Історія поляка з Волині, який зник безвісти під час Другої світової війни… і знайшовся лише через 40 років

Адам народився в 1926 році на Поліссі - в селі Бірки Любешівського району. Його батьками були двоє молодих поляків – Анджей та Барбара Завадські, які побралися неподалік містечка Радом на території центральної Польщі. Та, оскільки у них там не було власного житла, то молодята вирішили переїхати на Волинь й найнятися на роботу до пана Каширського. Поміщик прийняв їх із радістю, виділив хату, дав роботу та корову. Анджей добре знався на столярці, тож непогано заробляв, і родина не знала злиднів.

 Був найкмітливішим учнем у школі

«Тут, на Волині, у них народився син Адам, а через два роки  - моя бабуся Хонорита. Вона розповідала, що брат був дуже розумний та кміливий. Вчитель лиш пише на дошці умови задачі, а він уже підказує рішення. Коли вчився у школі, його з другого класу відразу перевели в четвертий, бо не давав іншим дітям учитися. Бувало, що іноді вчитель ставив його за це в куток, аби не заважав класу, то він намазував пальчик глиною, малював на лобі розв’язання задач й повертався до класу, щоб однокласники бачили рішення», - ділиться спогадами двоюрідна внучка Адама Андрійовича Тетяна Галицька.

Подружжя господарювало, дітки підростали й радували батьків. А, коли в 1938 році розпочалося переміщення поляків на етнічні землі, дідусь Анджей, продавши хату та господарство, теж захотів повернутися разом із дружиною та обома дітьми повернутися в Польщу. Та виручені за господарку гроші були такі мізерні, що на них можна було купити там лише невелику ділянку піску, на якому нічого не виросте.  

Словом, бідність не дозволила їм втілити в життя свій задум, тож вони змушені були залишитись на Любешівщині, де їх і застала війна. Адам тоді уже був чотирнадцятилітнім підлітком, а бабусі Холориті виповнилося 12. Багато хто з селян пішов воювати, а Адама, як і багатьох інших молодих людей, німці вивезли на роботу в Німеччину, де впродовж усіх років війни він дуже тяжко працював на фермі пихатого німецького бюргера, який ні за що не мав своїх ост-наймитів і ставився до них, як до худоби.

Обрав чужину, щоб уберегти від репресій найрідніших людей

Та в травні 1945 року війна закінчилася перемогою союзників, і нацистська Німеччина була окупована й розділена на дві частини: Східна опинилась під юрисдикцією Радянського Союзу, Західна відійшла американцям та англійцям. Ферма, де працював Адам, опинилася під британцями. 

На момент закінчення війни юнакові вже виповнилося 19 років, і німці відпустили бранців на всі чотири сторони. Хлопець відчував таку невимовну тугу за Батьківщиною, що ладен був долати дорогу до рідної домівки пішки. Тож, не задумуючись ні хвилини, вони разом із товаришем вирушили на схід. Ішли переважно ночами, уникаючи великих доріг та переховуючись у лісах, аби їх не зловили, оскільки представниками союзних військ велась дуже жорстка пропаганда. Бранців залякували тим, що коли вони опиняться в Союзі, їм самим та їхнім родинам «світить», тюрма, Сибір або ж навіть і розстріл, тому перед ними, мовляв, тепер -  одна дорога: в Америку чи в Британію, тобто - на Захід. Та це хлопців не зупинило – туга за рідними гнала їх уперед.

Батьки так і не встигли дізнатися, що син вижив

«Коли вони дійшли до лінії розмежування між колишніми союзниками й опинилися поблизу села, де стояли радянські війська, товариш сказав Адаму: «Мені дуже страшно самому залишатися в лісі, тому давай я першим піду до села, а ти почекай мене тут. Якщо я дійду, і все буде спокійно, тоді ти теж рушай за мною». Товариш пішов, а Адам, перечекавши якийсь час та не почувши ніякого шуму, й собі рушив у бік кордону. І тут нагрянула британська розвідка… Так хлопець знову потрапив під пропаганду. Йому казали, куди ти, мовляв, ідеш, там тебе розстріляють, а твою родину, якщо не знищать, то запроторять до Сибіру, тому їдь у Британію. Тож, аби вберегти рідних від імовірних репресій, заляканий юнак прийняв їхню пропозицію.

«Достеменно дізнатися, де саме він там тоді жив, мені поки що не вдалося. Знаю лише, що це місто - шахтарське, бо дідусь був шахтарем, заробивши сколіоз. Розташоване воно на річці й пов’язане з її назвою. На нашу думку,  це – Дарен. Але це лише наші припущення, бо ніхто з родини там не побував. Там він похоронений, сім’ї у нього там не було. Як дізналися пізніше, була лише неофіційна дружина точної дати смерті теж не знаємо, відомо лише, що це сталося десь наприкінці 90-х років», - зауважує пані Тетяна.

Батькам Адама прийшла звістка, що їхній син зник безвісти, й вони так і померли, не відаючи, що Адам - живий. А в 1975 чи то в 1976 році  на адресу батьків, яких уже не було в живих (Анджей помер у 1964 році, Барбара -  в 1974-му), прийшов лист від товариша, з яким Адам добирався в Україну. В листі уже зрілий чоловік описував, все що відбувалося з ними в дорозі додому. Чи вижив Адам, він не знав. Так через 30 років рідні дізналися, що у 1945 році юнак ще був живий, але як склалася його подальша доля, було невідомо. 

Все прояснилося, коли святкували 40-річчя перемоги над фашистською Німеччиною. Сестрі Адама Хонориті, яка тоді була ще жива, надійшов лист від професора технічних наук університету міста Замостя пана Джозефа. Той писав, що гостюючи у своїх батьків, які проживають у Британії, він познайомився з її братом Адамом Завадським, який мешкає там по сусідству. Тож при потребі він може надати контакти й організувати їм зустріч.

 Душа віщувала, що батьків уже не застане в живих

На той час для українців кордони на Захід були закриті, а от поляки до нас їздили без проблем. Потім Джозеф повідомив, що неподалік Луцька, знаходиться їхній родовий маєток, тож найближчим часом він збирається приїхати на Волинь і готовий зустрітися з кимось із рідних Адама, які тоді вже мешкали у Старовижівському районі поблизу Ковеля. 

 «На той час у бабусі було вже шестеро дітей, серед яких був і мій тато. Я тоді була ще підлітком, але добре пам’ятаю, як ми приймали професора Жозефа в себе. При зустрічі він розповів, що вони з Адамом - майже ровесники, тому відразу стали хорошими друзями. І дідусь часто розповідав йому про своє рідне село, про родину, за якою дуже сумував. Від’їжджаючи, Жозеф пообіцяв організувати зустріч із дідусем у себе в Замості, оскільки сюди той приїхати не зможе. А потім від дідуся прийшов лист, в якому він писав: «Я думаю, що тата уже немає, а мама ще, можливо,  жива, бо в мене зникло світло в душі. Коли я виходжу у двір,  бачу таку ж берізку, яка росла біля нашої хати. Я її обіймаю і згадую наше подвір’я. Дивлюся на зорі, і вони світять так, як в моїй рідній Україні», - витираючи сльози, переповідає внучка Адама.

А наприкінці 80-х професор Жозеф повідомив, що Адам уже приїхав до нього. Тато Тетяни, її тітка Марія та бабуся Хонорита, які вже виробивши закордонні паспорти, вирушили до Польщі. Це була перша незабутня зустріч людей, які не бачилися  майже  40 років. Потім відбулася ще одна зустріч, але пані Тетяна не пам’ятає, хто з родини на неї їздив. А от дідусь Адам неодноразово гостював у професора.

«Дідусь розповідав, як він сумував за Україною, одночасно переживаючи, щоб не просочилася інформація про їхню зустріч і не постраждали його рідні. Також розповів, як тяжко він працював у шахті, заробивши професійну хворобу гірників, яку називав «пилюга» (силікоз). Він був дуже віруючою людиною, часто ходив до церкви (як і всі поляки, був католиком) й молився за свою родину та свою рідну Батьківщину, за якою так сильно тужив усі роки на чужині. Та побачити її ще раз йому не судилося, бо помер десь у 90-х роках, ще до того, як українцям відкрилися кордони за рубіж», - зі сльозами на очах закінчила щемливу розповідь пані Тетяна. 

  P.S: Ця розповідь — про віру, силу та надію для тих, хто, незважаючи ні що, наперекір усім смертям, вірить та  чекає на повернення своїх рідних з  війни.

Валентина Савчук

Читайте також: 

• «Шансів вижити у воїна не залишалось, тож викликав вогонь на себе»: спогади про волинського Героя, який провоював лише три дні
• Прощаючись після відпустки з рідними, серцем відчував, що додому живим уже не повернеться: спогади про волинського Героя Володимира Душука
• «6-річний син каже, що як виросте, обов’язково помститься за тата»: спогади про сапера з Волині Миколу Селещука