Спогади про захисника з Волині Валентина Короля

Як мінер, полеглий захисник з Волині Валентин Король переважно вночі завжди йшов попереду групи, прокладаючи побратимам шлях через мінні поля. Неодноразово потрапляв із хлопцями під потужні ворожі обстріли і, ризикуючи собою, витягував їх з-під вогню ворожої артилерії.

Валентин народився 21 липня 1985 року в селищі Благодатне, що неподалік Нововолинська. У батьків хлопця гірника шахти № 5 Федора Григоровича та листоноші Любові Михайлівни, окрім сина, була старша на 2 роки донька Оксана.

«Валік був улюбленим сином, братом та дядьком, турбувався про свою родину. За характером він був добрим, щирим, роботящим, позитивним і аж надто спокійним та не конфліктним хлопцем. Треба комусь допомогти - рідним чи друзям, ніколи не відмовляв. Правда, в дитинстві, коли ще навчався у школі, через свою доброту та поступливість він не раз потерпав від однолітків та старших хлопців. Отож мені, як «татовій доньці», інколи доводилося вступатися за нього й захищати від образ. Через невелику різницю у віці гуляли ми в одній компанії, тож я завжди старалася тримати його в полі зору», - розповідає сестра Героя.

Полеглий захисник з Волині так і не дочекався Перемоги, за яку боровся до останнього подиху: спогади про Героя, якому назавжди 38…

Досягши шкільного віку Валентин став першокласником ЗОШ №8, де у 2003 році отримав атестат про середню освіту. Після цього, закінчивши відповідні курси й оволодівши спеціальністю гірника очисного забою, як і батько, пішов працювати на копальню №5.

У ці роки шахтарям постійно боргували заплату, а якщо й виплачували, то із запізненням на кілька місяців або ж частинами. А згодом копальню і взагалі закрили. Тому залишившись без засобів на існування, чоловік поїхав шукати кращої долі в Польщу. Там він і зустрів свою майбутню дружину – мешканку села Соснівка, що на Червоноградщині (нині - Шептицький), на ім’я Олена, яка теж після розлучення з першим чоловіком, маючи на утриманні доньку, гнула спину на сільськогосподарських угіддях та в садах сусідньої держави.

Після повернення в Україну в лютому 2021 року вони одружилися, але шлюб виявився не вдалим, і через три роки подружжя стало жити окремо, а останній рік майже не спілкувалося. Сімейні та життєві негаразди призвели до того, що Валентин почав все частіше заглядати в чарку, але потім знайшов у собі силу волі і став пацієнтом реабілітаційного центру «Свобода» при церкві ХВЄ «Спасіння» у місті Острог на Рівненщині, де в нього був знайомий. Перебував там рік і навіть мав прийняти хрещення, але в країні тривала велика війна. Тому 10 серпня 2023 року він отримав повістку в армію від Острозького РТЦК. Перед тим його поклали в госпіталь, де прооперували й надали на місяць відстрочку.

Строкової служби Валентин раніше не проходив, оскільки ще з дитинства мав хворе серце і був комісований. Тому спочатку його направили на військовий вишкіл у Камянець-Подільський, а через три місяці перевели у Дніпро. Там чоловік спершу служив у в/ч А-1962 (62-га ОМБр), яка дислокувалася в смт. Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області.

Звідти радіомінер інженерно-саперного взводу Валентин Король у складі 96-го батальйону переважно вночі 69-ї Інгулецької бригади відбув на Харківський фронт. Як сапер, він переважно вночі завжди йшов попереду групи, прокладаючи побратимам шлях через мінні поля. Неодноразово потрапляв із хлопцями під потужні ворожі обстріли і, ризикуючи собою, витягував їх з-під вогню ворожої артилерії. За те ще за життя був нагороджений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» від Валерія Залужного.

«В рідкі хвилини затишшя між боями, коли нам вдавалося поспілкуватися телефоном, Валік на всі запитання, де він воює, відповідав, що цього він не має права говорити. Розповідав лише, що в них дуже чудова і дружна бригада, ніби одна велика сім’я, де і бійці, і командири горою стоять один за одного», - згадує Оксана.

На січень 2024 року бригада виконувала завдання на Куп'янському напрямку, а в кінці лютого - на початку березня її передислокували на Лиманський напрямок під село Терни Донецької області. А Валентин після нагородження на початку березня, за 10 днів до своєї загибелі, приїхав додому у 10-денну відпустку. Обійнявши маму сестру та племінника і побувши трішки вдома та відмітившись у військкоматі, поїхав у Соснівку до дружини, з якою помирився і почав спілкуватися. Звідти після відпустки він знову повернувся у свій взвод до побратимів.

13 березня, йдучи на чергове завдання, Валентин загинув, потрапивши під шквальний вогонь ворожих мінометів в районі села Терни, куди рвалися російські терористи, намагаючись прорвати оборону українських віськ, використовуючи навіть авіацію.

«Про смерть Валентина ми нічого не знали, бо хоч він і стояв на обліку в Нововолинському ТЦК, сповіщення про його загибель командування частини надіслало Олені в Червоноград. І лише згодом вона написала нам телефонне повідомлення: «Валік загинув. Коли будуть похорони, дам знати». Звичайно ж, ми з мамою дуже хотіли похоронити брата у Благодатному біля тата, оббивали пороги кабінетів різних чиновників, поки тіло лежало в морзі Львова, але дружина настояла на своєму. Тож похоронений брат на цвинтарі в селі Бендюга на околиці міста, куди нам доводиться їздити, хоча б двічі на тиждень» , - гіркотою ділиться наболілим сестра.

Хоронили Героя у відкритій труні.

Рішенням сесії Червоноградської міськради солдату Валентину Королю посмертно надано статус «Почесний громадянин міста». Такий же статус Герой отримав і в Нововолинську. А нещодавно рідним повідомили, що він також удостоєний ще однієї нагороди. Якої саме, їм поки що невідомо.