Мати поховала другого сина, який перед смертю зробив пропозицію коханій: наймолодшому тероборонівцю з Волині навіки 20 років

Герой взяв зброю до рук, коли йому виповнилося заледве 19 років, - пише газета Полісся.

Уже в перший день повномасштабної війни хлопець стояв у військкоматі, рідним не зізнався куди їздив. Тоді просто в бій із райцентру якраз відправляли уже досвідчених учасників бойових дій, тож юнака завернули додому. Але він довго не вагався, подався у територіальну оборону, що стояла на рідних теренах. Так у складі волинської «сотки» через рік опинився й сам на передовій.

«Переживав за близьких, переживав за рідну Україну – тому й вирішив взяти до рук зброю. Це був мій свідомий вибір. І я не шкодую, що так вчинив. А мамин борщ і побачення у моєму житті ще будуть – після Перемоги!», – впевнено говорив Василь Коваль в одному з інтерв’ю пресі восени, коли ніщо ще не віщувало біди.

Доля розкидала по світу дітей Ковалів. Лише наймолодший, шостий, Василько лишився при них. Був їхньою надією та розрадою, помічником і підтримкою. Тож покидати дім не спішив. Так на рідному обійсті він і планував зводити свої хороми, в які мав привести свою наречену. Уже будучи військовослужбовцем, познайомився з дівчиною із Седлищ. А як дізнався, що вирушає в гарячу точку, одразу зробив пропозицію руки і серця. Вірив, що скоро запросять родину на весілля. Та не судилося… Ввечері 24 липня Бог забрав його до себе: захисник загинув у результаті мінометного обстрілу в Сіверськодонецькому районі. А вранці його такий же молодий побратим-односельчанин Максим першим «запалив» скорботну свічу другові у соцмережах.

«Його тепла усмішка та енергетика гріли оточуючих тепліше, ніж сонце. Він цінував натруджені руки батьків, хотів віддячити їм за турботу, тож прагнув якомога скоріше стати для них надійною опорою. Змалку допомагав по господарству: і килими почистить, і підлоги вимиє, й худобу попорає. Після 9 класів перевівся у вечірню школу в райцентр. Тим часом намагався добути копійчину своїми силами: збиральництвом на приватних плантаціях, рибалив, згодом подався на заробітки в Чехію, Німеччину, Швецію. Це був юнак, на якого завжди можна було покластися. Нікому з нас так батьки не довіряли, як йому. Надійний та відповідальний. А на службі в ЗСУ став справжнім кременем, змужнів», – ділиться спогадами однокласниця та сусідка Катерина Давидюк. Бракуватиме дівчині задушевних розмов та теплих зустрічей з другом дитинства. З ким тепер побалакає ввечері біля паркану про актуальне й наболіле, як приїде з навчання?

З юних літ у родині Василеві прищеплювали любов до Бога та християнські цінності. Малим мати його будила до церкви, а як підріс, то вже він її гукав скоріше збиратися на службу. Адже став не просто прихожанином, а паламарем у храмі. Тож не стримував емоцій його духовний наставник, отець Володимир Новосад, здійснюючи чин відспівування полеглого воїна. Бо ж не стало частини і його сім’ї! Промовляв молитву, захлинаючись слізьми та ковтаючи слова. Не йняв віри, невже у домовині його Василько. Той, якого він хрестив, не раз приймав гостем у домі і мав от-от вінчати.

«Дуже тяжко виходжували матір Василька після останніх пізніх пологів, помагали релігійною громадою з лікуванням, старші сестри одразу його гляділи. Тож в силу обставин линула їхня родина до Бога. А наймолодший хлопчик з часом став прислужувати в храмі. Він вирізнявся з-поміж інших особливою смиренністю та легкою доброзичливою посмішкою. Гідно виконував обов’язок паламаря, з честю ніс і службу захисника. Перед відправкою на фронт прийшов до мене пізно увечері. Каже, треба б було посповідатися, але вже не встигну. То хоч благословіть. Я пішов з ним до храму, аби таки висповідати. А по тому востаннє обняв, як свого сина. Казав йому: будь обережним, бо йдеш туди, де на тебе щодня дивитиметься смерть. Бережи душу в чистоті. Обіцяв мені виконати й стояти до кінця. Він доніс свій хрест. Для держави він – Герой, для церкви – подвижник. Це був подвиг і з національної, і з християнської точки зору – боронити свою землю й народ від ворога, російського окупанта. Молимося за нього. Хай Бог прийме його труд й дарує Царство Небесне», – оплакує рідну душу протоієрей Володимир Новосад, настоятель Свято-Успенського храму села Добре Михнівського благочиння.

З’їхалися до батьківської хати нарешті геть усі діти, навіть син з Чехії добрався. Нема тільки двох молодших. Життя одного рівно п’ять років тому, на Іллю, забрала вода, іншого – тепер рашисти. Розділити з родиною скорботу з довколишніх сіл прибули дружини усіх місцевих тероборонівців, що пліч-о-пліч з Ковалем стояли в бою. Плачуть, що не вберегли найстарші найменшого, свого улюбленця Василька. Так постійно пильнували, і не вберегли… Не відходить від домовини й кохана Аліна...

Василь був світлом тут, хай буде світлом і там.

Іванна ГАЙДУЧИК.

Читайте також:

• Повернувся з-за кордону, щоб захищати країну: спогади про молодого Героя з Волині Вадима Дудка
• Стримував навалу на Бахмутському напрямку: молодому захиснику з Волині просять посмертно присвоїти звання Героя України
• Син також служить у ЗСУ: історія Героя з Волині, який загинув за день до свого 46-річчя
• Захиснику з Луцька, причину смерті якого з'ясовувала експертиза, просять посмертно присвоїти звання Героя України