Напередодні його смерті душа дружини передчувала лихо: захисник з Волині поліг у боях за Благодатне

Саша народився у Нововолинську 7 грудня 1990 року і був меншим у родині Старжинських, мав старшу сестру Олену. Батько хлопця, Іван Іванович, пройшовши Афганістан, працював шахтарем на шахті «Бужанська». Мама, Оксана Борисівна переважно перебувала на заробітках.

Досягши відповідного віку, Сашко став учнем ЗОШ №3, яка декілька років тому була перейменована у ліцей. Відразу ж після закінчення школи він пішов в армію. Служити йому випало у президентському полку в Києві. Повернувшись зі строкової служби, юнак декілька років пропрацював охоронцем у приватних фірмах. 

«Думала, що таке буває лише в кіно»

Зі своєю майбутньою коханою дружиною Іриною він навчався в одній школі, був на два класи старший за неї. Проте, тоді не звертав на дівчину жодної уваги. Знову вони зустрілися вже після повернення Олександра з армії. Сталося це якраз напередодні Нового року 13 років тому.

«Того дня я повернулася додому на свята зі Львова, де навчалася у приватній школі перукарів. Увечері, коли пішла до ялинки, ми зіштовхнулися із хлопцем плечима так, що я заледве не впала. Юнак вибачився, але потім ми зіштовхнулися ще раз і прикипіли одне до одного поглядами…Саша запросив мене на побачення, зауваживши, що це – доля. Я відповіла, що в долю не вірю. Тож після свят повернулася до Львова, де на той час уже мала роботу. А, коли на вихідні приїхала в Нововолинськ, він зустрічав мене на автостанції.

Звідки дізнався тоді про мій приїзд, не знаю й досі, але від цього часу ми стали зустрічатися. Через чотири місяці Саша покликав мене заміж. Звичайно ж, я відповіла згодою. Давно зрозуміла, що це - кохання з першого погляду, хоч спочатку в це не вірила, бо думала, що таке буває лише в кіно. У серпні 2012 року ми одружилися», - пригадує щасливі дні Ірина.

Після весілля домівкою для молодят стала квартира, яку залишили Ірині батьки, переселившись до бабусі. Закохані почувалися дуже щасливими, не відаючи, що щастя не буває безмежним, що доля готує їм розлуку, бо на сході вже розгоряється полум’я неоголошеної війни… 

На початку березня 2014 року Олександра покликали до військкомату, де вручили повістку про мобілізацію. Служити йому випало в тодішній 51-й ОМБр.

Двічі прощався з життям

Через два дні зі своїм кращим другом Іллею Саша був у Володимирі, потім – на полігоні у Рівному, а вже звідти їх направили на навчанні на «Широкий лан», пообіцявши, що через 45 днів повернуться додому. Та минав час, але хлопці так і не поверталися, а рідним ніхто нічого не пояснював. Тому «солдатська мати», як нарекли її військовослужбовці згодом, Наталія Волохата, організувавши дружин та матерів мобілізованих, повезла їх на Миколаївщину, аби дізнатися, що з їхніми чоловіками та синами та чому їх не відпускають додому, як обіцяли.

Разом із ними поїхала й Ірина Старжинська. Жінки протестували, вимагали від командування пояснень, адже переважна більшість мобілізованих були людьми мирних професій. Не раз жінки перекривали дороги й організовували мітинги під військовою частиною у Володимирі та в Луцьку, але все було даремно. Чоловіків ніхто не відпустив. Мало того, з Миколаївщини їх відправили воювати на Донбас.

«Саша потрапив у роту забезпечення, яка дислокувалася в селищі Дачне на Донеччині, та, попри це, дуже часто виїжджав до хлопців на нуль. А в телефонній розмові заспокоював мене, казав, що все добре, що він далеко від тих місць, де стріляють. Ніколи не любив нарікати та скаржитись на долю. Лише згодом він признався мені, що за цей час уже двічі прощався життям, намацуючи, чи не загубив солдатський медальйон. Турбувався, щоб у випадку загибелі, його впізнали, коли знайдуть. Йому пощастило, що якраз перед «Іловайським котлом» їх відправили на ротацію у Володимир. Та після того хлопців ще довго переслідувала прокуратура», - сумно зітхає молода жінка.

У 2016 році Олександра звільнили з армії й відправили в запас, видавши посвідчення учасника бойових дій, дві медалі та наділивши ділянку землі неподалік села Лежниця.

Мріяли мати у власний дім, але мрії зруйнувала війна

Після звільнення Олександра з військової служби подружжя вирішило будувати власний дім. Тому придбали у приватному секторі барак, плануючи перетворити його на добре впоряджений будинок із садом. Аби зробити там ремонт та обставити його меблями, Саша з Ірою вирішили їхати на заробітки за кордон.  

«У Польщі ми пропрацювали декілька років, час від часу навідуючись додому у відпустку. Останнього разу приїхали у рідне місто у 2021 році, якраз перед початком  повномасштабного вторгнення. Потрібно було переоформляти документи. Планували приїхати раніше, зробити документи й Новий рік зустрічати в Польщі. Та доля внесла свої корективи: на Україну почали летіти російські бомби та ракети…», - переповідає тодішні події  Ірина.

Вранці 24 лютого матері дівчини зателефонував із Запоріжжі, батько, який працював далекобійником, та повідомив, що в Україну прийшла війна.

Почувши про це, Олександр став зв’язуватися зі своїми побратимами, з якими воював на сході. Цікавився, що і як їм робити. Потім повідомив рідним, що йде добровольцем на фронт, аби захистити свою Батьківщину та своїх дітей від ворожої навали. Іра стала всіляко його відмовляти, апелюючи на те, що він уже був на війні, пропонувала їхати за кордон, але чоловік був непохитний у своєму рішенні. На зауваження дружини, що в них немає дітей, він відповів: «Іра, у нас – 20 похресників, тому я не можу інакше». Після цих слів жінці стало незручно й соромно від того, що так піддалася розпачу й паніці. Тож наступного дня Олександр разом Іллею та іншими хлопцями вже стояли під військкоматом.

 Перед боєм обмінялися з другом годинниками

Спочатку усіх їх повезли до Володимира, маючи намір відправити на Бахмут. Та потім чомусь повернули назад до Нововолинська й зачислили в роту охорони, яка займалася охороною мостів та інших важливих об’єктів енергетичної та соціальної сфери. Там хлопці прослужили майже рік.

Одного дня чоловік зателефонував коханій та розповів, що хлопців перевели у новостворену бригаду, а його та командира чомусь залишили на місці. Та потім з’ясувалося, що побратимів зарахували в сотку, а Олександра - у 68 окрему єгерську бригаду імені Олекси Довбуша, яка була створена 6 березня 2022 року із добровольців, що першими прийшли у військкомати на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.  І вже з 23 березня 2022 року воїни Росомахи мужньо зустріли ворога на підступах до Вугледара й п’ятнадцять місяців незмінно тримали оборону на цьому напрямку.

На початку березня 2023 року Олександр відбув на Донеччину на місце дислокації бригади у селі Єлизаветівка, де на той час єгері зуміли не лише стримати переважаючі сили ворога, а й відтіснити його війська назад.

Майже відразу після прибуття на передову, Саша якось перестав виходити на зв'язок. Тож  стривожена Ірина обдзвонила  й підняла на ноги майже усіх його командирів та побратимів, намагаючись з’ясувати, де він та що з ним. Після тих її дзвінків чоловік довго сердився, дивуючись, як вона ще не додумалася зателефонувати до генерала. На те жінка відповіла: «Якби виникла потреба, то зателефонувала б і генералу».

Потім підрозділ, де воював Саша, перекинули в Новоукраїнку, звідки він з побратимами виходив на виконання завдань на нуль. 

А далі був його останній бій за Благодатне…

«Чоловік мені багато чого не розказував про те, де воював, бо дуже серйозно до цього ставився. Прислав лише відео хати, де вони тоді квартирували. Там була бочка з водою, тому хлопці мали можливість помитися та привести себе в порядок після бою. Продуктами та одягом їх забезпечували досить не погано. У них було і м'ясо, і курятина, і яйця, не бракувало також бушлатів, штормівок, дощовиків та взуття », - зауважує Іра.

Олександр Старжинський («Страж») поліг смертю хоробрих 10 червня 2023 року у бою за звільнення села Благодатне Донецької області. Згодом патологоанатом повідомив, що це була доля секунди…

Як потім розповідали побратими, Саша із кількома друзями сам пішов на позиції.  Перед виходом вони зі своїм кращим другом Ігорем обмінялися годинниками, домовившись, що якщо хтось із них залишиться в живих, то матиме пам’ятку від друга. Той годинник Ігоря і досі в Ірини, а в його дружини Юлі (Ігор теж загинув) – годинник Олександра.

Була сильна спека, через що земля нагадувала камінь. Тому хлопці навіть не встигли окопатися, як по них вдарила ворожа артилерія, забравши життя багатьох наших воїнів. В живих залишився один, хоч і дуже зранений. Він тоді розмовляв телефоном й відійшов на декілька метрів від хлопців. Нині той чоловік мешкає на Любомльщині й готовий зустрітися з Ірою, щоб розповісти про останні хвилини життя її коханого. Та жінка поки ще не готова це почути. Ще надто ятриться рана…

Сон виявився пророчим і віщував біду

Якоїсь ночі наприкінці травня Ірині приснився жахливий сон:

«Снилось, ніби я дивлюся телевізор і бачу, як із машини вивантажують загиблих та поранених воїнів. І мого Сашу беруть за руки та ноги й кидають до мертвих. Уві сні мене охоплює страшна паніка, і я починаю молитися. Проказую всі молитви, які тільки знала й могла згадати, а також прошу Бога, щоб проснутися. Потім потрапляю в якусь лікарню й, зустрівши медсестру, питаю, чи привозили до них хлопців з нуля. Вона повідомляє, що Саша живий, але поранений. Я прошу її завести мене до нього, а жінка каже, що тут, мовляв, не можна розмовляти українською мовою, мовляв, треба перейти на російську.

Я обіцяю, що зроблю все, що вона хоче, аби лиш завела до чоловіка. І тут бачу в себе на руках багато перснів, хоча ношу тільки шлюбний та із заручин. Останній після загибелі сина подарувала мені Сашина мама на його день народження. Я знімаю ці персні з рук, віддаю їх медичці та просинаюсь…», - розповідає дружина Героя.

Цілий день після цього сну Ірина була сама не своя. А згодом після загибелі чоловіка, знаючи всі його паролі (телефон їй не віддали), вона зайшла в його телеграм-канал і прочитала переписування побратимів, з якого дізналася, що Саша сам визвався йти на позицію, пояснюючи друзям, що «мусить іти, бо там його хлопці, яких він не може кинути».

«Словом, сон виявився пророчим. Саша завжди мені казав: «Якщо ти мене любиш і поважаєш, ти маєш прийняти та поважати й мій вибір». Тому після цих його слів, я змирилась, бо любила й люблю його усім серцем. Моя душа передчувала лихо і напередодні його смерті. Цілу ніч я пролежала без сну, відчуваючи якусь тривогу. Зазвичай чоловік присилав коротеньке повідомлення: «Котуська, не переживай, усе добре. Буду мати можливість, наберу. Я приїду, закінчимо ремонт, і все у нас буде гаразд. Переживши дві війни, ми це заслужили». А того разу не було нічого…І, якщо чесно, то після загибелі Саші, більше пів року свого життя, я просто не пам’ятаю», - витирає сльози молоденька вдова.

Похоронили старшого солдата Олександра Старжинського 15 червня 2023 року на Алеї Героїв у районі другої шахти.

Рішенням сесії міськради він посмертно став «Почесним громадянином Нововолинська». Є також подання командування на вручення йому ордена «За мужність» третього ступеня.

За словами Ірини, одна з племінниць Олександра Дарина, наслідуючи приклад дядька, який колись хотів вивчитись на прикордонника, теж вирішила стати військовою.

«За своїм характером, чоловік завжди був душею компанії, мав почуття гумору, любив пожартувати, посміятися. Проте, у випадку якоїсь серйозної ситуації чи небезпеки, вмить ставав зібраним і готовим до дії. Поряд із ним завжди було тепло, затишно і комфортно. І зараз мені дуже важко змиритися з загибеллю коханого, не віриться, що його вже ніколи не буде поруч»,  - ділиться на закінчення розмови своїм болем жінка.

Валентина Савчук

Читайте також: 

• «Син, мабуть, відчував, що нам не судилося зустрітись»: спогади матері Героя з Волині, якому назавжди 25
• «Душа дружини передчувала біду»: спогади про Героя Андрія Мельника з Волині, якому назавжди 35
• Вірив, що повернеться з Перемогою, але не судилось: Герой України з Волині загинув, зупиняючи російський наступ на Донеччині