«Син, мабуть, відчував, що нам не судилося зустрітись»: спогади матері Героя з Волині, якому назавжди 25

Віталій народився 12 травня 1997 року в селі Панасівка, яка знаходиться в межах Нововолинська. Хлопець був найстаршим у з трьох дітей родини Саковців, мав меншого брата Ігоря та сестричку Аліну. У 7 років він став першокласником ЗОШ №5 (нині - ліцей), де закінчив 9 класів. Вчителі запам’ятали Віталія як спокійного, врівноваженого та дуже допитливого учня, який був дуже уважним на уроках, любив майструвати й захоплювався туристичними мандрами.

Був гарним сином і другом, любив природу й тварин

«За своїм характером, син в дитинстві завжди був спокійним, до поки не виріс. Любив брати участь у всіх найрізноманітніших шкільних та спортивних змаганнях, грав у футбол. Разом зі своїм кращим другом Сашком охоче відвідував туристичний гурток, де їх вчили в'язати вузли, ставити намети, наводити переправи. Це для них було настільки цікаво, що  обоє  після занять ще довго сиділи й обговорювали все про що дізналися, пробували різні варіанти, вузлів.

Також Віталік ніколи не відмовлявся, коли я просила його допомогти в домашньому господарстві, де завжди знаходилася робота для всієї родини. Він дарував мені на свята свої малюнки, навіть мій портрет, який сам намалював у школі», - розповідає про дитячі роки сина Тетяна Володимирівна.

Добре пам’ятає свого учня й перша вчительки Марія Власюк. За її словами, особливо до душі Віталію припали уроки трудового навчання. Хлопчик  завжди намагався старанно й досконало виконати роботу не лише для хорошої оцінки, а й через те, що сам любив майструвати, вигадувати та вдосконалювати будь-яке завдання.

Він дуже багато знав про навколишній світ, природу та тварин, часто розповідав про свого котика Рижка, який «був знаним забіякою, тому рани в нього заживали осінь лише під осінь, коли надворі холодніло, і він змушений був сидіти вдома».  

Тимур знає, що його тато - Герой

Після закінчення дев’ятого класу Віталій продовжив навчання у профтехучилище №11, де здобув професію електрогазозварника, завдячуючи якій отримав згодом позивний «Сварщик». Потім, були різні міста та будови України, які потребували його фаху. В останні роки перед початком повномасштабної війни юнак влаштувався на роботу на ливарний завод.

У рідному місті він зустрів і покохав дівчину Аню, яка згодом зробила йому найкращий подарунок – синочка Тимурчика, якому нині вже три рочки. На жаль, подальші стосунки у молодої пари не склалися, але лишився веселий, потішний, жвавий, дуже схожий на татка, темноволосий хлопчик, якого той просто обожнював.

«Ми всі його дуже любимо, у вихідні привозимо сюди, в село. Хоч Віталій так і не зміг записати його на себе, онук знає, що його рідний тато загинув, знає, як його звати, що його тато – Герой. Хвалиться усім, що в нього є два тати, і він їх обох любить» - зі смутком в очах витирає сльози жінка.

Здавалося б, у такі  ще зовсім молоді роки усе найкраще  - попереду. Лише живи, мрій, радуйся й насолоджуйся життям та здійснюй найзаповітніші плани, але проклята війна перекреслила усі мрії. Вітчизна потребувала захисту. І Віталій Саковець пішов до військкомату. Але…його не захотіли брати, оскільки не служив строкову службу. Та юнак не погодився з таким рішенням й пішов ще раз, а потім ще і ще. Й таки добився свого – в червні 2022 року його зарахували до складу штурмової роти 54-ї ОМБр ім. Гетьмана Івана Мазепи.

Майже два місяці їхній підрозділ проходив  військові навчання в містечку Яворів на Львівщині, а в кінці липня відправився на Донеччину в село Верхньокам’янське, що неподалік Білогорівки, яка на той час була для ворога ще й плацдармом для виходу на кордон Луганської області. Там  ішли також жорстокі бої й за Сіверськ.        

Орки, попри величезні втрати, будь-що намагалися захопити місто, вдень і вночі гатили по позиціях українських воїнів зі всіх видів зброї та йшли у «психічні» атаки.

Ніколи не шкодував, що сам пішов на захист країни

«Та скільки я не запитувала сина розповісти де він та як, у рідкі хвилини, коли він мав можливість вийти на зв’язок, відповідь завжди була одна й та ж: «Мамо, не переживай, зі мною все добре». І більше жодного слова про те, де він, що з ним, чи не, бува, поранений? Скаржитися він взагалі ніколи не любив і зовсім не шкодував, що пішов на війну.  

Віталій 6 разів ходив на завдання, а признався мені згодом лише про два рази, зауваживши, що з передостаннього вони ледве вийшли живим. Дуже хвалив свого командира, який завжди турбувався й беріг життя своїх підлеглих. Казав, що за весь час, що вони перебували на нулю й виконували завдання, у них лише раз були  загиблі», - згадує мама Героя.

19 вересня українські війська звільнили Білогорівку, а на  початку жовтня, під час Лиманської операції та другої битви за Кремінну наші війська, наступаючи з боку Лиману форсували річку Жеребець й почали рух у напрямку Кремінної, на 14 кілометрів відкинувши російських загарбників з окопів за Сіверським Донцем на півночі від Сіверська та захопивши його позиції на півночі в Серебрянських лісах.

На початку грудня Віталік повідомив рідних, що має прибути у відпустку додому, на руках у нього уже навіть був квиток на суботу. Командир, відпустив його, як вони казали, – «на хату» помитися та привести себе в порядок. Та саме тоді росіяни пішли у наступ на їхні позиції, і хлопців кинули  на відсіч атаки…

Віталій Саковець «Сварщик» загинув внаслідок ворожого обстрілу 10 грудня 2022 року у бою в  районі села Верхньокамянське, що на Донеччині. На той час йому виповнилося лише 25 років…

Потім побратими сина розповіли матері, що осколок снаряда пробив йому легені. Віталік загинув, а ще одного хлопця поранило.

Українці не забувають тих, кому завдячують життям і свободою

За особисту відвагу та мужність безмежну любов до рідної землі указом Президента від 28 вересня 2023 року він посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня та відзнакою міської ради «Почесний громадянин Нововолинська».

Також його подвиг увіковічено у книзі «Золотий фонд нації. ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА», яка розповідає про незламних українців, які стоять на захисті Вітчизни та віддали справами забезпечують життєдіяльність і добробут країни, допомагають ЗСУ, об’єднують націю та щодня кожен на своєму фронті роблять усе для Перемоги.

Останній спочинок Герой знайшов на сільському цвинтарі в Панасівці.

11 квітня 2023 року на фасаді ліцею №5 встановлено й освячено меморіальну дошку і портретом Віталія.

«Дивує те що син, мабуть, передчував свою смерть, бо коли у перших числа грудня, десь за тиждень до того злощасного дня, вони поїхали у Краматорськ на закупи обдзвонив усіх рідних та друзів казав що дуже хоче побачити Аліну.  Раніше нічого подібного не було. Ми тоді вже знали, що він їде у відпустку, тому готувались гарно його зустріти.

Також запам’яталось, як перед тим у переписуванні з братом Ігорем, він тоді писав «Лягаю спати й хочу раненько встати, щоб швидше бути вдома». От, і привезли його додому... І ще одне Віталік навіть у дитинстві ніколи не плакав, але коли йшов на війну, заплакав зі мною, повторюючи: Мамо, не плач, усе буде добре…» , - знову витирає сльози згорьована мати.

Пані Тетяна також пригадала, як син розповів, що коли  наші хлопці увійшли у Верхньокам’янське, там кругом була пустка, вціліло лише кілька хат, в яких проживало менше десятка старих дідів та бабів, які з ненавистю ставилися до українських бійців та з нетерпінням чекали на «руський мір».

Вічна пам’ять і слава Герою, співчуття родині…

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• Пішов служити за спокій трьох синів і донечки: на Запоріжжі ворог забрав життя Героя з Волині
• Планував одружитися з коханою дівчиною: захиснику з Волині навіки 30
• Неземне кохання: історія загиблого воїна з Волині та його вірної дружини Іванки