«Ми все поборемо, ми ж українці»: переселенка з Харківщини починає життя з нуля у Луцьку

Історію Людмили переповідає «Insider Media».

«Вони їхали просто в невідомість»

«24 лютого мене розбудила сусідка з криками «Ти чула? Щось бахнуло!». Я спросоння не зрозуміла, думаю — мало що може десь бахнути. А потім зразу за нею дзвонить син і каже: «Мамо, забирай малу і їдьте до бабусі»», - ділиться жінка.

Батьки пані Людмили проживали в Ізюмі в той час, як сама вона жила у чоловіковому будинку в селі Студенок, що на межі Харківської та Донецької областей. Її син служить на контракті в ЗСУ.

«Вийшло так, що не я до батьків поїхала, а їх до себе забрала, бо на той час в Ізюмі вже було гаряче. Потім до мене ще й донька чоловіка від першого шлюбу подзвонила з Харкова і каже – в нас тут на Салтівці все горить, бахкає, вибухає. А в неї маленька дитина. Спочатку вони, щоб врятуватись, виїхали в село, а сталось так, що це село дуже швидко потрапило під окупацію. І оце вони з маленькою дитиною тільки недавно змогли виїхати звідти. - розповідає жінка.

«Маму я забрала до себе 6 березня, не могла раніше. А 11-12 числа відправила її з моєю 13-річною донькою на західну Україну.

Ми заправили машину і попросили людей, щоб завезли їх в Краматорськ на поїзд. Вони їхали просто в невідомість, можете собі уявити? Але нам пощастило, бо мама їхала з моїми знайомими, які знали когось тут на Волині і запропонувала моїм їхати разом. Так вони потрапили в Луцьк.

Ці кілька днів були такими сумбурними – вони так швидко зібрались і поїхали, що я взагалі не зрозуміла, хто куди поїхав, хто де лишився і що мені робити далі.

Якби не робота, то може б я теж із ними поїхала, але ще до середини березня мусила працювати, бо якраз до нас у центр привезли дітей з Краматорська», - розповідає пані Людмила.

«А потім як почалось оце з літаків…»

Жінка працювала помічником вихователя у санаторно-оздоровчому центрі соціальної реабілітації «Смарагдове місто», що в Святогірську Донецької області. На той час в санаторії перебували діти-сироти, яких незадовго до повномасштабного вторгнення привезли на оздоровлення. Після 24 лютого у центрі на певний час дали прихисток ще і дітям з Краматорська. Втім, одна з будівель комплексу постраждала внаслідок ворожих авіаударів, тож нині він пустує.

«Спочатку ми ще залишались, думали якісь порядки понаводимо, а потім як почалось оце з літаків…

Автобуси то зразу перестали ходити. Ми ще певний час ходили на роботу, правда кожен добирався хто на чому. Бувало й по 12 кілометрів на велосипедах їздили і нічого страшного – робити то треба», - згадує пані Людмила.

Зрештою, в кінці квітня жінка разом зі своїм батьком вирішили їхати на Волинь, адже в Студенку ставало все небезпечніше.

«Я і досі не розумію як я змогла тоді з батьком вибратись. В нього уже з віком почались проблеми з тазостегновими суглобами, через що йому трохи важко ходити. Але він настільки мужньо переніс всю дорогу і наші пригоди.

Спочатку нам допомогли виїхати до Святогірська, бо звідти, нам сказали, що волонтери будуть з 8 год ранку евакуйовувати до Слов’янська. Зв’язку майже не було, їхали і не знали, що нас чекає.

В Святогірську ми переночували в санаторії. Зранку встали, вийшли на вулицю – нікого немає. Але нічого – не розгубились, розпитали і потихеньку якось дійшли до готелю, біля якого вже збирались люди на евакуацію.

Якраз під’їхала «швидка», ми в неї сіли і так нас довезли до Слов’янська, де посадили в автобуси. Ними ми доїхали до Покровська і вже там нас посадили на потяг», - розповідає жінка

Коли довелось їхати – змогла забрати тільки свого улюбленого пса

Тут у Луцьку родину прихистили в одному із закладів громадського харчування. Кілька місяців Людмила, її донька та батьки прожили в приміщенні на цокольному поверсі цього закладу.

Якось тут обжилися, але колись восени почались дощі, люди зрозуміли, що далі так не можна.

«Тут холод, сирість… самі розумієте. Батькові важко було на вулицю виходити. Отак в одній кімнатці ми четверо і тулилися, а ще ж собачка», - провадить жінка.

Вдома Людмила мала господарку та чимало домашніх улюбленців. Втім, коли довелось їхати – змогла забрати тільки свого улюбленого пса.

«Тримали свиней, кролів, курей-бройлерів, 5 котів мали. Якраз перед Новим роком позабивали трохи, а коли 18 березня відрубали світло, довелось це все в екстреному режимі переробляти. Тушкованки, уварки, що я тільки не робила – дві доби від печі не відходила. Думала там і зляжу», - переповідає Людмила.

 

Тут в Луцьку родина спочатку не шукала житло, адже Людмилі дозволили працювати в закладі, де вони проживали, тож хоч мізерні, але заробітки були й до того ж родина планувала повернутись додому. Аж потім, одного дня жінці передзвонили сусіди і сказали, що хати немає.

«Я думала, ну може там розбили щось трохи, то це ж не біда – поремонтуємо. Але потім мені скинули фотографію, а там – пусто… Пусто!!! Нічого немає!!! Від хати – тільки лавочка лишилась…» - ділиться жінка.

Людмила показує фотографії і ще з посмішкою розказує – в кухні тільки ремонт зробили, меблі нові купили, дитині кімнату відремонтували…

Мама жінки поки що теж не може повернутись до себе в квартиру, хоча Ізюм українські захисники деокупували майже два місяці тому.

«Я готова почати все з нуля»

Жінка каже, на Волині їй дуже сподобалось, тож почати своє нове життя, вона хоче саме тут. Вже й донька ходить в одну з луцьких шкіл.

«Школа дуже хороша, тут вчителі дуже переживають за те, як діти вчаться. В нас такого не було, поки той карантин був, то ніхто за те навчання сильно не думав. А тут – дисципліна. Доньку дуже добре прийняли і діти, і вчителі», - розповідає жінка.

Чоловік, з яким наживала спільне майно, теж лишився в минулому. І хоча, до 24 лютого пара ще проживала разом, війна, каже Людмила, розставила все на свої місця.

Нещодавно небайдужа родина, яка зараз за кордоном, дозволила проживати Людмилі з родиною у будинку в селі неподалік Луцька.

Попри всі негаразди та втрати, які в її життя принесла війна, жінка не опускає рук і не припиняє боротись за майбутнє своє, та своїх дітей. Щоправда, в цьому їй треба допомога небайдужих.

«Я готова почати все з нуля. В мене була робота, в мене була хата, було все. А тепер є – тільки те, що взяли з собою і те, що вже тут люди дали. Ми дуже хочемо залишитись, нам тут подобається, але треба вирішити питання з житлом.

Поки в нас є де жити, але ми ж розуміємо, що це ненадовго. Зараз ми свій побут облаштували, зиму перезимуємо, але на весну треба буде десь їхати на заробітки, бо все-таки хочеться мати своє житло. Якби хтось нам допоміг знайти якесь житло під виплату поблизу Луцька, якусь хатинку, бо це ж і городину можна свою посадити і господарку завести…

Я роботи не боюсь, я вже нічого не боюсь. Гроші заробляться, речі купляться... Тільки б здоров'я Бог дав і, щоб з рідними все було добре. А так – ми все поборемо, ми ж українці!!!» - каже пані Людмила.

 

Тож, якщо ви можете допомогти її родині з житлом – звертайтесь за номером телефону 0934209789.