«Найбільше боюся звуку скотчу»: звільнена з полону захисниця, яка живе нині в Луцьку, розповіла про жахіття полону

У Ковелі звільнена з полону Анастасія Чорненська зустрілася з місцевою молоддю. Жінка – захисниця Маріуполя. Родом – із Кіровоградської області, але до великої війни жила у Бердянську. До того, як піти у ЗСУ, освоїла музичний фах і бухгалтерську справу. Зрештою, задовго до повномасштабної війни пішла до війська й згодом стала сержантом морської піхоти.

Про це повідомив міський голова Ковеля Ігор Чайка.

Настя пережила пекло бойових дій на комбінаті імені Ілліча, тортури російського полону, теракт у Оленівській колонії. Усе це, як каже вона сама, дуже змінило, але точно не зламало її.

Триматися, каже, допомагала Мар’яна Мамонова, з якою Настя у полоні стала дуже близькою. Та сама Мар’яна Мамонова, історія якої облетіла всі світові ЗМІ – військова медикиня народила свою донечку через два дні після звільнення з полону. Тепер дівчата – куми.

«Найбільше боюся звуку скотчу»: звільнена з полону захисниця, яка живе нині в Луцьку, розповіла про жахіття полону

Декілька цитат Насті із зустрічі з молоддю:

«Ваші думки – це все. Як ви думаєте – такими ви і будете. Тому треба думати про добре і світле».

«Деякі моменти з полону нагадували те, що я бачила тільки у фільмах».

«Жоден закон у російському полоні не дотримується».

«Найбільше я зараз боюся звуку скотчу. Бо моя асоціація – далі хтось буде плакати і когось будуть бити, вбивати. Цей звук, думаю, памʼятають всі, хто був у полоні».

«Ми взагалі не знали, чи Україна ще є. Нам казали, що західна Україна – це вже Польща, а решта – російська територія. Інформації не було ніякої».

«Бажання повернутися в Україну допомагало все пережити. Я постійно думала: навіть якщо там все розбомблено, я все одно хочу туди».

«На початках ми були в камері, розрахованій на 6 людей. Нас там жило 40. Інколи когось забирали на якісь роботи, тоді трохи більшало місця. Вночі, щоб поспати, ми мінялися місцями – хтось лягав на столик, хтось міг поспати сидячи, інші тоді змушені були стояти».

«На нашу мову вони казали «ета нє язик». Була бібліотека, але нам забороняли брати українськомовну літературу. Для них це принципово».

«Моя старша дитина була у цей час в окупації. Я не знала, що з нею. А меншій доньці не казали, що я у полоні. Від думок можна було часом зійти з розуму».

«Мої цінності і погляди дуже змінилися. Я точно не буду сварити своїх дітей через погані оцінки і точно не робитиму ставку на щось матеріальне. Я – на волі, я можу працювати, висловлювати думку, радіти життю. Це – безмежно багато».

Зараз Анастасія зі своїми двома дочками живе у Луцьку, працює у відомому гіпермаркеті.

«Під час зустрічі у Ковелі хлопці і дівчата засипали Настю запитаннями. І це добре, бо це спілкування – можливість почути вживу те, про що згодом писатимуть у книжках з історії», - розповів міський голова.