На Волині дівчата з етногурту зібрали сотні тисяч на армію

Це вкотре доводить, що допомогти може кожен, пише Перший. 

«Скриньки поставили мало не на кожному мангалі»

У 2018 році керівниця гуртків у Локачах Інна Ковальчук створила етногурт «Мотанка». До нього увійшли троє вихованиць місцевого Будинку дитячої та юнацької творчості: Анна Герасимюк, Богдана Крутій та Марина Мельничук. 

Дівчата почали співати фольклорні пісні, робили кавери на композиції відомих гуртів – таких, як «Go-A», «Калуш». Костюми збирали з усіх усюд. Наприклад, дві спідниці пошили з підковдри, яку хтось із місцевих приніс для маскувальних сіток, але колір не підійшов, ще одну – зі штори. 

За один концерт селяни могли накидати у скриньки і 10, і навіть понад 50 тисяч гривень.

«Бувало, що прийшло лише людей 20, а зібрали 11 тисяч гривень, бо з того села багато людей служить. 

У Крухиничах дуже гарно зорганізувалися: люди самі розчистили ставок, зробили зону відпочинку і покликали нас співати на відкритті. Вони скриньки поставили мало не на кожному мангалі. У результаті за кілька годин зібрали майже 60 тисяч гривень, які віддали військовим на ремонт авто. Так, люди собі зробили свято, що зараз часто критикують, але це було на користь», – каже очільниця гуртків.

Етнофотосесії для односельчан

Тепер у переліку добрих справ дівчат – автомобіль для місцевого гончаря та керівника гуртка БДЮТ Миколи Полякова, який воює, кілька бронежилетів, тепловізор, коптер.

Починали ж, як і багато українців у ті дні. Коли перший шок від вторгнення росіян минув, зібралися у Будинку дитячої та юнацької творчості з єдиною думкою: потрібно допомагати.

Спершу плели сітки. Для основи брали волейбольні та рибацькі. Коли вони закінчилися, дали клич у Фейсбуці:

«Шановні браконьєри, вам за те нічого не буде – принесіть, будь ласка, сітки». А ті й принесли.

«Зараз продовжуємо плести, бо хлопці на фронті знову просять. Тим паче, сезон змінився – інші кольори треба. Часом аж боляче дивитися, як сітки тут, на блокпостах недіючих, пропадають», – каже Інна Ковальчук.

Проте потреби військових сітками не обмежуються:

«Гроші треба були. Багато і відразу, а вдома запаси не безкінечні». 

Інна Ковальчук та інші працівниці БДЮТ взялися організовувати ярмарки, на яких продавали роботи своїх вихованців. Діти теж не лишалися осторонь: збирали гроші на імпровізованих блок-постах, самостійно займалися керамікою навіть після того, як їхнього наставника мобілізували.

Також для локачан влаштували фотосесії в етноодязі. Костюми шукали по всьому району. Намагалися знайти, як самі кажуть, не «пластмасові», «шароварні», а більш-менш автентичні речі.

«Стартова ціна була 500 гривень, але дехто і по 3 тисячі давав, бо всі розуміли, нащо це».

У результаті влаштували 16 фотосесій, на яких зібрали майже 17 тисяч гривень. Ще шість фотосесій стали благодійними для родин переселенців.

«Багато переселенців приходили плести сітки, а діти поруч гралися. У якийсь момент ми зрозуміли, що їх теж треба чимось зайняти. Тому почали робити майстер-класи, заняття творчістю. Це діти з Бучі, Харкова, Слов’янська, Мелітополя.

Одна дівчинка все писала на листівках: «Папе от Насти». Ми не змогли лишитися байдужими і вирішили розшукати цього тата. Відправили йому на фронт разом з листівками гуманітарну допомогу. Виходить, допомагаємо не тільки тим, хто з нашої громади і кого знаємо особисто», – розповідає Інна Ковальчук.

«Дехто критикує за те, що співаємо під час війни»

На жаль, волонтерство не обходиться без осуду.

«Інколи нам кажуть: «Ви дурню робите. Не співайте, а краще йдіть в СБУ: на складах усе є, то просто нам не дають».

Часом критикують за те, що співаємо під час війни: «Не гнівіть Бога, хлопці гинуть, а ви…» 

Але переважно люди такі раді почути нас і на годину відволіктися, що це точно варто робити. Плачуть, і коли пісні про сумне, і тоді, коли про радісне. Усім треба розрядка.

Тому так і хочеться сказати усім «експертам»: не лізьте до нас, ми не найгіршу справу в житті робимо. Кожен має займатися тим, чим вміє. Аби тільки це користь приносило. Ми вміємо співати», – ділиться наболілим Інна Ковальчук.

Особливо приємно, коли військові дякують, хоча це й несподівано, зізнаються дівчата.

«Якось прийшов військовий і сказав: «Якби не ваш бронежилет, мав би кулю в ребрах». Хоча загалом мені дивно, що вони ще нам дякують. Ми просто робимо те, що мусимо».

Коли літо закінчилося, з концертами стало важче. Не всі сільські клуби працюють, а на вулиці вже зимно.

Проте дівчата планують продовжувати. Зокрема, далі організовуватимуть ярмарки, співатимуть.

«Навіть якщо буде холодно, хто має прийти, той прийде. Зима попереду – хлопців треба одягати, машини ремонтувати – вони ж їздять бездоріжжям, ламаються постійно.

Тому не маємо права зупинятися».

Текст: Віта Сахнік

Фото авторки та з особистого архіву героїнь