Євгенія Баранек історія водійки тролейбуса з Луцька

В трудовій книжці лучанки Євгенії Баранек — лише один запис. А за цим записом — пів століття доріг, тисячі пасажирів і ціле життя за кермом. Для цієї жінки тролейбус давно став більше, ніж роботою.

Пані Євгенія вже 51 рік за кермом тролейбуса і каже, що без цієї роботи себе вже не уявляє. Історію лучанки розповіли у сюжеті каналу Аверс.

«Це вже частина мого життя. Це не просто робота за життя стільки проробивши... Я чесно кажу, що я розумію, що я вже довго не видержу, що довго не буду робити. Але не знаю, як без того тролейбуса буду». - зізнається водійка тролейбуса Євгенія Баранек.

Жінка на пенсії вже як 19 років. Прийшла працювати у тролейбусне депо ще у 1974-му році. Однак досі пригадує свій перший виїзд. Їй тоді було 18. Хвилювання, відповідальність і відчуття, що тепер відповідає не лише за машину, а й за людей у салоні. Тоді була зовсім молодою, але вже розуміла: ця робота не про випадковість.

У тролейбусне депо вона прийшла свідомо. Це була її мрія з самого дитинства.

Коли була підлітком, розповідає, побачила жінку за кермом тролейбуса і зрозуміла — вона хоче так само.

«Я з дитинства хотіла бути водієм. Я не знала, що такий транспорт як тролейбус. І оце я тоді побачила перше тролейбуса і жінку водія. Я не думала, що саме тролейбус. Мені, якщо чесно, в душі хотілось бути таксисткою, на таксі їздити», - ділиться лучанка.

Із роками лише переконалася: вибір був правильний, бо тролейбус для неї — це не просто маршрут, а ціле вже маленьке життя, що рухається містом. Її робочий день починається рано, близько 6:30. Підготовка, перевірка техніки, виїзд на лінію. День минає швидко, але жодна зміна не схожа на іншу. Пасажири щоразу різні, як і їхні історії. За десятиліття роботи вона навчилася вже відчувати людей. Хтось заходить мовчки, хтось усміхається, а хтось просто хоче доїхати і трохи перевести подих.

«Дійсно, пройшло вже більш як пів життя мого на робочому місці. Звичайно, вже і людей, і пасажирів знаєш навіть в лице, де хто сідає і де виходити має. І мене люди знають, пам'ятають, що я роблю дуже давно. От ніколи навіть не задумувалась, щоб поміняти якось професією, на іншу піти. Ну, це, напевно, якийсь зов чи душі, чи дитинства, чи, чи так, як кажуть, Богом дане», - розповіла пані Євгенія.

Каже, у тролейбусі видно справжнє життя міста. Хоча, якщо порівнювати за ці роки, його ритм значно змінився.

«Побачиш, Волга їде — то аж піднімався. От Волга їде. А зараз настільки багато транспорту і такий… І я вам скажу, що водії дуже багато, я не можу сказати за всіх, що не дуже поважають водія тролейбуса. Йдуть на обгони, підрізають. Зараз важче робити, як було раніше», - каже водійка.

Окремо історію в її пам’яті залишив початок повномасштабної війни.

«Відчувається і дуже відчувається. По людях видно зовсім не той настрій людей, не той позитив навіть. Зараз заходять всі зажурені... Не та поведінка людей. І навіть в тролейбусі раніше щось доказували один одному, щось спорили — емоції свої в тролейбусі. А зараз ні, зараз в основному їдуть мовчки», - зазначає лучанка.

З того часу і місто тоді змінилося, каже жінка, стало тихішим, напруженішим, тривожнішим.

«Так само і нам. Раніше приходив якийсь веселіший на ту роботу, а зараз ідеш і тривога, засмучений. А особливо от мене пробирає те, як їдемо і везуть в останню дорогу...», - каже пані Євгенія.

Зараз Євгенії 69 років, та вона й далі за кермом тролейбуса. Бо ж, як сама каже, ця робота — не просто професія, це її життя.

«Це, як кажуть, в житті моє одне. Я ніколи навіть і не задумувалась, щоб як інші їдуть на заробітки якісь за кордон, шукають інші роботи. Я над цим і не задумувалась. От мені подобається моя професія. Люблю, просто люблю свою роботу», - каже жінка.