«Шансів вижити у воїна не залишалось, тож викликав вогонь на себе»: спогади про волинського Героя, який провоював лише три дні

«Сталося так, що після закінчення Володимир-Волинського педучилища, мене направили на роботу в село Колодії, що на Маневиччині, де мені потрібно було відпрацювати три роки. Там ми й зустрілися з Віталієм, а згодом одружилися. Коли я пішла в декретну відпустку, переїхали до моїх батьків, оскільки село знаходилося далеко від цивілізації. Чоловік ніде не працював, а жити за щось треба було. Тому батьки покликали нас до себе, бо поряд було і місто, і колгосп тоді був мільйонером, тож роботи вистачало»,  - ділиться своїм безталанням жінка.

Поки дитини не було, все в подружжя було ніби гаразд. Коли ж народився Толік, в якого через місяць після народження виникли проблеми з кишечником, мати, звісно ж, стала приділяти більше уваги синові. Чоловікові це не сподобалося, і він став випивати й погулювати. Звичайно, що така поведінка зятя аж ніяк не сподобалася батькам Тетяни, які, не дочекавшись від нього допомоги в домашньому господарстві, стали нарікати. В результаті Віталій розрахувався з роботи й поїхав на Маневиччину, але через якийсь час повернувся до дружини й сина. 

Бачачи, що разом їм не вжитися, Тетянині батьки запропонували молодим свою допомогу в будівництві власної хати. Були придбані матеріали, виділена ділянка під забудову, - тільки бери й будуйся. Та минув рік, але справа так і не зрушила з місця. Чоловік став постійно їздити на заробітки, але жодної копійки від нього дружина так і не дочекалася. Зароблене ж зерно він відвозив до своїх батьків. Так минув рік.

Побачивши, що із зятем справи не зробиш, за будівництво хати взялися сама Тетяна та її батьки. З допомогою родини, сусідів та найманих майстрів хату збудували. Зять же, пропрацювавши на будівництві лише один день, знову поїхав «на заробітки», але розраховуватися з майстрами була змушена дружина, позичивши гроші у сестри. Чоловік грошей так і не привіз. 

Син з дитинства ріс напівсиротою при живому батькові

«Віталій мав професії водія та електрозварника, тому власними силами ми якось облаштували все всередині, встановили парове опалення й невдовзі перебралися в нову оселю, але щастя нам це не принесло: чоловік не лише продовжував випивати, а й почав піднімати на мене руку. Тому через пів року я подала на розлучення та поділ майна, яке нам поділили на трьох. Чоловікові відійшло дві кімнати, а нам із сином – дві кімнати, два коридори, кухня та ванна.

Пропонували викупити його частину, щоб хата повністю дісталася синові, але він не захотів. Обурювався, що, мовляв, неправильно поділили, кричав, що ми когось там підкупили. Потім зробив із вікна двері, обрізав батареї, труби, світильники, знайшов собі жінку й усе це майно перевіз до неї. Так та його частина й залишилися стояти пусткою. Маючи другу сім’ю, ніколи навіть не згадував про власного сина. Згодом, коли Толя виріс, він просив батька продати йому свою частку, але той ні в яку»,  - продовжує розповідь Тетяна Іванівна 

Ще поки чоловік працював у колгоспі, то три роки після розлучення він якось сплачував аліменти, а розрахувавшись із колгоспу, ніде більше надовго не затримувався. Тому, доки виконавча служба встановить його нове місце роботи, то його вже там немає. Словом, син ріс напівсиротою при живому батькові, бо ніякої участі ні в його житті, ні у вихованні той не брав. 

«Не проміняла б такого сина на жодну дівчину»

 «В дитинстві мій синочок був дуже хорошою дитиною – добрий, слухняний,  компанійський, дуже любив  хазяйнувати. Я завжди казала, що такого сине не проміняла б на жодну дівчину. Коли ми перейшли в нову хату й розлучилися з чоловіком, побачивши, що в діда з бабою є чимале господарство, Толік так серйозно заявив: «Мама, ми теж будемо мати свиню». Потім захотів, аби у нас була корова, хоч я й відмовляла його, зауважуючи, що молоко можна брати в бабусі. Та він наполіг на своєму.

Із 12-ти років син уже орав та косив, як дорослий чоловік. Також прибирав у хаті, готував їжу. Коли підріс, то борщ у нього виходив смачніший, ніж у мене. Любив, аби до нього приходили друзі. Ніколи не скаржилися на нього і вчителі у школі. Коли ще був першокласником, з ним трапився досить цікавий випадок: вони вивчили буквар, і вчителька вирішила перевірити, як діти засвоїли матеріал, запропонувавши їм написати диктант. Вона диктувала: «Коля, Оля, а син писав «Колька, Олька», за що й отримав двійку.

Ввечері, коли я повернулася з роботи, а працювала я тоді у школі села Млинище, він підійшов і каже: «Мам, хочете плачте, хочете смійтеся, але я сьогодні отримав двійку, а потім показав зошит. Більше жодних казусів у школі не було», -  з усміхом згадує дитинство сина мама захисника. 

Навчався Анатолій у Грядівській загальноосвітній школі. Найулюбленішими предметами у нього були географія, історія та креслення, російську мову не терпів, відколи її почали вивчати, як зарубіжну. Як треба було щось прочитати, просив, щоб це для нього робила мама. У хлопця була хороша пам'ять, тож більшість матеріалу він запам’ятовував ще на уроках, удома вчив мало. Вчився на «4» і «5». Після закінчення дев’яти класів став студентом Володимир-Волинського аграрного технікуму, вивчаючись на механіка. 

 «Йому лишилося вчитися лише пів року, як він залишив навчання. З якої причини, - мені не сказав. Зауважив лише, що не хоче більше сидіти в мене на шиї та просити гроші на проїзд, харчі та цигарки. Став займатися ремонтами, а перед тим трохи пропрацював у будівельній бригаді на ТзОВ «Кроноспан». Правда, потім пожалкував, що не отримав диплом. По сьогоднішній день люди згадують мого Толю, як хорошого й умілого майстра. Недаремно ж я завжди його вчила, що, якщо комусь щось робить, то, щоб робив так, ніби для себе.

Працював він сам, за роботу з людей дорого ніколи не брав. Якщо ж треба було в селі комусь допомогти, нікому не відмовляв. Коли я інколи починала бурчати, син посміхався: «Мам, у них немає кому, то хто ж їм допоможе, як не я». А як тепер його не стало, і мама потребує допомоги, немає нікого. Більшість чоловіків забрали на війну, а ті, що лишилися, й собі не можуть зарадити», - сумно посміхається пані Тетяна.

 Був чудовим татом і дуже турботливим сином

Покінчивши з «шабашками», Анатолій влаштувався на роботу вантажником в ПП «Роса», яке займається виготовленням фарб. Там він зустрів свою суджену на ім’я Вікторія, яка в жовтні 2007 року стала для нього коханою дружиною та матір’ю красуні – донечки Інни, яку він просто обожнював, відчуваючи себе найщасливішим татом.

Казав рідним: «Добре, що  в мене народилася дівчинка, бо я не є подарунок. Тому, хтозна, чий би характер успадкував мій син». До речі, донька, за словами матері Анатолія, якраз успадкувала татків характер. Проте, сімейне життя у подружжя не склалося – через  рік пара тихо-мирно розлучилася, залишившись хорошими друзями. І коли донька приїжджала до батька, вони, практично, не розлучалися: ходили одне за одним, як голка за ниткою. Татко часто брав малу на плечі й хвалився усім, що це його найкрасивіша доня.

До речі, колишня невістка Тетяни Іванівни із 2016 року перебувала в районі бойових дій на Сході. Через рік після розлучення вона вийшла там  заміж й народила сина. Після загибелі Анатолія демобілізувалась й повернулась додому, щоб доглядати дітей. Попри все, обидві жінки  залишилися у добрих стосунках. 

 «Толя був не лише чудовим батьком, а й дуже уважним та турботливим сином. Перед тим, як його мобілізували, я важко захворіла – у мене відмовили ноги, не могла самостійно навіть перевернутися. Тож мене поклали в лікарню. Коли вийшла звідти, лікарі виписали мені ліки, яких у нас ніде не було. Син, обдзвонивши всіх своїх знайомих, знайшов ці ліки у Львові, а потім, коли вже був у Тучині, знову придбав їх через знайомих й вислав на «Нову пошту», - усміхається крізь сльози Тетяна Іванівна.

Із початком «повномаштабки» чоловікові запропонували роботу у водоканалі шахтарського міста. Перш, ніж влаштуватися туди, він мав  пройти ВЛК. В армії Анатолій не служив (був обмежено придатним через сколіоз другої степені), тому його комісували, коли ще вчився в технікумі.  

«Коли Толік проходив комісію, йому треба було міняти 5 хребців. Правда, лікар, який його оглядав, зауважив, що операція не вилікує хвороби, а лише притамує біль. Невропатолог, до якого син потрапив на прийом, не беручи до уваги довідки про комісування, визнав його придатним до військової служби. Проте, у військкоматі одна з медичок, подивившись усі виписки з історії недуги, знайшла в законодавстві статтю, згідно якої сина можна було б комісувати, але голова ВЛК, фломастером замалювала висновок колеги й поставила: «придатний».

Так 21 жовтня 2022 року, незважаючи на хворобу, Толік потрапив в армію. Я пропонувала йому пройти МРТ й отримати нову довідку. На те він відповів: «Ні, мамо. Я більше не буду шукати «відмазок». Посаджу город, зберу врожай і піду. Якщо мені судилося загинути, то прихоплю з собою хоча б одного ворога» Ось, таким він був у всьому», - розповідає мати загиблого воїна.

Викликав вогонь на себе…

24 жовтня 2022 року його відправили на Рівненщину - на Тучинський полігон, де він учився на водія БМП. А 25 грудня його призначили гранатометником 1-го відділення 2-го стрілецького взводу1-ї роти 1-го батальйону 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, після чого   він разом з  із іншими бійцями відбув на Дніпропетровщину, де на той час у селищі Зайцевому  Синельниківського району перебував його підрозділ. На місце служби хлопці прибули 5 січня 2023 року, а вже 7 січня їх перекинули в село Покровське на Запорізький напрямок.

«Прибувши на Запоріжжя, Толік зателефонував до мене наступного дня, і ми дуже довго розмовляли. Він просив купити йому бушлат та переслати з дому його литі чоботи. Я зауважила, що завтра, мовляв, неділя тому зібрати посилку не встигну. Попросила, щоб він дізнався точну адресу й пообіцяла, що в середу вишлю передачу. Перед тим одна моя знайома з села, чоловік якої теж воює, розповіла, що як бійців відправляють на завдання, то днів 10 з ними немає зв’язку. Тож, коли два дні ми з сестрою не могли з ним зв’язатись, сильно не переживала – думала, що пішов на «нуль».

14 січня, за старим стилем, було свято Василя. Тож сидячи на дивані й дивлячись телевізор, я подумки рахувала, що лишилось ще 4 дні, і я почую рідний голос. І в той момент почула стукіт у двері. Вийшла й побачила військових. Спочатку здивувалась, і лише, коли вони зайшли в хату та попросили мене присісти, усе зрозуміла…», -  очі матері враз зволожились.

Почувши страшну звістку, жінка вдарилася у сльози, здійнявши крик від невимовного горя. Представники військкомату намагалися її заспокоїти, висловили співчуття. 

«Що мені ваше співчуття, якщо я втратила єдиного сина, свою радість та надію, залишившись на старості одна, як у полі билина. Хто мене тепер догляне й поховає, як прийде моя остання хвилина?» - кричала я у розпачі. Звісно, тепер я розумію, що то не їхня провина, що змушені повідомляти людям такі новини, але тоді у мені говорили материнські горе, відчай та біль», - згадує найстрашніший для неї день Тетяна Іванівна.

 За офіційними даними командування, вірний присязі солдат Анатолій Левончук загинув, виявивши стійкість та мужність у бою за Батьківшину 11 січня 2023 року при виконанні бойового завдання в районі населеного пункту Гуляйполе внаслідок мінометного обстрілу позицій ВОП «Янтарь». Як розповіли матері волонтери, які привозили додому тіло її сина, шансів вижити у нього не було, оскільки він викликав вогонь на себе…

Коли пані Тетяна поїхала до моргу на впізнання, представник військкомату не хотів, аби вона побачила те, що залишилось від її кровинки, показавши їй у телефоні хрестик сина. Та жінка настояла й упізнала свою дитину за стриженою власноруч «рідною потилицею» – лиця у сина не було, а голова його була зовсім сива…

«Мені по закону положено…»

«А наступного дня після того, як мені повідомили про смерть сина, до мене заявився колишній чоловік: «Онука показала мені в телефоні, що ніби Толік загинув? У мене немає телефону, але запиши номер моєї жінки. Як будуть його хоронити, зателефонуй мені», - говорив це так, ніби зовсім стороння людина. Не запитав, чи, може, поїхати зі мною на впізнання, не кажучи вже про хоч якусь допомогу на похорон. Коли ж довідався про грошову компенсацію за сина, тут же прибіг і заявив, що зробив для нього усе, що міг. Тому теж має право на частину грошей. На моє запитання - що саме він зробив: вивчив сина, справив йому весілля чи подарував машину, так званий «батько» відповів: «А що, я йому до 30 літ мав допомагати?».

«А в 30 літ він не дитина?», - запитую. Навіть тоді, коли Толіка забрали в армію, він найперше поцікавився, чи це справді так. Отримавши ствердну відповідь, заявив: «Чи хоч він там оформлений, бо я чув, що в армії непогані гроші платять». Тобто, найбільше його цікавив не син, а гроші.  Він жодного разу не зустрівся з сином, коли той приїжджав на кілька днів додому з Тучина, не запитав, як йому ведеться? Чи він одягнений, чи взутий,  чи, може, йому потрібна якась допомога? «Батьком» він став, лише почувши про гроші. Відразу прибіг вимагати «свою» долю, висуваючи «залізний» аргумент: «По закону мені положено…», - з обуренням ділиться наболілим згорьована мати, яка втратила єдиного сина, свою втіху й надію на не самотню старість...

Похоронений Герой на цвинтарі в рідному селі. 

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• Прощаючись після відпустки з рідними, серцем відчував, що додому живим уже не повернеться: спогади про волинського Героя Володимира Душука
• «6-річний син каже, що як виросте, обов’язково помститься за тата»: спогади про сапера з Волині Миколу Селещука
• «Відправляючись на завдання, син, мабуть, передчував, що назад уже не повернеться…»: спогади матері про Героя з Волині