Спогади про Героя з Волині Олега Марчука, якому назавжди 32

Маючи роботу за кордоном, полеглий Герой з Волині Олег Марчук залишився в Україні та добровільно пішов захищати рідну землю, з честю та гідністю виконавши свій обов‘язок громадянина України, патріота та справжнього Воїна.

Олег народився 11 січня 1991 року в селі Кропивщина, що неподалік Нововолинська. Мав старшого брата Миколу. Батьки хлопця розлучилися, коли сини були ще малими. Тому виховувала їх одна мама, яка спочатку працювала дояркою на фермі, а потім кочегаром на шахті.

«Син із першого класу захоплювався футболом, тож, подорослішавши, був гравцем міської футбольної команди «Шахтар», а також часто виступав за футбольні команди Гряд, Бужанки та інших сіл Іваничівщини. Зростав він добрим, чуйним, кмітливим і товариським хлопцем, завжди мав багато друзів й нікому не відмовляв, коли в когось виникала потреба в допомозі», - розповідає мама Героя – Лілія Володимирівна.

Закінчивши 11 класів Грядівської загальносередньої школи, юнак став студентом Любешівського технічного фахового коледжу Луцького національного технічного університету, навчаючись на факультеті «Цивільна інженерія та будівництво».

Отримавши диплом, недовго попрацював в «Оснастці», а потім поїхав на заробітки в Польщу, де спочатку трудився на лісозаводі, а згодом перевозив різні вантажі по Європі на невеликому автомобілі «Пландек», мріючи стати далекобійником на фурі. Грав за польську футбольну команду «Вікторія Скомлин».

Тіло загиблого під час контрнаступу захисника з Волині забрали не відразу: розповідь про Героя, якому назавжди 32

Разом прожили лише чотири роки

Зі своєю коханою Софією, яка в той час навчалася на кафедрі МВС, а також попутно вивчала військову психологію в університеті міністерства внутрішніх справ у Львові, Олег познайомився у 27-річному віці через спільних друзів, приїхавши додому у відпустку. Дівчина йому припала до серця, і молоді люди стали зустрічатися.

«Восьмого березня Олег запропонував мені стати його дружиною. У травні ми одружилися, а потім він знову поїхав у Польщу, оскільки мав там роботу. Згодом у нас народився син, якого ми назвали Даниїлом. Нині йому вже 5 років. Данік, практично, - копія тата. До речі, Олег дуже хотів сина. За характером, він був дуже позитивним: добрий, відповідальний та турботливий. Про це неодноразово розповідали нам й побратими, з якими був на нулю», - згадує Софія.

Із-за кордону чоловік повернувся у грудні 2021 року. Треба було заново переоформити документи на продовження візи. Поки вони оформлялися, подружжя на деякий час переїхало до матері у Кропивщину. Планували хоч трохи пожити разом, але всі плани перекреслила війна.

На війну пішов добровольцем, усупереч проханням рідних

До військкомату Олег пішов у перші дні вторгнення добровольцем, але йому відмовили, оскільки бажаючих іти захищати країну на той час було більше, ніж треба. Сказали спершу отримати військовий квиток, якого в нього не було, бо в армії раніше ніколи не служив. Повторно до військкомату чоловіка викликали лише у квітні, направивши спочатку на навчання у військовий центр Нацакадемії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного «Старичі», де він пробув до липня.

«Перед тим він дуже хотів, аби ми з сином виїхали за кордон, хоча би в Польщу. Та я сказала йому, що ми нікуди не поїдемо й будемо чекати на нього вдома», - пригадує дружина.

Після навчання у складі 65-ї ОМБр піхотинець Олег Марчук відправився на місце дислокації бригади, яка била ворога на Запорізькому напрямку.

Він воював там майже рік. За цей час двічі приїжджав додому у коротку десятиденну відпустку. Останнього разу разом із дружиною та сином побував у Карпатах.

«Я просила його не їхати, а побути вдома. Мовляв, поїдемо, як закінчиться війна, але він наполіг, зауваживши, що треба відпочити, бо ніхто не знає, що буде завтра, тому треба жити сьогоднішнім і нічого не відкладати на потім», - витирає набіглі на очі сльози молода вдова.

Бої за Роботине

Загинув він 19 червня 2023 року в жорстокім бою за село Роботине, яке рашисти захопили 8 березня 2022 року. Цей населений пункт був особливо важливим для наших військ, оскільки лежить на автодорозі з Оріхова до Токмака та Мелітополя - головної цілі контрнаступу ЗСУ, який розпочався 8 червня 2023 року. Важкі бої за Роботине тривали три місяці.

Але контрнаступ пішов не за планом. Колони українських військ стали мішенню для російської артилерії та ударних вертольотів. Західна бронетехніка українців підривалася на мінних полях і потрапляла під удар ворожих безпілотників.

Запізніле постачання військової техніки з боку союзників дало окупантам достатньо часу для підготовки оборони. Обширні мінні поля, значна перевага ворога в повітрі й нестача техніки унеможливили броньовий прорив ЗСУ, і після значних втрат упродовж перших місяців контрнаступу українські війська були змушені перейти до стратегії війни на виснаження.

На завдання завжди ішов першим

«Як розповідали побратими, 17 червня Олег зі своїми побратимами пішов на завдання. Для нього воно було другим. Зазвичай вони ходили на два-три дні, але цього разу затрималися довше. І так вийшло, що вони мали бути в одному окопі, а опинилися в другому. В останній момент командир їх поміняв. Мовляв, ви, хлопці, молодші, тому швидше доберетеся на місце. Олег був якраз посередині між побратимами, коли в окоп влетів ворожий снаряд. Чоловік загинув відразу від прямого попадання, а хлопці, які були з ним, отримали поранення. Їх евакуювали, а Олега змогли забрати лише на третій день.

Один із побратимів також згадував, як Олег, йдучи на перше завдання, тягнув його на плечах, коли в нього виникла проблема зі спиною. Олексій просив опустити його на землю, але чоловік сказав: «Ми йдемо разом, то разом і повернемося». За словами Олексія, мій коханий дуже добре орієнтувався на місцевості, тому завжди ішов першим.

Телефонуючи до мене, хлопець дуже шкодував, що не міг відразу винести його з поля бою, бо спершу треба було евакуювати «трьохсотих», хоч дуже хотів, аби друга похоронили у відкритій труні. Тому зумів зробити це лише третього дня. Надто вже сильний був ворожий обстріл», - ділиться болючими спогадами Софія.

Похоронили Героя в рідній Кропивщині. Рішенням сесії Нововолинської міськради він посмертно отримав статус «Почесний громадянин міста».