Та якось виживали, — повертається в далеке минуле жінка. — Я пам’ятаю, коли в школу йшла, яка була в колишньому гарному двоповерховому панському маєтку, — не мала в що одягнутися й взутися. Але не одна я така була — так жили всі. Босі бігли до школи, на подвір’ї якої техпрацівники поставили залізну бочку з водою — ми мили в ній ноги і, лишаючи на підлозі мокрі сліди, лопотіли в класи».

Вона змалку знала ціну хліба, праці, відповідальності, а ще тягнулася до знань, відмінно навчаючись. Завдяки цьому вступила до Іллінецького сільськогосподарського технікуму без іспитів.

«Поступала туди, бо було близько до дому — це технікум у нашому районному центрі, — каже бабця Марія. — Я вступила без екзаменів — бо мала похвальну грамоту. А після навчання мене направили працювати на Волинь. Приїхало нас тоді восьмеро. Чотирьох направили в Маневицький район. Мене — в Мановичі (нині – Прилісне)».

Так у 21 рік почалась її трудова діяльність — агрономкою в колгоспі «Комсомолець». Потім відбулося укрупнення господарств.

«Наш колгосп у Мановичах об’єднали з городоцьким, який мав назву «Вільна праця». А я якраз у декреті була — сина народила. Коли повернулася — вже й колгосп інший», — розповідає вона.

Але невдовзі колективне господарство занепало, а її трудовий шлях привів на цегельний завод у Городку, де  трудилася комірницею понад 25 років — вела облік, зберігала і видавала продукцію.

«Завод працював у дві зміни, попит на початках його роботи на цеглу був величезний. За перші сезони виготовляли до двох мільйонів цеглин. Її хотіли вихопити буквально з печі. Бувало, дерев’яний кузов автомобіля загорявся від гарячої цегли, — згадує Марія Петрівна. — Робило там до 60 людей у сезон. А взимку — скорочували, бо не було випалу. Але ми й бордюри, і плитку виготовляли, щоб була робота».

За відповідальну працю Марію Домбровську завжди поважали.

Вона має двоє дітей та четверо онуків. Вже майже дванадцять років тому овдовіла. Її найперша опора — син Віктор, який мешкає із сім’єю в сусідньому селі Городок. Із донькою, яка у свій час навчалася в росії, там вийшла заміж і оселилася, спілкуються лише раз на тиждень по телефону у заздалегідь домовлений час.

«Син та онука вранці і ввечері заходять, у Маневичах працюють, то по дорозі мене провідують. Я кажу: якби не вони — не знаю, що б робила. Але хоч і син із невісткою, і онуки в мене хороші, я до них іти жити не хочу, поки, слава Богу, ще сама собі раду даю. Он, картоплю сама викопала. Правда, не ношу її вже — Вітя носить. А з господарства лиш кури ще тримаю.

Я молю Бога, щоб наші діти і внуки жили в мирі та достатку. Бо ми от із Михайлом Івановичем знаємо, що таке — коли немає хліба. А онук питає: «Бабусю, як так — щоб хліба не було?» Вони не розуміють. А ми розуміємо…» − говорить наостанок довгожителька.

Читайте також:

• Має 8 онуків, 13 правнуків, 4 праправнуки: бабуся з Волині відзначила 97-річчя
• Усе життя тяжко трудилася: бабуся з Волині відзначила 91-річчя
• Усе життя присвятив порятунку людей: волинський лікар-хірург відзначив 90-річчя