Вижив під Зеленопіллям, пройшов пекло Іловайська: куля ворога обірвала життя молодого Героя з Волині

«Сергій піднявся з окопу й упевнений, що до них  на допомогу прийшли українські вояки, вийшов їм назустріч, подавши одному з прибульців руку для привітання. Той потис її, а потім вистрелив…».

Сергій – корінний нововолинець. Народився він 14 вересня 1994 року. Батько хлопця – Володимир Миколайович, працював водієм-далекобійником, мама, Тетяна Олександрівна, перед народженням сина трудилася на бавовняно-прядильній фабриці. Перші три роки Сергій навчався в ЗОШ №4, а коли родина переїхала на 15-й мікрорайон, мама перевела його в школу №5 (нині - ліцей).

Найяскравішими рисами характеру Сергійка, за словами матері, завжди була  душевна щедрість, чесність, наполегливість та самопожертва. Він завжди ділився з іншими всім, що в нього було.

Його любили й поважали всі сусіди та друзі

«Колись у школі роздавали цукерки. І пам’ятаю, як  якось приходжу з роботи й бачу таку картину: на столі лежить маленька дошка, а Серьожа стоїть і ділить на тоненькі смужечки ці цукерки на нас усіх, приказуючи: «На бабусю Люду, на маму, на Інну (менша сестричка) на Ваню…». Іван - мій менший брат, але різниця у віці між ними всього три роки, тож вони  обоє були, як брати. Бувало, дивлячись на цю дільбу, кажу йому: «Сину, та не діли вже тих цукерок, вони ж уже покришились зовсім». Але він все одно діливсь. А ще він дуже любив читати, виписував рідкісні книги, які ми з мамою часто забирали для нього на пошті. Зокрема, перший «Кобзар» Шевченка», - згадує мама Героя.

«Сергій змалечку був дуже добрим, чесним, справедливим і дуже слухняним хлопцем, улюбленцем усіх сусідів, які його дуже поважали. Ніколи нікому не відмовляв, коли потрібна була його допомога. Кидав усе й поспішав на поміч, хто б про що не попросив. Не курив, не зловживав алкоголем, займався спортом, мав дуже багато хороших друзів. Був хорошою дитиною, Я – сусідка, але щойно згадаю про нього, завжди плачу, так мені його шкода», - сумно зітхає Валентина Собеська, яка почувши,  про відвідини журналіста, прийшла підтримати родину та сказати та своє добре  слово.

Без вагань став на захист свободи України

Закінчивши дев’ять класів школи, юнак став студентом електромеханічного коледжу, де освоїв спеціальність майстра з ремонту побутової техніки. У  вільний час, аби загартувати себе, оскільки мав деякі проблеми зі здоров’ям, постійно ходив у спортзал. Там він зустрів свого найкращого друга Віталія, який і зараз, після Сергія,  не забуває його рідних.

Отримавши диплом  у коледжі, Сергій  у 2014 році  хотів іти в армію, але тут виникла перепона – не проходив медкомісію,  оскільки ще у школі був звільнений від фізкультури. Та наполегливий 19–річний юнак зумів подолати цю проблему, кілька років займаючись паверліфтинг. Тому підписав на  три роки контракт із ЗСУ. Служити йому випало  на Львівщині, в містечку Яворів. Звідти кулеметник Сергій Трохимович у складі 2 механізованого батальйону 24–ї ОМБр імені короля Данила відправився на Луганщину для посилення Південного угруповання, яке здійснювало прикриття державного кордону на півдні області.

Тут в районі села Зеленопілля, за 17 км на південний схід від міста Ровеньки, у ніч із 10 на 11 липня 2014 року змішана тактична група із підрозділів 24-ї ОМБр та 79-ї ОАеМБр, потрапила під потужний удар ворожої реактивної артилерії БМ-21 «Град» з російської території. Це було перше безпосереднє масоване застосування регулярної російської армії проти Збройних сил України. Загинули понад двадцять військових ЗСУ та 6 прикордонників, десятки воїнів було поранено. Після обстрілу батальйонна тактична група 24-ї бригади продовжувала вести бій в оточенні.

 Жах Зеленопілля та пекло Іловайська…

«Тоді Серьожа лише чудом залишився  в живих. Вони з побратимами поїхали розміновувати дороги. Проїхали кілометрів 20, як із території оркостану їх накрили російські «Гради». Спочатку хлопці подумали, що це стріляють свої   й  намагалися з’єднатися зі своїм командиром по рації, але рація не відповідала.  Тож вони повернулися назад й побачили, що їхні позиції розбиті, кругом усе горіло, було багато вбитих та поранених, але їхній підрозділ зумів вирватися з оточення», - пригадує розповідь онука бабуся Людмила.

На початку серпня частини бригади, що утримували ввірені рубежі поблизу Довжанського та на інших ділянках південної оперативної зони, взяли участь у так званому «Ізваринському прориві» - виведенні українських підрозділів із часткового оточення вздовж україно-російського кордону. Завдяки вмілим та рішучим діям особового складу, вихід відбувся у визначені терміни та  з мінімальними втратами.

На Луганщині хлопці воювали майже чотири місяці. Після виходу з оточення їх відправили на ротацію на місце постійної дислокації. Своє двадцятиріччя  Сергій зустрів у госпіталі Львова, куди його поклали  після жаху того, що довелося побачити й пережити. Йому Дізнавшись про це, бабуся Люда з Інною вирушили в дорогу, аби провідати онука та брата. На всі їхні запитання, де був і що з ним сталося, юнак відмовчувався й нічого не хотів розповідати, казав, що все нормально. Потім, коли синові виповнилося якраз 20 років, до Львова поїхала й пані Тетяна.

Не міг чути слова «град»

«Серьожі треба було пройти комісію, і я його кожен день супроводжувала. Працювала тоді в нічну зміну й, повернувшись вранці з роботи, їхала, щоб підтримати його. Син нам нічого не розповідав  Лише інколи було кілька таких моментів, що ділився пережитим. Колись якось зауважив: «Мама, я думав, що коли приїду додому, про все тобі розповім, а приїхав і вирішив, що все це лишнє. Але, коли ми їхали в автобусі, на нього нахлинули спомини, і він став розказувати, як їх там обстрілювали, як вони потрапили в оточення і навіть продемонстрував частинку відео. А потім сказав: «Усе, мам, більше я тобі нічого не розкажу», - пригадує мама захисника.

«Онук весь цей час ніяк не міг вийти зі стресу. Коли ми говорили про погоду й казали, що буде град, у нього в уяві це асоціювалося з системами залпового вогню. Це  ж треба було повернутися, побачити, скільки полягло хлопців, з яким ще кілька годин тому ділили шматок хліба, їхні пошматовані тіла й  пережити весь той жах, поки їх заберуть»,  - доповнює розповідь доньки пані Людмила.

Потім були бої на Донеччині, визволення Красного Лиману, Сіверська, Слов’янська,  Лисичанська, оборона Дебальцевого та пекло Іловайська…

Зі сходу Сергій повернувся у 2017 році. Провівши кілька місяців удома з рідними, став шукати роботу до душі, де можна було б реалізувати себе, як спеціаліста. Трошки попрацював на випадкових підробітках у рідному місті, а потім поїхав у столицю, де пропрацював два роки у сфері комп’ютерних технологій. У серпні 2021 році його, як учасника бойових дій на Донбасі, запросили до  участі  в параді з нагоди 30-річчя  Незалежності України.  

Пройшов із боями майже весь Південь і Схід

Велика війна застала Сергія Трохимовича в Києві, звідки він відразу ж вирушив додому. Коли приїхав, мама передала повістку, яку принесли  з військкомату близько 11-ї години ранку 24 лютого. Цього разу він потрапив у 14-ту князівську бригаду. 3 березня 2022 року у складі кількох рот бійці відправилися під Київ на захист столиці, до якої рвався ворог. Перші бойові зіткнення їхнього підрозділу відбулися на Київщині та Житомирщині.  Саме там, завдяки мужності й відвазі волинських витязів,  у важких боях були розбиті та знищені сотні одиниць російської  бронетехніки й сотні загарбників.

Невдовзі на 51-му кілометрі траси «Житомир-Київ» силами чотирнадцятки ворожі війська були зупинені й відкинуті назад. І весь цей час  Сергій на розпитування матері про те, де воює,  у короткі хвилини перепочинку, вийшовши на зв'язок, відповідав, що він у безпеці, що перебуває на кордонні з Білоруссю. Хіба міг юнак розповісти рідним, що з вини командирів, вони по декілька діб сидять без їжі та води й замерзають у холодних окопах. Натомість заспокоював, розповідаючи, що на війні зустрівся із двома земляками Романом Юрчуком та Андрієм Кицюком, які теж, як і він, навчалися в електромеханічному коледжі, але не були знайомі. І тепер, мовляв, вони стали найкращими друзями, підтримують один одного, ділячись останнім куснем хліба, згадують рідне місто та спільних знайомих.

Нагороди знайшли Героя, на жаль, посмертно…

Після Київщини й Житомирщини Сергій, як потім поінформував рідних тодішній виконувач обов’язків командира частини А-1008   підполковник Дмитро Устілко, пройшов із боями Миколаївщину, Харківщину, Запоріжжя та Донеччину.  

Загинув Герой 9 травня 2022 року. Сталося це на Харківщині. За однією з версій, у нього влучила куля снайпера. Додому його тіло разом із тілом  медсестри Оксани Горпиніч із Благодатного доправив місцевий  волонтер Валерій Курстак.

«Як саме загинув син, ми точно не знаємо. Існують різні версії. За словами  Роми Юрчука, вони тоді разом були на позиції, як побачили, що до них наближаються якісь люди, одягнені в українську форму. По рації їм передали, що це наші. Рома спитав пароль, а Сергій піднявся з окопу й вийшов назустріч, подавши одному з прибульців руку для привітання.  Той потис її, а потім вистрелив…», - тремтячим від горя голосом ділиться наболілим  мама Героя.

Похоронили Сергія після відспівування й прощання у Свято-Духівському соборі 12 травня 2022 року на цвинтарі в Низкиничах З ініціативи матері захисника - пані Тетяни, на кожному з пам’ятників трьох побратимів вибиті їхні портрети.

Указом Президента України  за мужність, відвагу та безмірну любов до своєї рідної Батьківщини  Сергія Трохимовича посмертно  нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня,  відзнакою 14-ї бригади «Князівський хрест Героя «Навіки в строю», яку рідним полеглих вручив у Луцьку заступник командира частини підполковник Василь Лапчук. Крім того, Герой також нагороджений відзнаками: «Учасник АТО», «Учасник військового параду» та «За участь в антитерористичній операції». Рішенням сесії Нововолинської міської ради Сергієві надано звання «Почесний громадянин міста» із відповідною відзнакою.

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• Життя обірвалося у День Державного прапора: захиснику з Волині просять присвоїти державну нагороду
• Рідні й побратими до останнього вірили, що він перебуває у полоні: Герою з Волині навіки 38