Історія Сергія Вознюка – добровольця з Нововолинська, який загинув за Україну

Сергій Вознюк із Нововолинська двічі добровільно став на захист України – спочатку у 2014 році, а потім після повномасштабного вторгнення. Він залишив успішний бізнес, улюблену родину та пішов на фронт, аби «ці нелюди не прийшли сюди».

Як він прийняв рішення піти на фронт, що казав дружині перед від’їздом і яким він був у житті – розповіли ВСН рідні Героя.

Немає у світі нічого ціннішого за людське життя та любов. І це не лише любов до коханої людини, матері чи дитини. Найперше - це та свята й безмежна любов до рідної землі, на якій народився, з якою зрісся душею, за яку без жодних вагань віддали та віддають життя тисячі українських витязів, цвіт нації, виборюючи Перемогу над ненависним ворогом та світле майбутнє для своїх дітей та онуків…

Сергій народився 23 грудня 1984 року в селищі Маневичі, що на Волині. До Нововолинська батьки хлопця - Галина Петрівна та Володимир Васильович, переїхали, коли синові ще не було і трьох років. Сергійко був меншим із двох дітей родини Вознюків – мав старшу сестру Наталію.

«Я мушу йти заради вас»: спогади про Сергія Вознюка з Волині, який двічі добровільно став на захист України

Був чесним, порядним та справедливим з дитинства

Свій свідомий життєвий шлях він почав у школі №2, де закінчив 9 класів. Був здібним справедливим порядним та чуттєвим хлопцем, який понад усе Тим і завоював прихильність учителів.

Потім Сергій вступив до місцевого електромеханічного технікуму (нині - коледж), де знайшов вірних друзів й здобув повагу у викладачів. Отримавши диплом спеціаліста, юнак продовжив навчання за фахом «Економіка підприємства», перевівшись на третій курс до Національного університету «Львівська політехніка».

По закінченню вишу він виконав свій чоловічий обов’язок, пройшовши строкову службу ЗСУ. Повернувшись додому, Сергій відразу влаштувався на посаду економіста до банку «Райффайзен Банк Аваль».

Однієї днини на шляху змужнілого юнака зустрілася чудова дівчина Таня, яка згодом стала коханням усього його життя. У 2010 році молодята одружилися, і через деякий час Сергій став найщасливішим татом гарненької донечки на ім’я Неллі.

Він був дуже турботливим та відповідальним чоловіком і батьком, багато працював, понад 15 років був менеджером із зовнішньоекономічної діяльності у місцевій фірмі приватного підприємця Петра Сопронюка. Окрім виконання своїх прямих обов’язків, молодий фахівець наполегливо освоював навички для підвищення професійних якостей та рівня своєї кваліфікації.

Після цього, опираючись на власний досвід та наполегливість, він відкрив власну справу у сфері міжнародних вантажних перевезень, де згодом вони з дружиною працювали разом. У вільний від роботи час Сергій багато років грав за одну із футбольних команд міста. Футболом він захоплювався ще з дитинства, навіть мріяв стати футбольним коментатором.

Життя молодого подружжя протікало весело та дружно. Вони всією сім’єю багато подорожували й духовно розвивалися, насолоджуючись взаємною любов’ю, сімейним добробутом та одне одним.

«Я не можу інакше, не хочу, аби ці кляті нелюди прийшли сюди»

На все життя запам’ятався Тетяні той зловісний ранок 24 лютого 2022 року.

«Згадується все так, ніби це було вчора. Сьома година ранку… Ми з чоловіком, обійнявшись, ще додивлялись райдужні сни, коли сонну тишу розбудила трель телефонного дзвінка: «Синок, почалася війна…», - у слухавці тривожний голос Сергієвої мами… Згодом - сигнал повітряної тривоги й жахливі новини у соцмережах… Хтось уже стояв на кордоні з Польщею, а у нас - якісь незрозумілі відчуття. Я спочатку сильно й не розхвилювалася, бо не повірила. А, можливо - просто знала, що Сергій усе зважить і скаже, як нам діяти», - пригадує як усе починалось, дружина захисника.

П’ять днів чоловік ходив з кімнати в кімнату, не знаючи, як озвучити своє рішення - добровільно йти на фронт, аби захистити свою Батьківщину та свою родину.

«Я не можу інакше. Я мушу йти заради вас, аби ці кляті нелюди не прийшли сюди», - сказав дружині.

«В той момент мені хотілося ридати, адже у нас був уже сумний досвід тяжкої розлуки під час Антитерористичної операції у 2014 році, коли Сергій добровільно пішов відстоювати незалежність та вільний вибір України у Євроінтеграції. Найжахливіші емоції відчула 24 серпня того ж року, коли дізналася про важкі бої з великими втратами серед наших вояків за село Оленівку, де перебував Сергій. Не знаю, як пережила тоді, сидячи з маленькою донечкою вдома, жахливі три дні, впродовж яких чоловік не виходив на зв’язок. На щастя, коханий тоді повернувся додому живий», – зі сльозами згадує Тетяна.

«Слова коханого про почуття обов’язку та причетності до захисту країни вселяло гордість за нього»

28 лютого 2022 року Сергій Вознюк, як і колись у 14-му, добровільно одяг однострій і вступив до лав ЗСУ. Деякий час він служив під Володимиром, виконуючи завдання командування й паралельно займаючись разом із дружиною волонтерством.

«Його велике серце ніколи не зупинялося на досягнутому: доба - на посту, у частині, гуманітарна допомога, підприємницька діяльність, і лише потім - сон. Його працьовитість та світлий розум, психічна стійкість давала мені, тут, у тилу, силу жити без нього. Не знаю людей в нашому оточенні, які могли б заперечити щирість моїх слів», - одночасно з гордістю за коханого та смутком наголошує жінка.

У лютому 2023 року чоловік був переведений до 2-го окремого стрілецького батальйону із дислокацією в Луцьку, звідки відразу відправився у Запорізьку область, де був прикомандирований до штурмової 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

«Сльози, істерика, хвилювання… Ілюзія спокою в один момент розчинилася. Надія на краще зовсім не гріла, бо відстань між нами збільшилася, і страх за життя чоловіка не давали можливості мислити тверезо. Село Степове Запорізької області… Вщент розбиті хати, спалені автівки й господарська техніка, вирви у десять метрів та руїни на дорогах, - ось що я бачила на фото та відео. Жах… Але слова коханого про його почуття обов’язку та відчуття власної причетності до великих, на жаль, страшних подій у власній країні вселяло в мене гордість за нього та мрії про світле спільне майбутнє», - ділиться пережитим дружина воїна.

Спочатку підрозділ Сергія охороняв позиції наших військ, а потім брав активну участь у піхотинських боях у сірій зоні. Той, хто служив, той знає, про що йдеться. Це навіть не нуль, це - очі в очі з ворогом. Сергій, як справжній чоловік, мало розповідав рідним про реальні події, що відбувалися на передовій, але щоразу, прийшовши з позиції, казав, що Перемога обов’язково настане. Для України відкриються усі двері в Європу та всього світу. Буде найбільший економічний прорив нашої держави за всі часи її існування, а народ України відчує єднання та гордість, багатство та силу в собі, як нація.

«Війна оголила душу кожного…»

Лютий, березень, квітень, травень… Дощі… Моральний стан бійців щоразу погіршувався, але позитивний характер чоловіка не дозволяв занепадати духом ні йому самому, ні вірній дружині тут, у тилу.

«Кожен дзвінок відчувався важким, бо розмови були глибокі. Говорили ми не лише про наше кохання та плани, а й обговорювали багато інших важливих питань. Зокрема, про ницість людських цінностей, зневагу щирих почуттів, підлість мирного життя на вільних територіях. Ми бачили, що війна оголила душу кожного, уже ніхто не міг приховати свою сутність. Війна - це не тільки бої, це - випробовування на родинні зв’язки та дружбу. Я говорила про власну зневіру у людях, а він про те, що жахіття на фронті та в тилу - рівносильні.

«Торжество справедливості обов’язково буде, ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, бо за нами правда», - повторював Сергій. Розповідав про наслідки рашистських дій, знав добре історію й умів аналізувати. Цінував особисту незалежність та незалежність кожної людини, не скаржився на несправедливість власної долі й не чекав, коли його пожаліють чи дадуть щось задарма, не чекав кращого, а творив це сам.

Казав, що позиція громадян чи в цілому країн світу - уникати дотичності до війни, призведе до спустошення й самотності особистостей та всіх народів. Люди не мають права бути байдужими до всього, що відбувається, бо ці події впливають на долю кожного з них. «Війна руйнує наші душі», – цитував Е. Хемінгуея», - згадує розмови з чоловіком Тетяна.

А потім було 5 найщасливіших днів відпустки коханого. Львів, гарний настрій, але печаль в очах. Класно проведений час удвох, але несвіжа голова.

Разюча відмінність життя в окопі та цивільної свободи ще більше ранило серце Воїна за родину, за свій народ.

Мрії, яким не судилося збутися

«Повернувшись на фронт, Сергій почав будувати нові плани та перспективи, які реалізує після Перемоги: розростання родини, розвиток бізнесу, цілі на років 10-20 уперед. Смішно, але ми говорили про далеку старість, про подорож до Ізраїлю в 60+», - сумно посміхається Таня.

2 червня 2023 року Неллі пішла на останній дзвінок до школи, де отримала похвального листа і нагороду за перше місце у конкурсі написання казок. Тетяна зробила декілька кадрів, надіслала повідомлення коханому й чекала на зустрічну реакцію. Чекала до обіду, бо знала, що набере сам, коли зможе. Після шостої вечора їй із тривогою зателефонувала мама Сергія, а о восьмій - з військової частини…

«Шок, істерика, заперечення… Гнів… Депресія… Думки про суїцид… Згодом - усвідомлення, що нічого змінити неможливо. Самотні вечори та спогади про те, як познайомились, як уперше сказали одне одному «люблю», як на весіллі ступали на рушник: хто перший – той і головний.

Як він радів народженню дитини, як сперечались за колір плитки у самостійно придбаній квартирі, як разом ми дивились на світ із літака, із потяга,за кордоном і на теренах України. Квіти, тунель кохання, море екскурсій та відпочинок на природі…

Спогад не тільки, як на лижах летіли з гір Карпат, але як 2 дні ішли пішки в паломницький похід, мозолі від шістдесяти кілометрової дороги та ще більше духовного єднання», - з розпачем, ковтаючи важкий клубок у горлі, - згадує молода вдова.

За її словами, Сергій завжди був ерудованою особистістю з добрим серцем, коханим чоловіком, люблячим батьком та вірним другом. А ще дуже релігійним. Віра в Бога оберігала його всюди, а от на фронті, - лише до певного моменту...

«Найбільше ранять згадки доні: «Як плавали на глибині водойм, пірнали, - з татом не страшно, з татом ніде мені не страшно, він завжди підтримає і скаже, що все під силу, все вдається. Як він пишався моїми перемогами. Ой, тату, тату! Я тебе люблю!..». А про дитинство смішні історії згадує мама: «Як він обожнював цукерки, той новорічний подарунок з-під ялинки. Я ще не встигла оглянутись, як за пів годинки - порожній пакуночок лежить. А як у два роки пішов знайомитись зі світом: малий турист пішов по місту, сам-самісінький – дитина, гуляв собі зо дві години. Сину! Щодня рахую кожну днину. Ти не приходиш, ти не дзвониш, не обіймаєш, не говориш… Ти не в дорозі, а я мрію - побачити тебе на моїм порозі, почути голос рідний твій», - не ховаючи болючих сліз, переповідає спогади доньки та матері коханого Тетяна.

Галина Петрівна часто згадує про поради та поміч, яку отримувала від сина протягом життя, про те, як у страшну її хворобу та складні життєві моменти, він був для неї першим помічником та рятівником.

Ворожа ракета не дала шансів на життя…

Сергій завжди був надзвичайно доброю й позитивною людиною, з власними переконаннями та правильним мисленням. Але проклята війна розбила всі плани та мрії. Величезна ракета країни-агресора влучила у село Степове Запорізької області, не давши йому шансу ні поборотися за життя, ні втілити бажане.

Півтора року його військової служби та півтора року молитов, надії та віри в повернення Героя додому з Перемогою закінчилася страшним горем, смутком та нескінченними стражданнями для дружини, доньки, матері, сестри, друзів та усіх, хто його любив та поважав.

«З нами лишились тільки пам’ять, досвід та пекучий біль. Щодня, щогодини, у повсякденному житті він - завжди у нашій голові, на кожен випадок, у справі чи то у професії, чи просто у прийнятті рішень – його слова, підказка, думка, - все присутнє. Адже це - друг, прагматик, практик, розумний, грамотний філософ. Людина, що знала, де змовчати, а де настояти на своєму. Його життєва мудрість тепер - у мені, краса – в дитині, біль – у всій родині…», - закінчує свою болючу розповідь – спогад Тетяна.

Похований герой на Алеї Герої на міському кладовищі в районі шахти №2.

Рішенням сесії Нововолинської міськради відважному воїну посмертно надано статус «Почесний громадянин міста». Він також нагороджений двома нагрудними знаками -»Учасник АТО» та «За військову службу Україні».