«Із оточеного Маріуполя мене вивів Святий Миколай»: історія азовця з Волині

«Із оточеного Маріуполя мене вивів Святий Миколай»: історія азовця з Волині

«Воєнна» частина життя Анатолія почалася в лютому 2015 року. Тоді ще він працював залізничником на Ківерцівській станції. Отримав повістку й пішов служити у прикордонні війська. Після навчання опинився на Донеччині. Саме там він отримав статус учасника АТО і, як каже, «першу подряпину».

Про бойовий досвід Анатолій Плужніков мовчить – замість нього «свідчать» дві медалі. Є ще й третя нагорода: її військовий здобув уже як морський піхотинець. З усмішкою розказує, як після ротації переїхав з Волині на Донеччину: в Маріуполі в нього мала народитися донечка, влаштувався на залізницю в порту, а там зустрів побратима з АТО і, не роздумуючи, подався за ним у морпіхи.

Про нього розповідає «Волинь-нова».

Служив у знаменитого комбата Борсука. Про це Анатолій розповідає уривчасто й по-військовому сухо: «Ми стояли на Донеччині (в Шумах, Торецьку, Верхньоторецькому, за Нью-Йорком). Там у мене і з’явився посттравматичний синдром (ПТС). Так сталося. Побратим згорів... І мені все це дало на голову. Бої все-таки, десантно-штурмова. Тому на початок 2022-го я був комісований із ПТС».

У день, коли росіяни розв’язали повномасштабну війну, Анатолій Плужніков завершував оформлення інвалідності. Проте 25 лютого поїхав у маріупольський військкомат. Вулиці вже обстрілювали, транспорт перестав ходити, і він подався ближче – в Нацгвардію.

«Там була велика черга, багато маріупольців прийшло записуватися. Але вийшов комбат із «Азова» й запитав, хто воював. Нас таких було п’ятеро. Зразу оформили й відправили на позиції обороняти місто», - задує Анатолій.

Військовий добре пам’ятає, як 1 березня у місті зникла електрика. Перший бій у Маріуполі відбувся 4 числа. Анатолій із побратимами спостерігали за ним зі своєї позиції, покидати яку не мали права.

«6 березня на мене й хлопців «прийшла касетка, – розказує боєць. – Факт такий, що з нас трьох лишився тільки я з тяжким пораненням руки. Мене підібрали й завезли в міську лікарню. Поставили внутрішній протез. 8 числа прийшов до тями. 

Тайра (українська військовослужбовиця, парамедикиня – Ред.) мені допомагала й знімала на відео: я передав на пост, що нікуди не подівся... Ми ж думали, що втримаємо Маріупольський порт! Я навіть сім’ю не евакуйовував!». 

«Господи, дай мені який-небудь знак: іти чи не йти?»

У найближчі дні Анатолій Плужніков пережив стільки, що міг би писати книгу. Оскільки міська лікарня в Маріуполі поруч із пологовим, він бачив, як евакуйовували жінок і немовлят після влучання в будівлю російської бомби. 

Він побував і на «Азовсталі», куди почали звозити поранених. Ось що морпіх розказує про той тиждень: «Першого дня нас там було 50, а наступного – десь 300, і далі звозили. Бомбардували регулярно. Над нами 3 метри бетону, а підкидало нас нормально. Там теж були бої, але я не міг допомагати, бо рука в гіпсі. Якби не це — пішов би! А 17 числа мене і ще трьох вивезли в госпіталь. Мене – через те, що рука почала гнити. Стерильності ж не було. А госпіталь на той час був цілий. Приїхали туди зранку, а під обід перша бомба падає перед госпіталем, а друга – на нього, на новий корпус. Я був у старому. Починають рятувати вцілілих, діставати з-під уламків і назад евакуйовувати на «Азовсталь».

Разом з усіма Анатолій повертатися не хотів, бо дуже хвилювався за сім’ю, дружину й сина з донькою. Тому він попросив дозволу у головного лікаря госпіталю й почав готуватися в дорогу. Каже: «18-го числа прокинувся й став молитися – просити: «Господи, дай мені який-небудь знак: іти чи не йти?». Як зайшов у їдальню – побачив образ Миколи Чудотворця. Подумав, що це і є знак. Десь о 5.30 ранку вийшов із госпіталю. (Тоді вже йшли вуличні бої. То нормально, то війна. Обстріли, люди в дворах будинків їсти готують. Трупів трохи було. Жахливо). Як до центру міста добрався, то вже й літаки почали бомбардувати – пересиджував у підвалах. Так пройшов 20 кілометрів. На щастя, з сім’єю все було добре. Однак дружина категорично відмовилася евакуйовуватися. Не хотіла наражати дітей на небезпеку, бо я ж в ЗСУ».

Домовилися, що дружина виходитиме услід за чоловіком, але окремо. Анатолій Плужніков добре пам’ятає, як вибирався з оточеного окупантами міста: «Після того, як два рази наривався на їхній блокпост, викинув військовий квиток і посвідчення учасника бойових дій. Я казав, що цивільний і отримав поранення. По милості Господній спочатку мене не дуже оглядали, бо виходив за посвідченням залізничника й мав місцеву приписку. Перевіряли татуювання».

Смертельна небезпека нависла над ним, коли добрався до запорізької траси: його затримали деенерівці й передали якимсь особам кавказької зовнішності. Військовий знову каже, що поміг Бог, бо на той час у нього був розбитий телефон, у ворогів «не тягнув» інтернет й вони не могли нічого про нього з’ясувати. Був момент, коли його із насунутою на очі шапкою висадили з машини зі словами: «Виходь, інвалід».

«Думав, що вирахували, що я азовець і мають мене розстріляти. Весь час я молився. Виявилося, що мене завезли в Бердянськ у лікарню», – переповідає Анатолій. 

Звідти він зумів виїхати в Запоріжжя, але там усі лікарні були вщерть заповнені, а тоді натрапив на автобусний рейс Запоріжжя–Варшава. 

«У нас є дві категорії: українці й хохли»

Анатолій Плужніков з гіркотою розповідає, як перевізники, так звані патріоти, заявили йому, що квиток до Луцька коштує 4 тисячі гривень, незважаючи на те, що він військовий із важким пораненням. Суму, якої не вистачало, азовцю зібрали люди в автобусі... Згодом лікарі рятували йому руку у Луцьку, Києві, а далі ще й в одному з міст Німеччини. Воїн зауважує, Бог посилав і посилає дуже добрих людей. Отримав звістку від дружини, що їй вдалося залишити зранене місто, тож знову мав за що дякувати Всевишньому.

А далі почалася боротьба за поновлення документів. Понад місяць військовий вважався зниклим безвісти. Згодом його статус змінили на «дезертир». Анатолій Плужніков дуже дякує своїм двоюрідним сестрам, які тут, у Луцьку, дуже допомагали дати раду з документами. І знову згадує Тайру. Завдяки її відео, на якому була зафіксована дата, та іншим військовим, із якими він лікувався і які, як і він, своїм ходом вибиралися з окупованого Маріуполя, чоловік домігся, що його відновили в рідному батальйоні.

«Сказати, що я герой – ні. Патріотизмом великим не відзначаюся. Просто люблю Україну, – міркує Анатолій. – Спостерігаю, що є у нас дві категорії: українці й хохли. Вже побачив, як за кордоном деякі ховаються. Але я дуже поважаю тих, хто зараз допомагає чим може. Повірте, ніколи передок не буває сильним без міцного тилу. Молюся, щоб не гинули мої побратими і цивільні. Напишіть, щоб люди зверталися до Бога! Найважливіше, щоб ми молилися за мир! А Перемогу нам Бог обов’язково дасть!». 

Читайте також:

  

Можливо зацікавить

Після довгих місяців невідання «на щиті» на Волинь повертається Герой Михайло Сумар

Після довгих місяців невідання «на щиті» на Волинь повертається Герой Михайло Сумар

18 місяців вважався зниклим безвісти: війна забрала життя Героя з Волині Миколи Пеприка

18 місяців вважався зниклим безвісти: війна забрала життя Героя з Волині Миколи Пеприка

день народження, Волинь

30 серпня: хто з волинян святкує День народження

Овдовіла дружина, без батька залишилися донечка: на Волині в останню дорогу провели Героя Миколу Комарова

Овдовіла дружина, без батька залишилися донечка: на Волині в останню дорогу провели Героя Миколу Комарова

Скандал на Волині: третій рік жителі трьох сіл намагаються потрапити до лісу
відео

Скандал на Волині: третій рік жителі трьох сіл намагаються потрапити до лісу

день народження, Волинь

29 серпня: хто з волинян святкує День народження

день народження, Волинь

28 серпня: хто з волинян святкує День народження

Довгі місяці надії змінилися на нестерпний біль: на війні загинув Герой Михайло Сумара з Волині

Довгі місяці надії змінилися на нестерпний біль: на війні загинув Герой Михайло Сумара з Волині

Майданівець Ігор Малашко: «Я завжди знав, що повномасштабна війна – питання часу, тому після АТО тримав наплічник зібраний»
фото

Майданівець Ігор Малашко: «Я завжди знав, що повномасштабна війна – питання часу, тому після АТО тримав наплічник зібраний»