Літак для України з 33 тоннами допомоги, Асоціація і російська «опозиція» у США: волинянин розповів, як українці у Стенфорді працюють на перемогу

Про перші дні війни і реакції на неї студентів, осінню зустріч із Олесієм Гончаруком, яка вплинула на хід подій, утворення власної асоціації і приклад «справжньої» російської опозиції Андрій розповів виданню ВСН.  Він - уродженець села Стара Лішня та студент Стенфордського університету, який став частиною ком'юніті, яке підтримує Україну з перших днів повномасштабної війни.

Зібрання у кімнатці, створення власної Асоціації та бажання, щоб університет визнав Росію країною-терористом

- З чого почалася ваша діяльність на підтримку України у Стенфорді і як ви так об'єдналися з іншими студентами?

- Так трапилося, що у Стенфорді зібралося доволі багато українців. У нас навіть є програма, яка називається «Ukrainian major leaders»: трьох людей з України привозять у Стенфорд, зазвичай це фахівці чи політики, які здобувають освіту, їм проводять лекції, а потім вони повертаються додому. Крім цього, університет часто запрошує різних класних людей, ось наприклад, Олексій Гончарук, попередній прем’єр-міністр, був у Стенфорді минулої осені.

Я приблизно знаю студентів з України мого віку: з бізнесової чи медичної школи, але він тоді вирішив всіх нас зібрати, познайомити, опісля ми почали краще спілкуватися. Коли розпочалася війна, це стало таким свого роду каталізатором, ми зустрілися всі разом і почали думати, що можемо зробити. 

Як тільки почалася війна, принаймні у мене було таке відчуття, що я недостатньо роблю, думаю, багато українців це відчували. Мені здавалося, що ми у Стенфорді, в Каліфорнії, далеко від снарядів і тривог, тому особливо необхідно діяти – знайшли кімнату, де сиділи близько 7 годин. В нас закінчуються пари, заняття, а ми о 6-й вечора збиралися і о 4-й поверталися звідти. Особливо перший тиждень був активним і виснажувальним періодом: ми майже не спали.

- Якими були перші ініціативи?

- Відразу почали засновувати Українську студентську асоціацію у Стенфорді, тому що раніше її не було, але коли у вас є організація, то тоді значно простіше просити в університету фінанси на івенти, зняття приміщення тощо.

Я чомусь думав, що було би класно паралельно отримати офіційну заяву від Стенфорду, в якій вони засудять війну.

Виявилося, що це значно важче, ніж хотілося б: це величезний приватний університет, у якому купа інвестицій і максимум з того, на що вони спроможні: «Війна – це погано», «Ми засуджуємо війну». Очевидно, що цього недостатньо, бо ми хотіли, аби він назвав Росію військовим злочинцем, щоб все було правильно.

Від Стенфорду ми цього дуже довго добитися не могли, а тому вирішили взяти все, так би мовити, у свої руки. Написали такий собі стейтмент про те, що відбувається, тобто своїми словами сказали: «Росія – країна терорист», «Вона вбиває українців», «Ця війна безпрецедентна» і «Нам потрібна допомога Америки» тощо.

Ми почали поширювати цей лист між професорами, студентами Стендорду і просто збирати підписи. Це була перша ініціатива, яка у нас з’явилася. Мій друг Ігор, що теж вчиться на бакалавраті на програмуванні, за день зробив сайт, ще хтось за пів дня написав текст. 

Цю петицію, яку ми хотіли підписати і зробити таким основним нашим голосом, мені підказав зробити мій професор з історії. Він дуже класний, його звати Норман Наймарк, сам він американець, але водночас він - один із основних істориків, які вивчають епоху «сталінізму», Радянський Союз. Я ще брав з ним клас про терори Сталіна.

Як тільки почалася війна, я був в абсолютному шоці, підійшов до нього і запитав, що робити. Він каже: «Я не думаю, що це щось змінить, але знаю, що коли були схожі репресії в Польщі, то студенти займалися цим». Отак зародилася ідея зробити цю петицію.

Я не знаю, наскільки вона допомогла, скоріше, не дуже, але це було таким потужним способом заявити, що ми є і що намагаємося щось зробити.

Підписало її дійсно багато людей – ми отримали трафік на нашому сайті, який містив максимальну кількість лінків, куди можна було донатити, де почитати інформацію. Ми поділили посилання на категорії: донати на армію, на гуманітарну, на медичну допомогу. Тобто це був звичайний сайт-агрегатор з лінками на інші сайти. Нам було легше цим користуватися, тому що могли контролювали ті посилання: «Хочемо, щоб люди зі Стенфорду кидали на savelife.in.ua, тому поставили його першим». Тобто у нас було більше свободи у цьому. Це був перший проєкт.

У нас в Стенфорді є Майкл Макфлой – колишній посол США в Росії – це такий собі старий ворог Путіна. Він дуже активний зараз у твітері, має багато підписників, і якось теж зашерив лінк на наш сайт у себе – трафік просто підскочив до неба. Ми ще інших студентів попросили перекласти його на різні мови – зараз він велику кількість мов має, десь 17, чи що.  

В перший день, коли все почалося, за американським часом була 7-ма вечора. Я тоді в шоці був, подзвонив своїй сестрі, яка в Києві була, і кажу: «Таня, та не псіхуй, все добре буде». А в неї там вибухи прямо під вікном: «Не буде добре».

Наступного дня ми зробили перший протест на основній площі Стенфорду. Доволі багато людей прийшло, але це був такий траурний настрій, якщо чесно. Ми їх потім проводили регулярно, як мінімум, раз на тиждень. Стенфорд і сам по собі організовував різні заходи, наприклад, лекції з професорами історії, які розказували історію конфлікту чи ще щось. Також ми запрошували нашого консула із Сан Франциско поговорити в Стенфорді, постійно Майкла Макфола просили розказати щось, тому що він точно на нашому боці.

Просто хотілося зробити так, щоб наш голос було почуто в районі Стенфорду. 

Якщо чесно, мені здається, і без наших вимагань підтримка України доволі серйозна була і багато людей, можливо, на якомусь базовому рівні розуміли що сталося. 

Ком'юніті, яке утворилося у Стенфорді і складнощі просування петиції

- В перший день, ви розповідали, що збиралися зі студентами: там були тільки українці чи американці до вас теж доєдналися?

- В перший день були лише українці: у нас був свій чат після зустрічі із Олексієм Гончаруком, де постійно переписувалися. Одного дня вирішили: «О 6-й збираємося тут, це наш штаб». Ми зустрілися всі разом, почали говорити, всі трохи в шоці були, в телеграмі гортали новини, а щось потрібно робити.

Наступного дня моя подруга Настя привела чотирьох своїх друзів американців, які стали писати листи конгресменам, потім хтось - знайомим зі школи бізнесу, потім Джош приєднався. Наше ком’юніті швидко розрослося. Я вважаю, що це дуже важливо, що українська студентська асоціація поєднує не лише українців.

- От ви зробила сайт, створили петицію, а яким чином залучали студентів й професорів до підтримання ініціативи?

- Ми спочатку спамили всі імейли для того, щоб підписали петицію: це була основна ціль. Я своєму професору з фізики кажу: «Будь ласка, скиньте в департамент», а він мені: «Не скину, бо мені не сподобалося, як ви тут написали». Деякі люди настільки прискіпувалися, деякі були дуже педантичні й казали: «В цій петиції ви написали: «Росія щохвилини вбиває українських дітей», але це ж неправда: не щохвилини».

Максимально потрібно було вийняти емоції з неї, як би важко то не було, подати сухо й чітко.

Робиш якусь правку в петиції – змушений розіслати всім імейл зі словами «якщо хочете, можете забрати свій голос, бо ми змінили цей текст». Було дуже багато мороки, але ми розіслали її більшості професорів, спамили по своїх класах, а на протестах були листочки з QR-кодами, які ми роздавали. Найбільше ж трафіку було з твітеру Майкла Макфола. 

Російська «опозиція» і скованість у діях Стенфордського університету

- А були такі професори чи студенти, що були проти вашої активної діяльності?

- Відкрито проти, напевно, ні, тому що ніхто не хоче казати «я підтримую Росію, я – терорист», але було багато людей, які якось себе відсторонювали або ігнорували це. У деяких людей, можна сказати, були зв’язані руки, тому що на вищому рівні, можливо, не можна їм робити якісь чіткі дії, як і з ситуацією зі Стенфордом. Він має великий політичний вплив, очевидно, що вони за Україну, за мир, але сказати типу: «Росія – терорист, ми з нею не хочемо мати нічого спільного», - не може, тому що у Стенфорді, наприклад, якийсь професор з Росії чи студенти, він не може повністю відрубати всі зв’язки.

На рівні інституції такі політичні заяви робити набагато важче, тому вони намагаються зм’якшувати свою мову і казати, що засуджують війну, проти вбивства, але чогось конкретного добитися від них важко. 

Ще смішна історія: у нас в Стенфорді навчається Даша Навальна, дочка Олексія Навального, вона на рік старша за мене.

Скільки Даша зробила за весь цей час? Просто нуль, нічого. Очевидно, що вона не казала нічого проросійського, але при цьому не говорила абсолютно нічого й іншого. Ми написали їй безмежну кількість разів, бо хотіли зробити спільний протест або закликати студентів Росії виходити, такі дивні думки ще у нас були в перші дні. Натомість вона лише запостила у себе в сторіз, щоб люди йшли дивитися фільм про Алєксєя Навального. І це дуже показово щодо російської опозиції. Можна сказати, що у неї тато в СІЗО, йому можуть щось зробити, але пріорітети тут доволі чіткі.

Доволі смішно, що в найбезпечнішому місці в світі, де ніщо не може статися, навіть там вона не готова нічого говорити при тому, що у неї вплив на суспільство значно більший, ніж, скажімо, у мене. У мене 1000 підписників в інстаграмі, маленьке коло спілкування і мої друзі з села Стара Лішня Волинської області. Як я можу щось змінити?

- Чи знизилася кількість переглядів сайту з часом, чи зник інтерес в потенційних користувачів інтерес до цього?

- Мені здається, необхідність, в своєму роді, цього сайту зникла, тому що в перші дні війни американці просто шукали навіть ресурси, аби прочитати про це чи знайти куди закинути 100 баксів. З ходом війни нестача інформації швидко зникла і необхідність цього сайту-агрегатора теж.

Ми, свого роду, також перестали підтримувати його через певний проміжок часу, хоч він досі висить, тобто лінки там ще активні. Ще була велика проблема, що ми цей сайт поширювали, але всі гроші, які скидали люди, відправлялися відразу на фонд, тобто ми не могли перевірити, скільки коштів задонатили через наш сайт. 

33 тонни медичної допомоги та пошук інсуліну для криворізької лікарні

- Діяльність на початку війни переросла в асоціацію: як це сталося і що створення її дозволяє вам робити?

- Організацією ми стали десь на початку червня, але до цього була така серйозна група людей, яка постійно працювала у тій маленькій кімнатці. У нас було таке інтернаціональне комюніті: багато американців, які просто переживали за цю ситуацію, знайомі чи просто друзі друзів.

Сама асоціація, мені здається, - більше бюрократія. Важливіше – люди, які знаходяться у ній. У нас є свій бюджет, статут, конституція – там потрібно було багато речей заповнювати, аби зареєструватися. Організація дозволяє нам ріквестити гроші зі Стенфорду і робити івенти, що дуже корисно.

Нам хотілося зробити так, щоб бачити наш особистий інпакт і приблизно у той самий час до нас приєднався Джош Пікерінг - студент медичної школи Стенфорду, але сам він, мені здається, має якийсь військовий досвід. Він дуже загорівся бажанням поїхати в Україну і допомагати там лікувати людей. Ми вирішили до цього приурочити великий збір коштів на те, щоб надіслати медичну допомогу України.

Там така цікава історія: навіть якщо у нас немає багато ресурсів, то у Стенфорді можна знайти достатньо зв’язків. Люди, які навчаються у бізнес-школі, написали тому, тому і тому і хтось погодився для України знайти літак, потім хтось скинув мільйон доларів. В результаті нам вдалося відправили Джорджа в Україну разом із 33 тоннами медичної допомоги.

У нас одного дня нічого не відбувається, а одного - хтось зателефонував і каже: «Ми будемо закуповувати інсулін, тому що в криворізьку лікарню він потрібен» (у нас є один хлопець з Кривого Рогу, який дуже переживає за своє місто). Він там зателефонував другу друга мера, який сказав, що в лікарні не вистачає інсуліну – наступного дня ми його шукаємо і відправляємо до України.

- Скільки ваша Асоціація налічує осіб?

- Приблизно 40, та очевидно, що не всі активні, бо у багатьох своя робота, навчання.

- Тобто будь-хто може вільно доєднатися до вас і почати втілювати інціативи разом?

- Так, у нас є навіть і не студенти Стенфорду, наприклад, чоловік Соломії, що заснувала TeleHelh, не вчиться тут, проте він з нами.

- Над чим нині працює студентська асоціація?

- Зараз основною ціллю, над якою ми працюємо – повноцінний стартап TeleHelp Ukraine, який вилився з нашої маленької групи людей. Якщо коротко, то він допомогає українцям знаходити безкоштовну телемедиційну допомогу від американських лікарів. Цим займалася Соломія - студентка медичного університету Стенфорду, зі своїм чоловіком.

Ідея полягала у тому, щоб залучити небайдужих лікарів в Америці, які готові допомагати, і знайти людей в Україні, яким ця допомога потрібна.

Потім вони відшукали команду перекладачів, які дозволяють людям говорити між собою. Зараз сайт активно функціонує: там постійно багато пацієнтів, яким надається медична домога через зум чи відеоконференції. Це такий великий проєкт, офіційно зареєстрований стартап в Америці. 

Раніше була ще одна ініціатива, яку ми запустили на День Незалежності України, зокрема Андрій Молчинський від нашої організації. Ми збирали кошти на те, щоб закупити (я не пам’ятаю, було три і одна зламалася чи чотири і одна зламалася) три чи чотири карети швидкої допомоги, які провезти в Україну теж, мені здається, у Кривий Ріг чи кудись у центр України.

«Вони сказали, що зроблять це самостійно без університету, і в один день підсвітили цю величезну вежу»

- А було щось таке, що з якихось причин реалізувати не вдалося?

- В результаті вдалося, але, насправді, історія теж дуже цікава. Якщо пам’ятаєте, на початку війни багато місць у світі підсвічували блакитно-жовтими кольорами. Ми хотіли, щоб в Стенфорді так теж зробили: у нас є така велика Hoover Tower (Гуверська вежа на території кампуса Стенфордського університету, що заввишки 285 футів, – авт.) - це така найвища будівля, в якій зараз книжкові архіви.

Ми хотіли, щоб її підсвітили, а для цього написали офіційний імейл до директора Стенфорду, але він його проігнорував. Тоді ми написали ще раз, а він відповів, що такої опції немає і вони зробити це не можуть. А у цій будівлі, до слова, працює багато істориків, які вивчали історію України і Радянського Союзу, адже там зараз знаходиться найбільший архів ГУЛАГу, тобто така доволі пов’язана історія з Україною.

Вони сказали, що зроблять це самостійно без університету, і в один день засвітили цю величезну вежу. Ця історія - приклад того, що потрібно стукати й стукати, і одного дня двері відчиняться.

А ще була історія: ми думали на протестах роздавати браслетики «Stand with Ukraine», де був би і штрих-код нашого сайту. Ми замовили купу їх за знижкою, а в результаті з сайтом перестали працювати і цілі змінилися, та водночас прийшла ця гора браслетів, десь 5 тисяч, - ми не знали, що з нею робити.

Вирішили зробити онлайн-забіг, кошти з якого мали піти  (пішли вже) на допомогу пологовим будинкам України. У нас цей забіг взагалі просто не йшов: ми розмістили його на сайті, почали робити якусь рекламну кампанію – скупили 30 тих браслетиків. Ми продовжили забіг на ще один місяць і ще один – трохи краще вдалося, бо знамениті люди пробігли і запостили про це у своїх соцмережах.

В один момент я сказав: «Який сенс це робити, якщо ми продали 30 браслетів по 10 доларів», - але все-таки вдалося зібрати нормальну суму, мені здається.

- Були ще проєкти, над якими працювали, крім цих, що вже назвали?

- Ми з другом запустили одну ініціативу – сайт «Don’t Fund War». Ідея полягала у тому, щоб знайти компанії, які ще досі працюють в Росії і ті, що сказали, що виходять, але продовжують працювати, та створити якимось чином тиск на них, аби вони забирали бізнес з Росії.

По суті, цей сайт – велика база даних компаній, на основі її інші люди зробили свої додатки. Знаю, що один із таких дозволяє сканувати штрих-коди товарів, щоб перевіряти, чи компанія вийшла з ринку Росії, мені здається, називається «Zrada». 

- Були якісь відомі особистості, які доєднувалися до ваших ініціатив?

- Ініціативи у нас були доволі локальні, то серед відомих Майкл Макфлой, Стіфен Пфайфер і ще багато істориків.

- То зараз ваша діяльність сконцентрована на TeleHelh Ukraine чи є ще щось?

- Насправді, цей проєкт виріс у свій окремий стартап, і, скоріше, вони лиш деколи з нами комунікують щодо спільних постів і якоїсь медійки. Я не можу сказати, що щось особисто роблю з цього. Вони мають свою організацію, свій борд, і доволі незалежні від нашої організації.

Насправді, в нас люди влітку пороз’їжджалися і активність, очевидно, впала. В перші місяці набагато більше було проєктів, але зараз ми всі повертаємося, тому будемо працювати знову.

«Наша ідея, я думаю, лишилася незмінною: репрезентувати всіх українців у Стенфорді»

- А в чому ви вбачаєте головну місію вашої діяльності?

- Наша ідея, я думаю, лишилася незмінною: репрезентувати всіх українців у Стенфорді, і ми будемо продовжувати це робити. Сама організація заснована, як Українська студентська асоціація, тобто це люди, які мають пряме відношення до України і переживають за неї. Мені здається, для всіх українців зараз головне - це виграти війну. Це те, що нас особисто торкає, тому ми намагаємося допомогти тим, чим можемо зараз. Головною місією, певно, є допомога Україні.

Текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ

Фото: Андрій ТОРЧИЛО