«Слова чоловіка про те, що з побратимом можуть загинути, виявились пророчими»: спогади про полеглого майора з Волині

Заступник командира самохідного артилерійського дивізіону з озброєння бригадної артилерійської групи 14 ОМБР імені князя Романа Великого майор Олександр Винокуров родом з Алчевська Луганської області. Та доля склалась так, що батьки переїхали на Сумщину, де він ріс та навчався. Після школи вступив до Сумського артилерійського училища, по завершенні якого отримав направлення у 47-й полк 51-ї стрілецької дивізії (згодом 51 ОМБР). На нове місце служби вирушив не сам, а з коханою дружиною, з якою познайомився під час навчання у Сумах. За кілька місяців одружився. За рік у них народилась донька Анастасія, а в 2013  – Софія. 

Сім’я Винокурових була дружною та згуртованою, у неї були свої традиції, які усі шанували й дотримувалися з року в рік. Зокрема, на Новий рік разом прикрашали ялинку, наповнюючи дім радістю та святковим настроєм. Це був їхній особливий ритуал, що дарував відчуття тепла та єдності. А ще любили збиратися за вечерею всією родиною. Це був час для спілкування, обговорення новин, обміну турботами й радощами. І жодного разу ніхто не сідав за стіл без Олександра — він був головою сім’ї, її опорою та серцем.

Влітку їздили на Сумщину до батьків Яни, де насолоджувалися відпочинком на природі. Олександр обожнював риболовлю та тихе полювання по гриби, і цю любов прищепив своїй дружині. Бувши закоханим у край, у якому виріс, мріяв після виходу на пенсію переїхати туди, купити будинок і оселитися разом із родиною, насолоджуючись спокоєм цивільного життя.

Суми здавалися йому ідеальним місцем для мирного та затишного проживання після багатьох років служби. А ще планував зробити важливий крок у стосунках із дружиною Яною — повінчатися. Він хотів скріпити їхній шлюб перед Богом і розділити цю радісну подію з рідними та близькими. Уявляв, як після вінчання вони зберуться за святковим столом у теплому родинному колі, сповнені щастя та любові. Це мало стати ще одним символом їхньої єдності та міцності сім’ї.

«Для нашої родини війна розпочалася з окупації Криму. Ніби відчуваючи неминуче, Саша напередодні говорив, що буде війна, хоч багато хто не вірив у це до останнього. Він спостерігав за подіями, аналізував ситуацію. А коли «зелені чоловічки» з’явилися на півострові, сумніви розвіялися», - розповідає дружина воїна Яна. - За кілька днів їх перевели на казармове положення, за тим відправили на схід для виконання бойових завдань, де під час одного з них отримав поранення». 

До початку вторгнення Олександр перебував на полігоні на навчаннях. Він став свідком, як в останні дні перед 24 лютого стали особливо напруженими: підрозділ приводили у бойову готовність, а боєприпаси вантажили цілодобово. Це було схоже на підготовку до великої війни, хоча офіційної інформації про неминучість вторгнення тоді не було. Його відрядження до Києва припало саме у перший її день. Звідти він вирушив у пункт призначення для виконання бойових завдань. 

«Ми з чоловіком домовились, що він даватиме про себе знати щодня. Я мала бути впевнена, що з ним усе добре. Розуміла, що це війна, але чомусь вірила, що нічого поганого не трапиться. Та коли одного разу обмовився про те, що може не повернутися, у серці з’явилася тривога. Ми тоді з дітьми перебували у батьків на Сумщині. Саші вдалося вирвався до нас разом зі своїм водієм-механіком Миколою Хорощуком, і сидячи за вечерею, промовив: «Багато хлопців гине щодня. Ось і ми з Миколою можемо їхати, і наїхати на міну. Одна мить, і нас немає». Чи то відчував, чи слова були сказані у таку хвилину, але вони стали пророчими. А ще казав, що події 2014  року не йдуть у жодне порівняння з подіями 2024-го. Це – справжня бійня».

Війна змінила Олександра, і Яна це помітила, коли приїхав до них за кілька тижнів до загибелі. Він усе так само був поруч — уважний, турботливий, але водночас відсторонений. Його погляд часто ставав задумливим, а відповіді — короткими. Здавалося, думками був далеко, у якомусь іншому світі, куди не впускав навіть найближчих. Він намагався не показувати своїх переживань, але Яна відчувала: щось його тривожить. 

«За два тижні збирався у відпустку, я з дітьми перебувала якраз у батьків на Сумщині, і він попросив дочекатися його, аби разом поїхати додому – до Володимира. «Я не прощаюсь», - сказав, повертаючись на місце дислокації. Його слова насторожили й здивували. Бо ніколи подібного не говорив. Я ще довго згадувала їх. Він пішов, і більше не повернувся». 

Про загибель чоловіка жінка дізналась від побратима. Того дня, не дочекавшись дзвінка від Олександра, забила на сполох.

«Олександр зателефонував вранці й повідомив, що з ним усе добре, пообіцявши подзвонити пізніше. Але минала година за годиною, телефон мовчав. Спочатку подумала, що зайнятий, однак потім не витримала, й стала набирати сама. У відповідь – тиша. Вже ввечері додзвонилась до його побратима, від якого дізналась, що Саші немає. Спочатку не до кінця зрозуміла слова. На мить виникла дума, що він кудись поїхав. Та коли до мене дійшло усвідомлення, що загинув, землі пішла з-під ніг.

Зі слів побратима, чоловік отримав наказ забрати хлопців, і вирушив з водієм Миколою Хорощуком та ще одним військовим у дорогу. Також відомо, що разом із ними були цивільні на машині, які показували шлях. Для мене й досі залишається незрозумілим, чому Саша поїхав замінованою дорогою? Пригадую, як не раз говорив, що перед тим, як вирушати на подібні завдання, чекав на розмінування. По дорозі їхня машина наїхала на протитанкову міну. В результаті вибуху Олександр з Миколою та ще одним цивільним загинули миттєво. Двом вдалося вижити».

Рік Яна намагалася повернутися до повноцінного життя після загибелі Олександра. Вона трималася заради дітей, заради їхньої спільної мрії про родинне тепло й затишок. Але кожен день здавався випробуванням. Порожнє місце за столом, мовчання там, де раніше звучав його голос, звичні речі, що більше не належали йому…

Вона вчилася жити заново — без нього, але з пам’яттю про нього. Часом здавалося, що біль не вщухне ніколи, та були моменти, коли Яна згадувала його усмішку, їхні спільні традиції, розмови… І ці спогади давали їй сили йти далі.

Жінка поховала Олександра на Сумщині — там, де він мріяв жити після виходу на пенсію. Це місце було йому рідним, наповненим теплими спогадами про дитинство, про батьківський дім, про тихі риболовлі та прогулянки по гриби. Інколи вона сумнівалася, чи правильно вчинила. Росія постійно обстрілює цей край, і їй боліло те, що навіть після смерті спокій Олександра може бути порушений. Але тоді, коли потрібно було приймати рішення, здавалося, що це єдине правильне місце для нього. Там, де він хотів жити, він і залишився назавжди. А може так і є. Можливо він сам обрав місце свого вічного спочинку там, де відчував себе щасливим за життя. Герою навіки 44. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Я не вірю у його загибель і чекаю на повернення». Рідні зниклого безвісти захисника з Волині не припиняють пошуки
• Планував стати архітектором, але став Героєм: історія воїна з Херсонщини, який знайшов вічний спокій на Волині
• Пройшов війну, здолав хворобу, але загинув за загадкових обставин: історія волинянина Андрія Левосюка