«Куля досі в моєму тілі»: спогади волинянина про Революцію Гідності

Центр журналістських розслідувань «Сила правди» поспілкувався з одним із ветеранів Майдану, колишнім Дернівським сільським головою, а нині волонтером Олександром Гучем. 

– Чим ти займався до Революції Гідності?

– Я родом із села Дерно. До початку Євромайдану багато подорожував країною і переважно автостопом. У листопаді 2013-го мене запросили працювати дитячим вихователем на спортивній базі в Карпатах. Станом на 1 грудня, коли в Києві розганяли мітингувальників, я вже працював в Ворохті. Проте домовились з однодумцями і поїхали в столицю, – розповідає Олександр. – В Києві я зустрів багато знайомих. У січні 2014-го приєднався до самооборони.

Спершу був в складі 15-ї сотні, яка формувалася переважно з пластунів. Пізніше ми відокремилися і створили окрему 35-у сотню самооборони «Волинська Січ», кістяком якої стали надійні друзі з Національного Альянсу. Організував сотню Павло Данильчук.

Такої кількості цікавих і хороших людей на квадратний метр в житті не зустрічав. На майдані був контраст: з однієї сторони – концерти, а з іншої – протистояння з так званими правоохоронцями. Наша бойова одиниця зазнала втрат: 11 поранених і шість убитих.

– Коли ти отримав поранення? Як це було?

– Я отримав поранення 20-го лютого, коли загони «Беркута» почали вбивати людей, наша сотня кинулася на поміч до Жовтневого палацу. Незвичайне видовище бачити, коли біля тебе падають люди. Хтось від болю кричить і крутиться, а хтось падає вже мертвим. Також незвично усвідомлювати, що те ж саме може статися з тобою. Та все ж продовжуєш просуватися вперед, щоб зайняти передню барикаду навпроти станції метро Хрещатик на Інститутській.

Присутнє було відчуття обов’язку. Бо якщо відійти, не відтіснити беркутівців, то було розуміння, що вони далі стрілятимуть по тих, хто на Майдані. Ми всі були цивільними людьми, та ми з кийками і щитами пішли на супротив. 

Біля Жовтневого, на тротуарі, поранили мого побратима Хому, влучили двома кулями. Одна поцілила в ключицю, інша в лікоть. Я почав його відтягувати і куля прилетіла мені в ногу, біля його голови. Розбила кістку лівого стегна над коліном і увійшла в праву ногу в зоні паху. Де знаходиться і досі. Вона закапсувалася і наразі не дає про себе знати. Ніколи не думав, що бачитиму свою ногу в перерізі. Роздивлятися кістку і м’язи, які були порвані наче дрантя.

Після поранення мене віднесли в Жовтневий палац. Там був шпиталь. Мені надали першу медичну допомогу і відправили в лікарню. Там я провів два тижні, переніс дві операції. Волонтери знайшли клініку для мене, де мали поставити мене на ноги. Цим місцем виявився Єрусалим (Ізраїль). Там мені замість апарату зовнішнього кріплення кістки поставили титанову пластину. Через три місяці довелося знову оперувати. На цей раз перемістити м’язи. Вони не там де треба на кістці прижилися. В підсумку, я в Єрусалимі провів 4,5 місяці, переніс дві операції та фізіотерапію.

В Україні я також проходив реабілітацію від волинського «Інваспорту». Мені допомогли після повернення, я мав змогу займатися в спортзалі скільки захочу, коли захочу і це все безкоштовно. Також через «Інваспорт» я мав змогу бути двічі на реабілітації в Сянках (Львівська область) на спортивній базі.

– Що було після повернення додому? Чим ти займався?

– Після повернення, мене запросили знову в Ворохту вихователем. У 2015 році в Україні на осінь були вибори. Мене в селі почали агітувати на голову сільської ради. Я спершу відмовлявся, бо на той час вже був сільським депутатом та бачив, що це тяжка праця. Та все ж, мене переконали і я виграв вибори. І в листопаді 2015 року я приступив до виконання обов’язків голови. Це був цікавий і нелегкий досвід. Та п’яти років мені вистачило для розуміння, що це не для мене. На наступних виборах я вже не подавав своєї кандидатури. Зайнявся улюбленим. Почав розвивати свою справу – художні вироби з дерева, – розповідає Олександр.

До речі, Олександр з 2019 року працює над власним проектом екобудинку, який зводить за стародавньою українською технологією. Каркас хати – дерев’яний, а стіни – з глини та соломи. 

– Чим ти займаєшся після початку повномасштабного вторгнення?

– Коли почалася активна фаза війни, я приєднався до Штабу Мобільного Спротиву. Це переважно люди з Національного Альянсу, тобто свої близькі. Волонтерство було абсолютно різне. Від фізичної праці (розвантаження/завантаження товарів) до логістичного супроводу гуманірної допомоги з-за кордону до Луцька, а також розвезення амуніції військовим в частини, які готувалися виїжджати на лінію зіткнення. Тож я там і зараз.

– Яким ти, бачиш майбутнє Дернівської громади, яку очолював ще кілька років тому? Майбутнє всієї України?

– Дерно знаходиться зручно географічно. В нас велика територія з лісами, водоймами, полями. Є траса, є залізниця. З’являються нові бізнеси, які формують бюджет. З 2015 по 2020 рік вдалося примножити річний бюджет з 1,5 до 4,7 млн гривень. Це цікавий досвід також. Заохочувати бізнесменів реєструвати і вести бізнес в Дерно. Майбутнє громади буде завжди кращим, ніж до того. Тому що суспільство бажає якісну послугу і самоврядування її мусить забезпечувати.

Майбутнє усієї країни, як на мене, буде тяжким після перемоги. Багато зруйнованої і випаленої території, яку потрібно буде відновити. Це значить що одні регіони недоотримають фінансування, щоб інші могли відновлюватись. Та в підсумку важливо те, що багато людей себе чітко ідентифікували українцями і хто для них тепер Росія. Важливо, що Україна переможе, а значить переможе весь цивілізований світ.

– Чи маєте ви з побратимами традицію якось відзначати річницю Революції Гідності, чи збираєтесь разом на жалобні заходи вшанування пам’яті Небесної Сотні?

– 20 лютого збираємося в Києві. Ніхто не домовляється. Воно саме по собі організовується. Та на цей рік так не буде. Майже всі на війні. Хоча я буду.

Читайте також:

• «Мам, я не буду ховатися - маю йти на війну»: спогади про 24-річного Героя з Волині Івана Лагановського
• Не встиг створити сім’ю і купити будинок, про який розповідав: спогади про 21-річного Героя з Волині Романа Олійника
• «Приходив у сні попрощатися»: спогади про Героя з Волині Віктора Соловка