Герой Борис Леляк: історія відважного нацгвардійця, який загинув на Донеччині

Сильний, мужній, відважний… Саме таким усі пам’ятають Бориса Леляка - старшого водія автомобільного відділення взводу забезпечення підвозу боєкомплекту 15-ї бригади оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади НГУ. Воїн загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Його автівку вразив ворожий дрон. Борис віддав життя за Батьківщину, залишивши після себе біль утрати для рідних, побратимів і коханої.

Про 22-річного Героя НГУ Бориса Леляка ВСН розповіли його рідні.

Народився Борис Леляк 17 березня 2002 року в селі Запоріжжя Великолепетиського району Херсонської області. Саме тут пройшли перші шість років життя тоді ще маленького хлопчика. Згодом родина переїхала до села Азовське Генічеського району Херсонської області, де Борис пішов до школи.

Мама Світлана згадує, що син з дитинства був життєрадісним та веселим, легко заводив нові знайомства та проявляв лідерські якості в колективі. Захоплювався боксом, любив спорт та залучав до нього друзів. Найбільше хлопець цінував чесність та справедливість. Був людиною слова і цього ж вимагав від свого оточення. Його щирість та доброзичливість відгукувалися у серцях багатьох.

У 2017 закінчив Фрунзенську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів Генічеської районної ради Херсонської області. Цього ж року вступив до Вищого професійного училища №17 у місті Генічеськ, де здобув освіту слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів та водія автотранспортних засобів.

Родина Бориса була невелика, але дружна. Мати займалась підприємницькою діяльністю, вітчим ніс службу в лавах прикордонної служби України, молодший брат ходив до школи.

По досягненню повноліття був призваний на строкову службу до Національної Гвардії України в Запоріжжі. Хлопець вважав, що для кожного чоловіка це важливий етап у житті.

Планував стати архітектором, але став Героєм: історія воїна з Херсонщини, який знайшов вічний спокій на Волині

«Син мріяв бути архітектором й по завершенню строкової служби планував вступити до вишу, але війна перекреслила усі надії та сподівання. Коли росіяни перетнули кордон України, прийняв рішення добровільно стати на захист незалежності й разом з побратимами тримали оборону на запорізькому напрямку».

24 лютого 2022 року росіяни безперешкодно увійшли до Генічеська через розмінований Чонгар і люди опинилися в режимі окупації. Світлана прийняла рішення виїхати й разом з молодшим сином вирушила у важку дорогу, що тривала більш як чотири дні, на підконтрольну територію. Спочатку вони жили у Чехії, згодом повернулися в Україну й оселилися у Володимирі.

Борис ніколи не розповідав про події на фронті. Попри те, що не мав секретів від Світлани, намагався обходити цю тему. І коли вона цікавилась його життям на передовій, запевняв, що все добре. Перебуваючи по кілька місяців у холодних бліндажах, ніколи не скаржився і нічого не просив.

Восени 2024-го підрозділ Бориса перекинули на Покровський напрямок, де ситуація загострилася. Ворог переважав у силі й тиснув з усіх сторін. Того дня автівка, на якій хлопець возив боєприпаси, зламалась, і він збирався її самостійно відремонтувати. Однак надійшов наказ вирушити на позиції. Борис вперше сів за кермо новенької машини разом із побратимом Сергієм, з яким навчався в одному класі, а згодом проходив військову службу. Дорогою зателефонував мамі, аби повідомити, що з ним все гаразд.

«Була восьма ранку. Син подзвонив і запевнивши, що з ним все добре, додавши, що є у дорозі, і дасть про себе знати по поверненню. Це була остання наша розмова. Близько обіду зателефонували з невідомого номеру і поцікавились моїм місцем проживання, після чого вибили. Серце відчуло біду, і в грудях з'явилась важкість, ніби повітря стало густішим, а кожен вдих давався з великими труднощами. Це було не просто передчуття, а глибоке інтуїтивне відчуття, що щось непоправне ось-ось трапиться. Не стрималась і передзвонила, аби поцікавитись, що сталося? «Прийміть наші співчуття», почула у відповідь. Не повірила, стала уточнювати деталі. На жаль, правда виявилась безжальною і жорсткою».

Борис Леляк героїчно загинув 1 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. У машину, за кермом якої був, влучив ворожий дрон. Унаслідок прямого влучання воїн загинув на місці, побратима вибуховою хвилею викинуло з машини, він вижив. Зі слів командира, того жахливого дня, він запропонував сам відвезти боєприпаси, але Борис сказав, що зробить це з Сергієм, і порадив відпочити.

Під час розмови Світлани з командиром його голос тремтів, у кожному слові відчувалася гіркота і біль втрати. Він намагався говорити спокійно, але це давалося важко наче кожне слово було непосильним тягарем. Розповів, як старався уберегти кожного воїна, і робив усе, аби хлопці повернулися додому живими. Але це війна, і не завжди вдається врятувати усіх. Його голос зривався, коли говорив, що намагався зробити все, щоб цього не сталося, однак обставини виявились сильнішими.

«Борис з Олександром та Сергієм були не лише побратимами та друзями, а й кістяком підрозділу, на якому він тримався. Коли я відлучався, міг покластися на них, зазначив у розмові командир полеглого героя. - Не можу пробачити собі загибелі Бориса, і картаю себе за те, що дозволив йому сісти того дня за кермо. Це був його перший виїзд на новій автівці, і останній. Напередодні запропонував подати його на присвоєння звання молодшого сержанта, але він відмовився на користь друга Сашка, зауваживши, що йому й солдатом непогано. Нам дуже не вистачає Бориса, я й досі не можу повірити у те, що його немає».

Поховали Бориса Леляка 4 листопада 2024 року на Алеї Героїв, що на Федорівському кладовищі в місті Володимир. У полеглого воїна залишилися батьки, маленький брат та кохана дівчина, з якою вони планували спільне майбутнє.