«Медичка від Бога» рятувала солдатів і Україну: розповіли про загиблу Героїню Оксану Горпініч з Волині

Волинська журналістка Валентина Петрощук розповіла про життя загиблої Героїні з Благодатного Оксани Горпініч.

Стежки Валентини та Оксани вперше перетнулися ще кілька десятків років тому. Тоді вона, юна дівчинка із селища Жовтневого (нині Благодатне), після закінчення школи зустріла своє кохання – Ігоря із сусіднього села Заболотці.

Він покликав заміж і Оксана залюбки погодилася. Про майбутню професію тоді ще й не думала. У селі знайти роботу непросто. І коли на фельдшерсько-акушерський пункт, у якому довгі роки трудилася завідувачкою її свекруха Євгенія Іванівна, потрібно було знайти санітарку, дівчина, не вагаючись, дала згоду. А невдовзі стала тут надійною помічницею.

З часом зрозуміла, що професія медика їй особливо близька. На сімейній раді подумали, що Оксані потрібно здобувати освіту. І хоч на той час у молодій сім’ї уже підростала маленька донечка, а заочної форми навчання у медичних навчальних закладах немає, вирішили: разом доглядатимуть дівчинку, а на вихідні мама приїжджатиме.

Швидко збігли роки навчання. У старшої донечки з’явилася молодша сестричка. Дівчатка – Іринка та Наталя – росли слухняними, були справжніми помічниками і матусі, і бабусі. Коли прийшла пора Євгенії Іванівні йти на заслужений відпочинок, її місце по праву зайняла невістка Оксана.

У Заболотцях не знайдеться жодної людини, яка б не згадувала теплим словом сільську фельдшерку. Вона жила своєю роботою. З самісінького ранку, осідлавши свого двоколісного помічника – велосипеда, вона вирушала у дорогу, адже село – чималеньке, вулиці далеченько одна від одної.

Оксана не оминула жодної хати, де жили старенькі люди, що потребували її допомоги. По-особливому трепетно ставилася до немовлят та малих діточок.

«Бувало, тільки подзвоню, щоб отримати ту чи іншу консультацію, адже у нашій сім’ї підростало дві онучки, – зі сльозами на очах каже жителька села, колишня завідувачка бібліотеки Галина Коханюк, – а вже через певний час вона з медичними сумками на плечах стукає у двері. Уважно вислухає, порадить, заспокоїть – і далі в дорогу».

«Медичка від Бога» – так характеризують Оксану Горпініч усі, хто її знав чи з ким зводили життєві дороги. І коли з’явилася перша звістка про те, що на війні, куди вона пішла добровольцем, їхня медичка пропала без вісті і з нею немає зв’язку, всім селом молилися і просили Бога, аби знайшли її живою. Та не судилося…

Ту, що врятувала від смерті не одну сотню солдат, цими днями витягли з- під завалів мертвою.

«Ще і ще раз переконуюся у тому, що Бог забирає до себе найкращих. І серце обливається кров’ю, що у цій проклятущій та нічим не виправданій війні гине цвіт української нації – залишаються навіки зі своїм болем, який не втішають жодні нагороди, батьки, страждають діти-сироти, вдовами – молодесенькі дружини…», – пише Валентина.

У розквіті літ та у час буйноцвіття природи зупинилося серце ще однієї чудової людини, яка обрала для себе фах рятувати життя людей. Але Герої не вмирають!