На Волині дівчата з етногурту зібрали сотні тисяч на армію
Під час повномасштабної війни з Росією українські благодійні фонди збирають величезні суми. Лише до «Повернись живим» за пів року задонатили більш ніж 4 мільярди гривень.
Але не менш важливу справу роблять і так звані «малі волонтери». Тисячі людей по всій країні організовують ярмарки, продають печиво або співають, щоб закупити турнікети, теплу форму чи автомобілі для війська.
Серед таких волонтерів – працівниці та вихованці Будинку дитячої та юнацької творчості у селищі Локачі, що на Волині. За сім місяців війни своїми талантами вони зібрали понад 200 тисяч гривень.
Це вкотре доводить, що допомогти може кожен, пише Перший.
«Скриньки поставили мало не на кожному мангалі»
У 2018 році керівниця гуртків у Локачах Інна Ковальчук створила етногурт «Мотанка». До нього увійшли троє вихованиць місцевого Будинку дитячої та юнацької творчості: Анна Герасимюк, Богдана Крутій та Марина Мельничук.
Дівчата почали співати фольклорні пісні, робили кавери на композиції відомих гуртів – таких, як «Go-A», «Калуш». Костюми збирали з усіх усюд. Наприклад, дві спідниці пошили з підковдри, яку хтось із місцевих приніс для маскувальних сіток, але колір не підійшов, ще одну – зі штори.
За один концерт селяни могли накидати у скриньки і 10, і навіть понад 50 тисяч гривень.
«Бувало, що прийшло лише людей 20, а зібрали 11 тисяч гривень, бо з того села багато людей служить.
У Крухиничах дуже гарно зорганізувалися: люди самі розчистили ставок, зробили зону відпочинку і покликали нас співати на відкритті. Вони скриньки поставили мало не на кожному мангалі. У результаті за кілька годин зібрали майже 60 тисяч гривень, які віддали військовим на ремонт авто. Так, люди собі зробили свято, що зараз часто критикують, але це було на користь», – каже очільниця гуртків.
Етнофотосесії для односельчан
Тепер у переліку добрих справ дівчат – автомобіль для місцевого гончаря та керівника гуртка БДЮТ Миколи Полякова, який воює, кілька бронежилетів, тепловізор, коптер.
Починали ж, як і багато українців у ті дні. Коли перший шок від вторгнення росіян минув, зібралися у Будинку дитячої та юнацької творчості з єдиною думкою: потрібно допомагати.
Спершу плели сітки. Для основи брали волейбольні та рибацькі. Коли вони закінчилися, дали клич у Фейсбуці:
«Шановні браконьєри, вам за те нічого не буде – принесіть, будь ласка, сітки». А ті й принесли.
«Зараз продовжуємо плести, бо хлопці на фронті знову просять. Тим паче, сезон змінився – інші кольори треба. Часом аж боляче дивитися, як сітки тут, на блокпостах недіючих, пропадають», – каже Інна Ковальчук.
Проте потреби військових сітками не обмежуються:
«Гроші треба були. Багато і відразу, а вдома запаси не безкінечні».
Інна Ковальчук та інші працівниці БДЮТ взялися організовувати ярмарки, на яких продавали роботи своїх вихованців. Діти теж не лишалися осторонь: збирали гроші на імпровізованих блок-постах, самостійно займалися керамікою навіть після того, як їхнього наставника мобілізували.
Також для локачан влаштували фотосесії в етноодязі. Костюми шукали по всьому району. Намагалися знайти, як самі кажуть, не «пластмасові», «шароварні», а більш-менш автентичні речі.
«Стартова ціна була 500 гривень, але дехто і по 3 тисячі давав, бо всі розуміли, нащо це».
У результаті влаштували 16 фотосесій, на яких зібрали майже 17 тисяч гривень. Ще шість фотосесій стали благодійними для родин переселенців.
«Багато переселенців приходили плести сітки, а діти поруч гралися. У якийсь момент ми зрозуміли, що їх теж треба чимось зайняти. Тому почали робити майстер-класи, заняття творчістю. Це діти з Бучі, Харкова, Слов’янська, Мелітополя.
Одна дівчинка все писала на листівках: «Папе от Насти». Ми не змогли лишитися байдужими і вирішили розшукати цього тата. Відправили йому на фронт разом з листівками гуманітарну допомогу. Виходить, допомагаємо не тільки тим, хто з нашої громади і кого знаємо особисто», – розповідає Інна Ковальчук.
«Дехто критикує за те, що співаємо під час війни»
На жаль, волонтерство не обходиться без осуду.
«Інколи нам кажуть: «Ви дурню робите. Не співайте, а краще йдіть в СБУ: на складах усе є, то просто нам не дають».
Часом критикують за те, що співаємо під час війни: «Не гнівіть Бога, хлопці гинуть, а ви…»
Але переважно люди такі раді почути нас і на годину відволіктися, що це точно варто робити. Плачуть, і коли пісні про сумне, і тоді, коли про радісне. Усім треба розрядка.
Тому так і хочеться сказати усім «експертам»: не лізьте до нас, ми не найгіршу справу в житті робимо. Кожен має займатися тим, чим вміє. Аби тільки це користь приносило. Ми вміємо співати», – ділиться наболілим Інна Ковальчук.
Особливо приємно, коли військові дякують, хоча це й несподівано, зізнаються дівчата.
«Якось прийшов військовий і сказав: «Якби не ваш бронежилет, мав би кулю в ребрах». Хоча загалом мені дивно, що вони ще нам дякують. Ми просто робимо те, що мусимо».
Коли літо закінчилося, з концертами стало важче. Не всі сільські клуби працюють, а на вулиці вже зимно.
Проте дівчата планують продовжувати. Зокрема, далі організовуватимуть ярмарки, співатимуть.
«Навіть якщо буде холодно, хто має прийти, той прийде. Зима попереду – хлопців треба одягати, машини ремонтувати – вони ж їздять бездоріжжям, ламаються постійно.
Тому не маємо права зупинятися».
Текст: Віта Сахнік
Фото авторки та з особистого архіву героїнь
Будь в курсі усіх новин
