Без батька залишилося шестеро дітей: трагічна історія загиблого на війні Костянтина Романюка з Волині

Спільний життєвий шлях двох закоханих молодих людей розпочався у 2009 році, коли запальний і охочий до роботи Костянтин зі Шменьок обрав собі за дружину гарну, працелюбну і хазяйновиту Ольгу Ковальчук. Вона народилася в Жиричах, звідки був тато, а шкільні роки пройшли у Ратному, куди батьки переїхали згодом. Коли дівчина у 2005 році закінчила школу, померла мама. Оля була найстаршою в сім’ї.

На руках у приголомшеного батька залишилося ще четверо дітей. Ольга була найстаршою в сім’ї, де виростало три доньки й два сини, а наймолодшому братикові на той момент ще й п’яти років не було. Тож вона мусила замінити братам і сестрам маму, взяти на себе відповідальність господині і зробити так, щоб молодші, а найперше найменший братик, відчували її турботу і піклування. Коли у 2020 році не стало й тата, з усіма своїми проблемами молодші брати і сестри зверталися до неї.

Недовго після весілля молодята жили у Шменьках, а після народження первістка перебралися у Жиричі, в будинок дідуся і бабусі. Бог послав аж шестеро діток ще зовсім юним тоді Костянтинові й Ользі. Сьогодні у них велика дружна сім’я: найстарший Андрій – дев’ятикласник, йому 14 років, Іван ходить до 8 класу, йому 13, Максим цьогоріч пішов до 5 класу, йому 10 років, Марійці – 8, вона третьокласниця, п’ятирічний Кирило відвідує старшу групу дитячого садка, готується до школи, і наймолодша Аня, якій днями виповнилося 4 роки.

Ольга Романюк розповідає, що дітки в них народжувалися одне за одним, тому вона була часто була у декретній відпустці, а чоловік дбав, аби забезпечити потреби сім’ї. З юних років їздив на заробітки. Часто бував у Польщі. Потім певний час був удома, згодом знову почав їздити по сезонах.

Костянтин пішов служити 6 жовтня 2023 року. Оскільки уклав контракт про службу у прикордонному підрозділі, розраховував, що на передову не потрапить, що буде десь тут охороняти рубежі країни на її західному кордоні. І спочатку так було. Дружина розповідає, що одразу був у Рівному, потім певний період – у частині в Івано-Франківську. На кілька днів його відпустили додому. На зелені свята він мав повернутися у військову частину в Івано-Франківськ. Але через те, що його побратимів уже відправляли по-трохи на Схід країни, розумів, що і він туди теж може потрапити.

Оскільки мав повне право звільнитися з військової служби через багатодітність, поїхав з дому уже з пакетом документів, які підтверджували цей статус. Але виявилося, що деяких паперів ще не вистачало. Тим часом Костянтина Івановича відправили захищати Україну на Донеччину. Дружина після повернення із заробітків із Польщі дозбирала всі необхідні документи і відправила туди, куди сказав чоловік. Листа отримали і повідомили, що запускають процес оформлення документів для демобілізації Костянтина Романюка. Але… не встигли. 26 серпня його не стало.

- Ще 25 серпня я з ним говорила, - відтворює останню розмову з чоловіком Ольга. - О пів на шосту вечора він зателефонував. Ми говорили по відео-зв’язку лише дев’ять хвилин, але він попитав про все: що там вдома, як там діти, чи покопали картоплю, як мати (його мати), чи я дітей в школу позбирала. Ще раніше він якось із Володимира привіз маленьку собаку. То навіть про Гільзу, і то попитав, як вона, чи підросла. Видно, відчував, що більше не доведеться говорити. Він сказав, що мусить бігти, але пообіцяв, що подзвонить 28 або 29-го. А якщо не вдасться тоді зв’язатися, то подзвонить на день народження Машуні (донечки Марії, саме 30 серпня вона народилася. – Авт.). 28 серпня мені принесли сповіщення, а 30, на день народження Марійки, його привезли додому…

Костянтин був солдатом 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Про службу розповідати рідним не хотів.

- Я запитувала: «Костя, що там у вас? Не сильно грохотить»? - А він завжди відповідав: «Знаєш, Олю, війна є війна! Краще вам цього не бачити й не знати»!

28 серпня Ользі Романюк принесли сповіщення про загибель чоловіка. Що творилося тоді у її серці, знає один Бог. Вона бачила на власні очі, як важко батькові було піднімати своїх п’ятьох дітей, а тепер сама залишилася без чоловіка із шістьома! Потім була болюча процедура впізнання і повернення додому тіла Костянтина «на щиті». Хоч похорон відбувся у той самий день, 30 серпня, але волю матері бійця Марії Тодорівни, виконали і завезли сина на рідне подвір’я у Шменьки хоч на кілька хвилин. Ольга каже, що не могла відмовити їй у цьому проханні, бо знає ціну материнської любові.

Описати, який це був похорон, словами важко. Бо плакало не просто все село. Над домовиною голосили маленькі діти. Ще й досі найменша Аня не перестає питати: «Де тато»? А тато уже на небесах. Тоді, 26 серпня, росіяни почали наступ на українські позиції. Було все: «гради», гранати, артилерія. Костянтин загинув від осколкових поранень. Йому було 41. 31 грудня мало би виповнитися 42 роки. Не судилося.

- Оце днями подзвонив його побратим, - розповідає Ольга. - Боялася підняти трубку. Дзвінок завершився, пересилила себе і думаю: «Таки треба передзвонити. Хтозна, чому дзвонить». Вони постійно разом на завдання ходили. Були, як голка з ниткою. Передзвонила сама, але дуже зраділа, коли трубку підняв він. Боялася, чи з ним, бува, біди не трапилося. Ми поспілкувалися про Костю, про його останні дні життя. А мені ще й досі не віриться, що я залишилася сама. Якийсь отакий важкий хрест у мене!

Ольга пригадує, що Костянтин був добрим батьком. Міг крикнути, але вмів і приголубити. Ніколи ні в чому дітям не відмовляв. Хлопців старших до роботи привчав. Якщо щось по господарству робив, то їх постійно кликав, підучував, як і що робити. Дружина у той час меншими дітьми займатися. Вже як тільки геть щось важке, то йшла йому на допомогу. Діти постійно до його тягнулися. Анюта найменша, досі не розуміє, що тата вже немає:

- Нам передали посилку з його речами. Я взяла телефона, щоб переглянути фотографії, а вона сіла біля мене і каже: «Мамо, а де наш тато? Ви ж їздили по нього. А чого ви його не привезли»? А на минулому тижні поїхали з нею поливати квіти на могилі, то вона ще від воріт кладовища побігла зі словами: «Мамо, там наш таточко лежить!»

По-дитячому раділа малеча, коли у день народження 8 вересня її прийшли вітати Ратнівський селищний голова Віталій Бірук та староста Сергій Вашестюк. Раділа подарункам, але все одно допитувалася: «А коли тато прийде»?

Пройде час, вона подорослішає і буде знати, що її тато віддав життя за незалежність України та став небесним ангелом. А поки усі вони мають навчитися жити самі, без нього, провідувати його на кладовищі і подумки ділитися із ним найсокровеннішим.

Нехай Бог посилає сили, мудрість і терпіння 36-річній Ользі Романюк, бо вона тепер – за двох. Хай її безмежна материнська любов і піклування відгукнуться вдячністю у серцях дітей, а душа їхнього загиблого тата віднайде вічний спочинок у Царстві Небесному!

Читайте також: