Історія 23-річного Героя з Волині Артура Мельничука, який загинув за місяць після того, як потрапив на «нуль»

Артур народився 20 листопада 2000 року у Нововолинську. Мама хлопця, Жанна Іванівна, 33 роки пропрацювала у відділенні анестезіології та реанімації в центральній міській лікарні, батько, Микола Сильвестрович, працює водієм у ВУКГ. На час, коли народився  син, у них уже була 9-річна донька Інна.

За словами, мами, син від самого народження хворів і мав групу інвалідності (проблеми з нирками), тому не ходив навіть до дитсадка. У школу він теж пішов із запізненням - уже у восьмирічному віці.

«Артур у дитинстві, хоч і хворів, але був дуже веселим, активним та допитливим хлопчиком, мав дуже багато друзів. Ходив майже у всі гуртки, які лише були тоді у місті, починаючи з хору, хореографії й танців та закінчуючи випалюванням, моделюванням і т.д. Найдовше, коли здоров’я трохи покращилося, захоплювався футболом. Згодом, коли став старшим, грав навіть у команді юніорів за Україну.

Любив наш син також і різні конкурси. Навчаючись у школі, їздив у Київ на конкурс «Схід та Захід – разом». Представляв там свою п’єсу «Нірвана» й познайомився з актрисою Риммою Зюбіною, яка запам’ятала його й, коли Артур загинув, висловила нам співчуття. Оскільки хлопець був у родині найменшим, то його теж усі дуже любили й оберігали», - розповідає пані Жанна.

 Мріяв заробити грошей, аби відкрити власну справу

Навчався він у ліцеї №2, де закінчив 9 класів. Після того став учнем Центру профтехосвіти в Будятичах, освоївши за три роки спеціальність слюсаря-автомеханіка. Закінчивши училище, як і всі  його ровесники, хотів заробляти багато грошей відразу. Тому вже з 17 років пробував себе в ролі офіціанта й бармена як у місцевих кафе та барах, так і в Шептицькому. А з 2019 року, став їздити на заробітки в сусідню Польщу.

Спочатку їздив на короткі терміни, а потім працював там по декілька місяців. Думав навіть залишитися на постійне проживання. Дуже хотів бути незалежним та мріяв заробити грошей, аби відкрити власну справу, щоб працювати лише на себе.

За кордоном юнак пробув до кінця 2021 року. Додому повернувся на новорічно-різдвяні свята 30 грудня, перед початком великої війни. Думав трохи перепочити, побути з рідними та друзями, а потім знову на деякий час повернутися на заробітки, але всі плани перекреслили східні «брати», що вдерлися в Україну «звільняти її від нацистів».

Тож юнак записався в тероборону й разом з іншими земляками, які не потравили до війська, патрулював місто, охороняв об’єкти критичної інфраструктури й уночі чергував на автостанції. Повістку в армію  він отримав  у вересні 2023 року. Зброї в руках він раніше ніколи не тримав, в армії теж не служив, бо через стан здоров’я ще в школі був звільнений від фізкультури.

Не бажав, аби його вважали хворим

 «Коли Артуру виповнилося 18 років, треба було переоформляти дорослу групу інвалідності, але він не бажав цього робити, не хотів аби його вважали хворим та непридатним до військової служби. Вдома про це нікому не сказав. Ми дізналися вже, коли він проходив у військкоматі медогляд, який тривав 20 хвилин. На той час йому виповнилося 22 роки.

Тож, коли я прийшла у військкомат, всередину мене не пустили, пояснивши, що ще могла б туди увійти, якби син був неповнолітній, а тепер він, мовляв, уже дорослий й сам повинен відповідати за себе. А коли ми змогли нарешті зустрітися, і я почала йому говорити про хвороби, що за станом здоров’я, він міг би не йти в армію, у відповідь  почула: «Мама, я тепер не маю права відмовлятися, мушу йти воювати. Ти ж не хочеш, аби мене вважали зрадником України?» - згадує прощання з сином мама Героя.

Артура Мельничука зачислили зв’язківцем до складу 42-ї ОМБр, місцем дислокації якої було містечко Чортків, що  на Тернопільщині.

Спочатку новобранців відправили на полігон під Рівне, де вони місяць проходили військову науку, а потім повантажили у вагони й повезли в Чортків. Там хлопці мали ще якийсь час проходити  військове залагодження, але на третій після приїзду день їх знову повантажили у вагони й відправи на Донеччину – під Бахмут, де з жовтня 2023 року в районі населених пунктів Хромове й Богданівка громила «вагнерівців» їхня бригада.

У своєму підрозділі був наймолодшим

 «Про те, де син воював, нам майже нічого не відомо. Коли ми спілкувалися із ним по відеозв'язку, або через повідомлення, в нього завжди все було добре, ніколи не скаржився на труднощі, не хотів, щоб ми переживали та хвилювалися. Дуже не любив також, аби жаліли його. Інколи ділився усім лише з сестрою, якій розповідав, що ходив на завдання, а також про те, що доводилося там пережити. Коли ж я запитувала, чи є в нього у частині друзі, казав, що він у підрозділі, практично, наймолодший, що поряд з ним  - лише дорослі чоловіки, які пройшли АТО й за віком годяться йому в батьки», - зазначає мати загиблого воїна..

 На війні 23-річний Артур Мельничук провоював лише трохи понад місяць. 12 грудня 2023 року він загинув від прямого попадання міни у бою під селом Богданівка.

 «Забрати його тіло змогли не відразу, бо туди, де він лежав, неможливо було добратися, залітали лише дрони. Тому спочатку побратими винесли з поля бою поранених, потім тих, хто лежав скраю та був трохи ціліший. Артема ж доставили додому лише 25 грудня. Дуже довго везли, хоч спочатку повідомили, що привезуть 23-го. І оте чекання було просто нестерпне. Наш Артур був першим з нововолинців, кого хоронили з нашого міського моргу. Коли я пішла на впізнання, побачила, що тіло сина наполовину розірване. Тож хоронили його 26-го на Алеї Героїв в районі 2-ї шахти у закритій труні», - ділиться наболілим жінка.

Рішенням сесії Нововолинської міськради Артурові Мельничуку надано статут «Почесний громадянин міста».

«В інших  батьків загиблих воїнів, хоч онуки ростуть, а наш син навіть не встиг одружитися й пізнати радість кохання та батьківства. Звичайно  ж, він зустрічався з дівчатами, але тієї єдиної, яка на все життя, на жаль, так і не зустрів. Була одна дівчина, з якою він зустрічався в ранній юності. Вони разом училися, разом працювали й нібито були закохані, але потім, як стали їздити за кордон, любов не витримало випробувань», - сумно посміхається Жанна Іванівна, закінчуючи болючі спогади про сина.

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• У засідці чекав ворожий кілер, що вистрелив першим: історія полеглого Героя з Волині
• Полеглий захисник з Волині так і не дочекався Перемоги, за яку боровся до останнього подиху: спогади про Героя, якому назавжди 38…
• «Я мушу йти заради вас»: спогади про Сергія Вознюка з Волині, який двічі добровільно став на захист України