Історія загиблого воїна з Волині та його вірної дружини Іванки

27 серпня Ратнівщина отримала страшну звістку: у Харківській області загинув старший солдат Роман Олександрович Калінчук з села Броди.

Спогади про загиблого Героя опублікували на фейсбук-сторінці газети «Ратнівщина».

У Романа залишилися молода дружина Іванка, п’ятирічна донечка, а також брати, сестри та батьки, які тепер змушені жити без нього. Історія їхнього кохання заслуговує на окремі сторінки.

Обоє з багатодітних сімей. Він – з Бродів, вона – з Язавнів. Вони зустрілися випадково, але той вечір визначив усе їхнє майбутнє спільне життя.

Це був 2017 рік. 14 серпня дівчата поверталися додому з дискотеки.

- Рома їхав з посиденьок із друзями. Вони зупинилися, запропонували підвезти. Ми погодилися. Але ніхто навіть подумати не міг, що цей випадок переросте у щось більше. Того вечора ми взагалі один одному не сподобалися. Але почали спілкуватися моя подруга і його друг. І якось вона попросила мене піти разом з нею, бо той хлопець приїхав разом з Ромою. Ми почали спілкуватися. Він навіть не пропонував мені зустрічатися. Але ми настільки прикипіли один до одного, що дати були неважливі. Тому так і рахували, що початок наших зустрічей – це той вечір, коли ми познайомилися, коли вперше побачили один одного.

Неземне кохання: історія загиблого воїна з Волині та його вірної дружини Іванки

Із цих спогадів стає зрозуміло, які чисті, світлі почуття розвинулися у двох юних серцях. Тоді, 14 серпня, у Романа був День народження. Уже у листопаді 2017 року він вирішив іти в ЗСУ. Підписав контракт і три роки був вірний військовій присязі. Служив у зоні антитерористичної операції.

За відповідальну службу отримав дві високі нагороди. У травні 2019 року нагороджений знаком міністерства оборони України «За розмінування» І ступеня, у грудні 2019 року – медаллю «Операція об’єднаних сил «За звитягу та вірність».

Поряд із визнанням по службі розвивалося й особисте життя. Роман зробив пропозицію коханій Іванці. 27 січня 2019 року зіграли весілля. Зовсім юні, але такі закохані! Дівчині 17, а її коханому – 21. Іванна жила зі своїми батьками. Роман продовжував нести службу. З нетерпінням чекали на народження донечки. Ім’я для неї обрав таке, як мріяв, - Ангелінка. Вона з’явилася на світ 23 травня 2019 року.

Після закінчення трирічного контракту повернувся додому. У подарунок від батьків молоде подружжя отримало недобудований будинок. Тож разом узялися за завершення робіт. Удвох їздили на заробітки в Польщу. А донечку гляділа бабуся – мама Іванни.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, подружжя Калінчуків було за кордоном на заробітках. У перший день війни вони повернулися в Україну. Роман прийняв тверде рішення, що піде в лави Збройних сил. До нього вже тоді телефонували його колишні побратими. 11 березня 2022 року він добровольцем пішов служити. Його досвід був безцінним. Він був досвідченим бійцем.

Двічі отримував поранення. Перше було в ногу, наступного разу отримав сильні опіки. Друзі і рідні не раз казали йому, щоб більше не йшов на війну, хвилювалися, бачили, як йому важко. А наполегливий і відповідальний Роман відповідав конкретно: «Там мої хлопці. Я маю бути з ними»!

Зі смутком у голосі дружина констатує, що з початку війни вони бачилися лише тричі. Один раз його відпустили тільки на три дні. Ще два рази, коли був на реабілітації через поранення. Востаннє був удома в травні після другого поранення. Так трапилося, що цей візит збігся з днем народження донечки. І хоч доброго здоров’я не мав, але був щасливий, бо провів сімейне свято з найріднішими.

Про службу майже нічого не говорив. Іванці повторював одну і ту ж фразу: «Тобі цього не треба знати! У мене все добре!».

- Рома завжди був на позитиві, - каже вона. - Ніколи не показував, що щось у нього не так. Хотів уберегти рідних від стресу. Хоча йому було непросто.

Роман Калінчук був сапером, тож кожного разу, коли виходив на завдання, його життя було в небезпеці.

Події 26 серпня Іванна відтворює майже похвилинно:

- О 15:00 год. ми з ним говорили по телефону. Він подзвонив. Усе було нормально. Нічого не віщувало біди. Так, за день до того він казав, що втомився. Але коли спілкувалися крайній раз, як завжди, був на позитиві.

Ні ввечері, ні вранці наступного дня він не відписав на смс. Але таке й раніше бувало. Особливість його служби була така. Дружина знала, як тільки він зможе, одразу напише або зателефонує. А на душі чомусь було тривожно. Та поговорила з чоловіковим другом. Він заспокоїв, що все нормально. Матиме можливість – озветься. 27 серпня вона поїхала у Ратнівську лікарню на медогляд з Ангелінкою. Як тільки приїхала назад додому, відчинилися двері. Приїхали із військкомату і повідомили, що під час виконання бойового завдання її чоловік загинув. Ноги підкосилися, земля пішла з-під ніг. Як так? Чому? Їм би ще жити й жити, плани будувати і в життя втілювати.

28 серпня зустрічали жителі Ратнівщини траурний кортеж із тілом Романа Калінчука. 29 серпня його відспівали у храмі святого великомученика Димитрія Солунського с. Гірники священники Гірниківського благочиння. Плакали і побивалися за ним усі, хто його знав, бо все це несправедливо. Він мав би жити, дбати про сім’ю, бавитися з донечкою, такою схожою характером на тата.

Іванна з тугою у голосі розповідає, що він був найкращим татом. Він ніколи ні в чому не міг доньці відмовити. Усі її забаганки виконував. Тішився, що вона – його маленька копія. Хоч зовні схожа на маму, та вдачу має татову. Манери, поведінка, навіть стиль говорити – усе татове.

- Але він до всіх такий був добрий, - каже дружина. - Мені ніколи ні в чому не відмовив. Навіть якщо я просто про щось говорила, що мені щось хочеться, він казав одразу купити. І це обговоренню не підлягало. У любові й мирі жив із братами, сестрами. Ми тут практично всі разом на одному хуторі живемо. То він хотів, щоб усім добре було.

До батьків – Юлії та Олександра – ставився з любов’ю і повагою, любив братів і сестер, був тим ключиком, який усіх об’єднує. Хоч батьки ще раніше розлучилися, але це не стало на заваді спілкуванню з ними.

- У нього було багато планів на життя, - зізнається Іванка. - Він мріяв збудувати свинарник. Хотів мати 100-150 голів. Жартував, що всі родичі в нього у свинарнику будуть господарювати. Роботи вистачить на всіх. А мені казав, що я буду на млині стояти. Ми мріяли багато, хотіли багато зробити…

Іванна з неймовірним трепетом у голосі пригадує роки їхнього подружнього життя. Мимоволі напросилося питання, як вона зрозуміла, що Роман – її друга половинка. Що ж було у нього такого особливого, що його відрізняло від інших.

- Напевно, ставлення, - трохи роздумавши, відповідає. - Він ставився до мене, як до королеви. Таких людей мало. Я таких ніколи не зустрічала. Він був добрий, інтелігентний, благородний. Особливий. Коли ми тільки почали зустрічатися, я була вражена його щедрістю. Зазвичай хлопці пригощають дівчат шоколадками, цукерками в коробках. А він приїжджав з великим пакетом, а там і фрукти, і солодощі. Всього багато. Аж занадто багато. Квіти дарував від щирого серця.

Із ним вона почувалася тендітною, захищеною жінкою, бо знала, що поряд завжди мужній і рішучий коханий чоловік, для якого не було невирішених питань.

- Життя у нас було щасливе, ідеальне… Він постійно підтримував. Усіх любив, усіх підтримував. Він був такий добрий! Він старався завжди допомогти. Це були найкращі мої сім років життя!

На тому фото зі сповіщення Роман Калінчук такий усміхнений і безпосередній! Він таким був по життю. В Іванка пригадує історію цього фото.

- Ми тоді відпочивали в Буковелі. Це була така випадкова фотографія! Він навіть не знав, що я його фотографую. А мене тоді щось як торкнуло. Думаю, сфотографую на пам’ять. Тоді я не підозрювала, на яку це пам’ять…

Час так швидко біжить. Боляче і сумно усвідомлювати рідним, що більше ніколи не подзвонить, не напише, не прийде у відпустку їхній рідний Роман. Мозок досі не сприймає, що його уже немає.

- Не віриться. Вранці, коли прокидаюся, хапаю телефона в руки, як і раніше, бо кожного ранку ми або переписувалися, або передзвонювалися. Кожного разу, коли приходить якась смс на телефон, мозок сприймає це як смс від нього.

Як це моторошно і страшно! Так, пройде час, загладить гострий біль, приглушить свіжий крик душі, змінить звички. Але ніколи рідні не забудуть його доброго, щирого, відкритого серця. А згорьована дружина міцно притискає до грудей донечку і дякує Богові, що вона в неї є – така, як тато. У ній тече його кров, а значить це маленьке ангелятко завжди буде нагадувати рідним про тата, якого у своєму житті бачила лічені рази, але так сильно його любила! І любитиме, бо її тато – Герой, який віддав життя за те, щоб його сім’я жила у мирній країні.

Читайте також: