Спогади про Героя Андрія Мельника з Волині, якому назавжди 35

Андрій Мельник народився 4 жовтня 1987 року у звичайній селянській родині в селі Переспа Луцького району. Хлопець був середнім із трьох дітей Мельників. Згодом, разом із сім’єю він переїхав у село Рудка Козинська, де навчався у сільській школі. Після закінчення 9 класів він переїхав до Луцька, де продовжив навчання у ВПУ №9. Після закінчення училища працював на ЗАТ «Укртранс Волинь».

День студента став особливим для двох

«За розповідями свекрухи, Андрій в дитинстві був дуже добрим, веселим та кмітливим хлопцем, ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Але водночас мав досить непосидючий та жвавий характер. Та попри це, він був добросердним та працелюбним. Як і кожна селянська дитина, ніколи не нехтував родинним правилом: «Вдень – город, увечері - гульки».

Повага до села збереглася в нього і в дорослому віці. Завжди, коли ми збиралися провідати батьків, чоловік дуже ретельно готувався: укладав речі, перевіряв подарунки, щоб нічого не забути», - розповідає дружина Героя.

«Душа дружини передчувала біду»: спогади про Героя Андрія Мельника з Волині, якому назавжди 35

Зі своєю майбутньою дружиною Наталією Андрій познайомився, коли дівчина навчалася у Волинському інституті економіки та менеджменту. Познайомилися вони у День студента 17 листопада 2008 року, але того ж дня розійшлися. Друга зустріч відбулася аж через рік і теж 17 листопада. Цього разу юнак знайшов дівчину через знайому. Після цього молоді люди майже рік зустрічалися, а потім стали жити разом. У 2010 році молодята одружилися. Після весілля подружжя переїхало в рідне місто Наталії – Нововолинськ. Тут у них народився старший син – Сергій.

Молодий татусь влаштувався спочатку на роботу до підприємця Анатолія Паращенка, який займався виготовленням меблів під замовлення у магазині «Комфорт», який був відкритий у приміщенні «Укртелекому». Там же працювали й Наталині батьки. А 2017 року чоловік перейшов у ТзОВ «Механічно-ливарний завод». Працював там формувальником ручного формування.

У війни - холодні очі…

«На заводі Андрій зустрів хороших друзів і вже з перших днів добре почувався в новому колективі. І хоч чоловіка з нами уже понад рік немає, його колеги й досі про нас не забувають. Згодом у нас народився другий синок – Володимир, і ми були дуже щасливі. Андрій завжди був дуже позитивним, добрим та щедрим. Жодного разу він не підвищив на мене голос, весь заробіток до копійки приносив у сім’ю.

Згодом ми перейшли у власну квартиру, бо спочатку жили з моїми батьками. Чоловік обожнював своїх синів. Це були найщасливіші для нас роки. Ми мріяли, раділи й насолоджувалися життям. Але ніч 24 лютого розчахнула його на «до» та «після». Розпочалася повномасштабна війна. Це - найстрашніше, що придумали люди. У війни - холодні очі. Вона завжди приходить непрошеною, заходить, не стукаючи, забирає, не питаючи. За собою залишає лише біль, сльози та смерть…», - ділиться спогадами жінка.

Це був четвер. Зателефонувавши дружині з роботи, чоловік сказав, що розпочалася війна з росією та порадив зняти в банкоматі гроші. Того ранку ще великих черг не було, тому, отримавши готівку, жінка пройшлась по магазинах закупивши продукти зі значним терміном зберігання. Потім почала збирати тривожні сумки.

До речі, її мама, яка в той час перебувала на заробітках у Польщі, майже щодня нагадувала доньці про ці валізи ще за тижнів два до вторгнення. Просила у випадку лиха брати синів та їхати до неї. Та Наталія на те лише сміялася. «Яка тривожна сумка? Про що мова? Нікуди ми не поїдемо», - відповідала матері.

Виїзд за кордон навіть не обговорювався

Потім зв'язок із матір’ю постійно переривався через перевантаження ліній. Важко було додзвонитися й до батька, який мешкав окремо. Тому жінка найперше обладнала в коридорі місця для захисту на випадок бомбування, радіючи, що у квартирі не дві, а три стіни. У п’ятницю пролунала перша навчальна тривога. Діти злякалися, не розуміючи, чому гуде, особливо Вова. Обдумавши ситуацію, Наталія зателефонувала до чоловіка й повідомила, що вони переселяються до тата, аби усім бути разом.

А в суботу посадила синів у машину й повезла у Благодатне. Вони там обладнали добре захищений підвал. В місто повернулися через два місяці. Виїзд за кордон навіть не обговорювався, попри дзвінки матері та наявність документів. Жінка не бажала лишати чоловіка, який свідомо ішов на війну добровольцем, аби захистити свою Батьківщину та свою сім’ю, зауважуючи на заперечення рідних: «Якщо не я, то хто? Батьківщину потрібно захищати, бо вона у нас одна! Не можна допустити, щоб ворог прийшов сюди».

27 лютого 2022 року Андрій Мельник із позивним «Мафія» у складі 55 батальйону 100-ї окремої бригади територіальної оборони вирушив на захист рідної землі. А через деякий час повідомив, що мерзне, оскільки пішов, у чому був. Тож попросив передати теплі речі.

Спочатку пішов захищати Україну чоловік, а потім батько

«Звернувшись до продавців магазину в Благодатному придбала термобілизну та інший теплий одяг. Занесла все у військкомат та попросила, щоб завезли чоловікові (він категорично заборонив їхати до нього самій). А там водії відмовлялися брати передачу, пояснюючи, що не знають, куди поїдуть. Домоглася зустрічі з військкомом Олександром Кондисюком, і той пообіцяв доставити все чоловікові. І слово своє він стримав», - згадує труднощі перших тижнів війни дружина захисника.

Зрозумівши, що ситуація стала надто загрозливою й війна швидко не закінчиться, пані Наталія вирушила до магазину «Контрол-Зет», куди стали масово завозити, хоч і дорогі, але дуже якісні речі для військових із за кордону. Із допомогою рідних купила там майже всю необхідну військову амуніцію. Словом, повністю одягла чоловіка з ніг до голови. А в травні до лав ЗСУ вирішив іти добровольцем і 56-річний батько Наталії Леонід Олексійович, який був капітаном запасу. Він хотів піти й раніше, але спершу хотів закінчити заплановану роботу у своєму ОСББ, де працював. Тож дочці довелося забезпечувати усім і тата.

«Андрій же, поки вони у повній бойовій готовності стояли під Білоруссю, за 13 місяців служби зміг побувати вдома в загальному 16 діб. Бувало, що й менш як добу. Першого разу приїхав лише на пів дня. Єдиний раз був удома 3 доби. Їх не відпускали. Хлопці не виключали імовірності того, що, аби перекрити ворогу шлях в Україну й уникнути загрози нападу з боку білорусів, потрібно буде підірвати мости.

Чоловік проходив навчання як з бойової підготовки, так і з медичної, на які напросився сам, випробовував різні методики, займався саморозвитком. Він завжди був найкращий у всьому. Завжди був першим. Його цікавило все. Ніколи не пас задніх. У кінці березня 2023 року бригада, до складу якої входив Андрій, виїхала на схід. Чоловік був дуже задоволений. Пам’ятаю його слова перед від’їздом: «Потрібно замінити хлопців на передовій, їм там важко, їм потрібно відпочити. А ми тут і так засиділися», - сказав мені на прощання.

Наталія з дітьми тоді була в селі. Перед тим вона якраз придбала для батька потужну подовжену плитконоску з багатьма різними відділеннями та кишенями, куди можна сховати рацію, турнікети, аптечку і т. д. Дізнавшись від Андрія, що їх відправляють на нуль, запропонував купити таку ж і йому. Доукомплектувала досить класну аптечку з усім необхідним.

Особливо важко було дістати турнікети, але жінка змогла знайти аж чотири. Купили також тепловізор та організували збір на авто.

Душа жінки наперед відчула біду…

Добиралися хлопці три доби, на ходу перефарбовуючи свій бус. Коли прибули на місце дислокації Андрій прислав звідти рідним відео розбитої хати, де вони жили. Кілька днів вони облаштовувалися, а вже ввечері 5 квітня вони прийняли перший бій. На позиціях наших бійців було справжнє пекло. Артилерійський обстріл зі всіх боків не припинявся ні на мить. Неможливо було підняти голови. Коли Андрій телефонував перед виходом на позицію дружині, то просив не казати матері, що він іде на нуль. Сказав, що розповість їй, коли повернеться.

«Тієї ночі я не могла заснути, а вранці в мене почали відмовляти ноги. Зібравшись із силами, завела меншого сина в дитсадок, старший пішов у школу сам. Цілий день не могла знайти собі місця, все було не так. Не змогла відповісти на запитання знайомого, який побачив, що зі мною твориться щось не те, бо й сама не розуміла свого стану. Такого відчуття в мене не було навіть від початку війни. Зазвичай під час хвилювання я заспокоюю себе прибиранням. А в той день це не діяло.

Ввечері зателефонував тато, ми поговорили, а потім – дзвінок від мами з Польщі, яка щочетверга ніколи мені не телефонувала, оскільки в ці дні має два великі прибирання. Вона повідомила що їй телефонував тато й розповів, що я якась не така. Я сказала їй, що мені дуже тривожно. Мама мене трохи розрадила, мені стало легше, і я лягла спати й проспала до ранку», - зі сльозами розповідає про свої передчуття жінка.

Цього дня якраз було Благовіщення. Привітавши рідних і друзів зі святом і, Наталія Леонідівна взялася розкидати по групах збір на машину. На той час уже багато людей знали про смерть Андрія, не знала тільки вона. Опівдні їй зателефонували з військкомату й запитали, чи можна до неї прийти?..

Серцем відчували одне одного навіть на відстані

«Ми з Андрієм завжди серцем відчували одне одного навіть на відстані. Завжди могли обговорювати будь-яку тему, не відчуваючи при цьому якогось сорому чи ніяковості навіть під час інтиму. Я завжди відчувала його настрій, коли треба промовчати, а коли можна трохи посперечатись. І він так само відчував мене. Жили ми дуже добре, були дуже близькі й щасливі у шлюбі. Разом прожили 12,5 років. Я дуже рада, що зустріла саме його, що саме він був моїм чоловіком. Не раз він розповідав, як йому заздрять знайомі чоловіки через таку нашу спорідненість душ. Тому, лише побачивши представників військкомату з аптечкою, вже знала, що коханого чоловіка немає в живих…», - витирає набіглу сльозу пані Наталія.

Серце 35-річного Андрія Мельника перестало битися 6 квітня 2023 року під час ворожого артобстрілу у бою поблизу села Діброва на Донеччині. Поховали його на Алеї Героїв у районі другої шахти.

Рішенням сесії міської ради йому надано звання «Почесний громадянин Нововолинська» із врученням відповідної відзнаки рідним Воїна. Інших нагород він так і не дочекався, хоча командування й робило подання. Тому пані Наталія створила петицію про надання чоловікові звання «Герой України», щоб сини могли гордитися своїм татом – справжнім сином своєї країни. Від усіх доплат вона відмовиться.