Молодий Герой з Волині загинув в одному бою із земляком

«Хто ж тоді, як не я?» - саме з таким життєвим кредом ішов по життю Руслан Медвідь – мужній та вірний присязі син землі Волинської, що, як справжній Чоловік, без вагань добровольцем ішов на захист Батьківщини та родини, по краплині віддаючи кров за їхню волю й процвітання.

Руслан народився 17 грудня 1986 року в селі Тишковичі колишнього Іваничівського району, де і минуло його дитинство та юність. Мама хлопця завідувала сільським клубом, батько був працівником одного з найбільших в Україні Нововолинського заводу спеціального технологічного обладнання (НЗСТО).

У тому страшному бою вижили лише двоє: спогади про Героя з Волині, який три місяці вважався безвісти зниклим

Зі слів усіх, хто знав Руслана, він з дитинства зростав працелюбним, кмітливим, турботливим та завзятим хлопцем, поважав старших, захищав слабших, а згодом, коли підріс та змужнів, був надією й опорою для старшої на рік сестри Людмили та дідуся й бабусі з боку матері, які замінили йому батьків із семи років.

Досягши відповідного віку, Руслан став першокласником Нововолинської загальноосвітньої школи №7 (тепер має статус ліцею), яку закінчив у 2003 році. Далі юнак продовжив навчання в Луцькому вищому профтехучилищі, де освоїв професії тинькара-облицювальника-плиточника. Потім, не гаючи даремно часу, він відразу ж влаштувався на роботу тинькарем 4-го розряду в об’єднання ДП «Волиньвугілля», звідки у квітні 2005 року був призваний на строкову службу до лав Збройних сил України.

Відслуживши армію й повернувшись додому, Руслан відразу ж поїхав на заробітки за кордон, оскільки вважав себе зобов’язаним потурбуватися про те, щоб його дідусь та бабуся, які потребували лікування, ні чому не знали нужди.

За кордоном юнак провів декілька років. Приїжджаючи додому у відпустку, потихеньку робив ремонти в будинку та всіляко балував сестру, яка, за його відсутності, опікувалася бабусею та дідусем. Коли ж випадала вільна хвилина, любив проводити час із друзями, відвідував дискотеки у сільському клубі, де одного вечора й зустрів кохану дівчину Ірину. У 2010 році вона стала дружиною Руслана. А через рік молодий чоловік став щасливим татусем чарівної дівчинки Юлії, яку плекав та любив до нестями й постійно балував.

Понад усе цінував побратимство й обожнював свою родину

Після народження донечки молоде подружжя Медвідів переїхало жити з батьківського будинку до батьків Ірини в сусіднє село Гряди. Звідки у квітні 2014 року Руслан добровольцем пішов відстоювати незалежність, цілісність кордонів та європейський вибір України в неоголошеній війні на сході.

Воював там по квітень 2015 року, здобувши репутацію гідного сина України та повагу серед побратимів, як чесна, доброзичлива й позитивна людина. Справжній чоловік та відважний солдат, який понад усе цінував побратимство, по максимуму викладався на службі і при першій необхідності поспішав на допомогу друзям по зброї.

«Відповідальний, мужній, безстрашний воїн», - саме так схарактеризував його побратим Сергій Марчук із позивним «Малий», згадуючи Руслана, якому завдячує тим, що зараз може вшановувати його пам’ять.

«У червні 2014 року, поблизу населених пунктів Макарове та Станиця Луганська, наша колона прямувала за поповненням запасів, але потрапила у засідку. Колона була обстріляна бойовиками та російськими найманцями, внаслідок чого БМП, в якій ми перебували, опинилася у кюветі, а хлопців розкидало у різні боки. Усі, хто був тоді на броні, отримали поранення.

На якусь коротку мить ми, оглухнувши від вибухів та завивання мін, не в змозі оговтатись, розгубилися. І тільки Руслан, зібравши всі сили та волю в кулак, перебравши на себе роль командира, бігав, як скажений, змусивши нас давати відсіч ворогу. Інакше, ми навряд чи змогли б вийти з оточення, залишитися в живих та уникнути полону.

Потім, після бою, він, не зважаючи на безперервний ураганний вогонь ворожої артилерії та «Градів», по одному евакуйовував нас на інші машини, які слідували за нами», - не стримавши сліз, ділився з рідними пережитим Сергій.

Не чекав, коли прийде повістка, пішов сам

Повернувшись зі сходу, чоловік почав займатися проведенням ремонтів на підприємствах та у людей, бажаючи більше часу проводити із донечкою та дружиною. Він дуже скрупульозно ставився не лише до виконання своїх службових обов’язків, а й до обов’язків глави родини у питаннях побуту, сімейного добробуту та безбідного життя рідних людей. Люблячий і турботливий чоловік, ніжний татусь та син, - він став для своєї для тещі Євгенії Корнійчук ще однією дитиною, в якій жінка душі не чула.

Коли ж ненависний ворог прийшов із війною на рідну землю у лютому 2022 року, 35-річний Руслан, маючи досвід бойових дій у неоголошеній війни на Донбасі, без жодних вагань знову добровольцем пішов до військкомату. А 1 березня, відправивши дружину з донькою за кордон, у складі 2 окремого стрілецького батальйону128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, яка в той час дислокувалася в Луцьку, відправився бити ворога в Запорізьку область.

Там молодший сержант Руслан Медвідь був призначений командиром 3-го стрілецького відділення 3-го взводу 2-ї стрілецької роти, яка спочатку охороняла позиції наших військ, а потім брала активну участь у піхотинських боях у сірій зоні віч-на-віч з рашистськими зайдами в районі населених пунктів Степове, П’ятихатки та Степногірськ Василівського району.

Десять щасливих днів разом

Пройшли Великодні свята, але в домі ще відчувався святковий настрій. Ірина збирала донечку до школи. В останні хвилини перед уроком обоє вийшли на вулицю й не повірили власним очам: перед ними стояв чоловік та татусь (саме так називала Руслана донечка Юля).

«Давно я не бачила свою донечку такою життєрадісною та щасливою, із сяючим обличчям та неймовірною посмішкою. Дівчинка просто сяяла від щастя.

Ми з чоловіком теж не стримували своїх почуттів. Обійнявшись, довго стояли мовчки, відчуваючи, нарешті, довгоочікуваний спокій і тепло від того, що ми всі знову разом», - згадує Ірина.

«Ти?.. Як? Чому не попередив? Чому не зателефонував?», - тільки й могла вимовити жінка.

«Хотів зробити вам сюрприз, мені надали відпустку», - радісно відповів чоловік.

10 проведених разом днів промайнули, наче одна мить, адже Руслан постійно клопотався господарством, бажаючи навести лад і в домі, і на обійсті, щоб його родина почувалася більш комфортно без чоловічих рук. Дружина просила його відпочити, на що він відповідав: «Хто ж вам ще допоможе, як не я? Адже я - чоловік і батько й за кілька днів знову поїду на невизначений термін, то ж мушу все поробити, бо хочу, щоб ви нічого не потребували, а просто жили та насолоджувались життям».

Ірина з донькою просили, благали й молили нікуди не їхати й не залишати їх самих, але у відповідь лиш одна зловісна фраза: «Любі мої, милі, дорогі… Ну, хто ж тоді, як не я?».

День, 2 червня, почався для Ірини із дзвінка коханому, оскільки той довго не виходив на зв’язок. Потім, відчуваючи біль та якусь незбагненну тривогу в душі, жінка зайнялася буденними справами й турботами, збираючи доньку, яка дуже хотіла порадувати татка своїми прекрасними фото зі свята, на останній дзвоник. Напередодні у телефонній розмові з татусем о 22 годині дівчинка обіцяла переслати йому ці світлини.

«Здавалось, ніби літній сонячний день накрило сірою пеленою…»

«Того дня мене дуже насторожило те, що відіслані Юлею фото, так і не дійшли до адресата, неодноразові спроби додзвонитися не принесли успіху. Заспокоювало лише те, що, можливо, чоловік у той момент міг перебувати на позиціях, тому й не брав трубку. Та надія почути його голос не згасала.

Увесь день на роботі не клеївся, все якось ішло шкереберть, все і всі дратували. Здавалось, ніби літній сонячний день накрило сірою пеленою та дощем. Внутрішній голос говорив лиш одне: тримайся, він обов’язково зателефонує, інакше й бути не може», - подумки вмовляла й заспокоювала себе жінка.

А потім Ірину чомусь покликала до себе адміністраторка. Зайшовши в кабінет, вона побачила там кількох чоловіків у військовій формі, які сповістили страшну новину: її чоловіка уже немає в живих, що загинув він, захищаючи рідну землю, як Герой…

«Не могла у це повірити, адже він не міг так з нами вчинити, адже завжди повторював, що любить нас і ніколи не залишить, а свої обіцянки він завжди дотримувався. Життя не стало і мене…», - зі сльозами пригадує той страшний для всієї родини молода вдова.

Згідно з документами із частини, де служив Руслан Медвідь із позивним «Медведик», 2 червня 2022 року орки майже годину потужно обстрілювали з села Долинки Пологівського району село Степове, неподалік якого був командно-спостережний пункт, - спочатку з реактивної системи «Град», а потім скинув авіабомбу невідомої потужності, яка потрапила в командно-спостережний пункт, де знаходилися Руслан, його друг і земляк Сергій Вознюк, з яким воювали пліч-о-пліч від початку вторгнення, та інші побратими з 2-го стрілецького 128-ї бригади. Вижили лише двоє…

Похоронений Герой на сільському цвинтарі в селі Гряди.

Рішенням сесії Нововолинської міськради, Герою надано статус «Почесний громадянин міста». Він також нагороджений відзнаками «Учасник АТО», «За участь в бойових діях», «Ветеран війни» та медаллю «Сильний духом». На школі, в якій вчився Руслан, встановлено меморіальну дошку.