Андрій Крощук: спогади про Героя з Волині

Герой з Волині Андрій Крощук понад рік воював на Сході України, але зрадлива доля позбавила його шансу дочекатися Перемоги на Миколаївщині

Перед тим, як іти на «передок», син зателефонував матері й повідомив усі номери свої банківських, карток та пін-коди до них. Також сказав, що сам телефонуватиме, що деякий час із ним не буде зв’язку. Ніби відчував, що прощається назавжди…

Андрій народився 7 лютого 1980 року в шахтарському Нововолинську. Його тато, Петро Андрійович, працював на ливарному заводі, де трагічно загинув 18 жовтня 2016 року від вибуху під час випробування 30-кубеметрової цистерни. Мама Катерина Трохимівна спочатку трудилася на швейній фабриці, а потім тривалий час їздила на заробітки в Польщу. Крім Андрія, в них є ще менший на 5,5 років син Ігор, який зараз разом із дружиною проживає за кордоном.

Був майстром на всі руки

«Наш Андрійко народився дуже гарною дитиною з чорними, як шнурочки, брівками, з чорними й довгими, як у дівчини, війками. А ще він мав дуже гарні, як і в тата, руки. Я іноді жартувала, що полюбила чоловіка саме за його красиві руки. Менший син був зовсім іншим – білявим. Андрій змалечку ріс дуже добрим, розумним, допитливим, із надто загостреним почуттям справедливості хлопцем, через що відчував себе не дуже комфортно, навіть коли ще навчався у 7-й школі, де закінчив 9 класів. Він непогано вчився, був гуманітарієм, писав найкращі у класі твори та дуже любив читати. Коли ж трохи подорослішав, захопився електронікою, самостійно вивчив комп’ютер й умів відремонтувати будь-яку електроніку й електротехніку. Не любив лише машини», - згадує дитинство та юність Героя мати.

«Відправляючись на завдання, син, мабуть, передчував, що назад уже не повернеться…»: спогади матері про Героя з Волині

Юнак добре розумів, що до вишу, де б він хотів учитися, просто так не поступить. Тому далі продовжив навчання у тодішньому ВПУ в Будятичах (тепер – Центр профтехосвіти), освоївши фах будівельника. Закінчивши училище, Андрій пішов в армію. Служити йому випало в Ужгороді рятувальником, де трохи пошкодив спину. Відслуживши строкову службу, він через 1,5 роки повернувся в рідне місто. Трохи відпочивши й погулявши, влаштувався на роботу в будівельну бригаду водоканалу.

«У цій бригаді було двоє жінок та четверо чоловіків. Більшість молодих хлопців, трохи пропрацювавши там, шукали іншу роботу, а син залишався, не хотів нічого міняти, почувався у бригаді дуже комфортно. Колеги, знаючи, що в нього пошкоджена спина, оберігали його від надто важких навантажень. Та через декілька років в нього з’явилися проблеми з нирками, хоч він, як і батько ніколи не поважав ні алкоголю, ні цигарок. Міг дозволити собі келих вина у свята. У нас була дуже хороша та дружна родина. З чоловіком ми прожили у шлюбі 38 років й завжди знаходили спільну мову», - витирає сльози, згадуючи минулі щасливі роки Катерина Трохимівна.

Родина Крощуків, як і більшість українців хотіла кращої долі для своєї країни, але коли в Києві розпочався Майдан, а потім - Революція Гідності, менший син Ігор, який у той час був студентом столичного вишу, там днював і ночував. А Андрій постійно ходив на місцеві Майдани. Він дуже любив футбол й був завзятим вболівальником ФК «Волинь» та місцевого «Шахтаря», завжди разом з меншим братом їздив на всі матчі улюблених команд. До сьомого класу він і сам грав у дворовій команді, але на заваді стала короткозорість. Для хлопця це була справжня трагедія. У вільний час Андрій разом з меншим братом Ігорем сідали на велосипеди й вирушали в подорож, об’їздили так усі навколишні села та околиці.

Коли прийшла повістка, і не думав ховатися

Коли ж на Сході розгорілося полум’я неоголошеної війни, у 2015 році Андрій був одним із тих, хто в червні 2015 року потрапив під третю хвилю мобілізації. Він не ховався й не відмовлявся, пішов відразу. Він був справжнім патріотом, який понад усе любив рідну землю, на якій народився, й готовий був віддати за неї останню краплю крові. Його зарахували в розвідником-гранатометником мотопіхотного батальйону територіальної оборони «Черкаси», який тоді входив до складу 72-ї ОМБр, та понад рік провів у зоні бойових дій під Волновахою.

За офіційними даними, на початку січня 2015 року батальйон був виведений із зони бойових дій й направлений на відпочинок на місце постійної дислокації у Бердичів. А після ротації, в ході якої частина бійців була демобілізована, решту батальйону, де служив розвідник Андрій Крощук, знову повернули на Донеччину, в селище Гранітне Волноваського району. У ті роки армія була абсолютно не забезпечена ні спорядженням, ні зброєю, тому одягали та взували бійців батьки та волонтери. Вони ж шукали бронежилети, берці та шоломи.

«Коли ми прибули у Гранітне, то розмістились в гарнізонному центрі, який знаходився у місцевому профтехучилищі, а навпроти - по той бік річки Кальміус, стояли російські найманці та бойовики, які переважно були родом із цього села. Хоч там і проходила лінія розмежування, але вони, практично, у нас майже не стріляли. Та якось, ведучи через бінокль спостереження та патрулюючи селище й дорогу «Волноваха - Маріуполь», ми натрапили на ворожого розвідника. «Мама, він був ще такий молодий та переляканий, що ми його пожаліли й відпустили», - ділився з мамою син, коли вдруге приїхав додому на похорон батька (першого разу він побував у відпустці взимку 2015 року, коли тато був ще живий), щоб підтримати й розрадити маму, яка дуже тужила за так трагічно загиблим чоловіком.

«Мені тоді було нестерпно боляче, адже ми прожили разом 38 дуже щасливих років, розуміли одне одного з пів слова, й у нас була дуже хороша сім’я. Тому я не знаходила собі з горя місця, хоча й дехто зі знайомих не розумів мене. Побачивши це, син заспокоював мене, просив - взяти себе в руки, адже йому потрібно було повертатися назад у свій підрозділ. Казав, що якщо я не перестану плакати, він піде в «найгарячішу» точку, бо йому тоді ні за чим жити, якщо втратить ще й мене. Дуже мною дорожив І це мене привело до тями», - витираючи непрохані сльози, згадує жінка.

На Донбасі Андрій провоював понад рік і три місяці, а потім перевівся на Волинь.

Демобілізувався він у грудні 2016-го року, через місяць після загибелі батька. Повернувшись додому, знову влаштувався на роботу у водоканал, де пропрацював до початку великої війни. Правда, за цей час, як резервіст, щороку їздив на військові збори, - спочатку в Бердичів, а потім під Рівне.

«Там, на передку, хлопці помирають, а ми тут прохолоджуємось»

Коли ж 24 лютого 2022 року в Україну вдерлася москальська орда, на початку березня Андрія, як людину з військовим досвідом бойових дій, знову мобілізували, зачисливши сапером-гранвтометником 2 відділення саперно-інжерного взводу 63-ї окремої механізованої бригади. Після кількох днів у Володимирі хлопців відправили на захист кордону під Білорусь. Там вони удосконалювали навички мінування й розмінування територій, займалися будівництвом оборонних рубежів та охороною мостів. Їм навіть видали по 30 тисяч зарплати.

«Телефонуючи мені, Андрій обурювався: «Мама, за що нам дають тут зарплату? Там, на передку, хлопці помирають, а ми тут прохолоджуємось. Чому нас не відправляють на фронт?». «Сину, ти не поспішай, ще встигнеш повоювати, адже нинішня війна – зовсім не те, що ти бачив у 2015-му», - намагалася угамувати запал сина пані Катерина.

Під Білоруссю підрозділ саперів простояв два місяці, охороняючи міст та освоюючи саперну справу, а потім, перед Великоднем, його перекинули на Миколаївщину.

19 квітня 2022 року інженерно саперний взвод 63-ї бригади, в якому служив старший сапер–гранатометник Андрій Крощук, прибув під село Благодатне, яке було на 70 вісотків розбите ворожою артою, й зайняв позиції, на околиці - в селі Кобзарці, де на той час проходила передова лінія розмежування. Готувався український контрнаступ та звільнення окупованих рашистами територій Миколаївщини. Бої за Благодатне стали бойовим хрещенням для більшості бійців бригади, лише 10 відсотків яких мали до того бойовий досвід. Лише в одному з них два БМП москалів пішли штурмом на позиції українських військ, але втративши біля двох взводів, втекли з поля бою, залишаючи вбитих та поранених.

Ніби відчував, що вже не доведеться зустрітися з рідними

Із підрозділу Андрія на Миколаївщину поїхало мало бійців, але з ними був перевірений й досвідчений, дуже тямущий командир, якого теж звали Андрій. Та за декілька днів до виїзду на завдання, його замінили на нового, до якого хлопці тільки придивлялися, ще не відаючи, як складуться у них стосунки на війні.

«Перед відряджанням Андрія на «нуль», я змушена була шукати легкий бронежилет, оскільки в нього була пошкоджена спина, а також були проблеми з нирками. Навіть замовила за чималу ціну в одного з «волонтерів», який не бажав знизити суму навіть на гривню. Та в останню мить син зателефонував та сказав, що потрібний бронік знайшли для нього у підрозділі. Він мало що розказував про те, де та як воює. Казав лише, що коли вони прибули на місце дислокації, то їхньому взводі було 15 чи то 17 бійців, і вони ледь поміщалися у розбитому льоху, який слугував їм за укриття.

Та, коли почалися ворожі артобстріли, місця ставало більш ніж достатньо. Оскільки Андрій уже мав досвід бойових дій на Сході, то попередній командир, якого дуже поважали підлеглі, завжди брав його з собою на важливі завдання. Так було й того жахливого дня, 22 травня 2022 року, коли вони вчотирьох виїхали автом на заданий маршрут, отримавши завдання – поставити міни за якихось 300 метрів до ворога, який готувався до штурму.

Але орки їх уже чекали й зустріли з вогнем автоматів… Видно, здав хтось із місцевих. Андрій та ще один хлопець загинули відразу, водій був поранений (про його долю нам нічого не відомо), а ще один побратим потрапив у полон (там він помер, але тіло рідним віддали лише через пів року). Перед тим, як іти на «передок», син зателефонував і повідомив мені номери усіх своїх банківських, карток та пін-коди до них. Також сказав, що сам телефонуватиме, що деякий час із ним не буде зв’язку. Ніби відчував, що вже не повернеться, що прощається назавжди…», - знову витирає сльози убита горем мама захисника.

«Ти був не лише старшим братом, ти - наш Герой…»

Похоронений старший сапер Андрій Крощук 26 травня 2022 року на Алеї Слави в районі другої шахти.

Герой посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня й «Почесною відзнакою 14-го ОМПБ «Черкаси». Йому також надано статус «Учасник бойових дій» та посмертно - статус «Почесний громадянин міста».

«Ти був такий щирий і трохи сором’язливий, чесний та справедливий, усім допомагав, не просив щось у на заміну. Ти любив котів та кататись на велосипеді, мав «золоті» руки й міг полагодити будь зо. Ти був моїм старшим Братом і найкращим другом, і чим більше ми дорослішали, ти м більше розуміли й любили один одного. Ти був опорою мамі й так багато ще не встиг навчити мене. Ти дуже любив Україну й пішов захищати її на другий день війни. Спи спокійно, братику. Ти назавжди наш Герой та Захисник», - написав менший брат Героя Ігор Крощук.

Валентина САВЧУК

Читайте також: