«Не відчуваю різниці між учнями», – вчителька-переселенка луцького коледжу

Як розповіла Суспільному переселенка, всередині літа почала задумуватися над тим, що хоче залишитися в Луцьку та знайти роботу у сфері освіти. Говорить: якби зараз залишилася за добрих обставин у Маріуполі, то була б класним керівником восьмого класу.

«Я багато була на західній Україні і мене завжди цікавило питання чи змогла б я тут працювати, де розмовляють українською мовою, бо я ж все ж таки з російськомовного регіону. Але, зараз працюючи, я зовсім не відчуваю ніякої різниці між учнями, навчальним процесом», – зазначила жінка.

Наталія Кірпіченко евакуювалася з рідного міста, де пережила російську окупацію, на Волинь майже пів року тому й нині живе в гуртожитку разом із своєю собачкою Елею.

«Це кімната, в якій я живу. Тут комфортно, є інтернет, у мене є ноутбук, стіл, де можу працювати, бо зараз проводжу багато дистанційних уроків. Зараз це моя домівка. Моя Еля виїхала разом зі мною. Єдине, що їй важко звикнути до погоди, у нас немає стільки дощу, як тут, тому ми з нею стали набагато менше гуляти», – сказала маріуполька.

В окупованому Маріуполі під обстрілами Наталія прожила два місяці. Виїхати з міста після фільтраційних таборів жінці вдалося не з першого разу. З її слів, спершу не могла довго дістатися гаража, де була машина, а потім побачила, що в машині немає акумулятора.

«Мої сусіди зробили мені машину і коли в місті з’явився російський бензин, ми вже тоді виїхали. У квартирі, де я мешкала, частково зруйнований балкон, але порівняно з іншими руйнуваннями це нічого. Той район, де я проживала, був окупований в останні дні. Ми втратили не тільки домівки і місто, а найстрашніше – коло спілкування», – каже жінка.

Зараз усі знайомі та друзі, з якими Наталія Кірпіченко спілкувалася в Маріуполі, роз'їхалися по Україні та виїхали за кордон. Додає: радіє, що має можливість працювати за фахом.

«Повернення до мирного життя, де нічого не вибухає, де є вода, світло, їжа – ці звичайні речі дуже швидко повертають до мирного життя. Певний час я ні з ким не могла спілкуватися, не телефонувала родичам і близьким, бо не знала, що їм сказати, тому жила і відновлювалася. Потім стало спокійніше», – сказала переселенка.

Як розповів заступник директора технічного коледжу Луцького національного технічного університету Тарас Божидарнік, нині в гуртожитку залишилося 15 переселенців.

«Перші жильці в гуртожитку були з Києва і Херсона. Хтось залишався на тиждень, хтось – на місяць. Відколи до навчання повернулися студенти, кількість переселенців зменшилася», – зазначив Тарас Божидарнік.

Усього за повномасштабної війни у гуртожитку луцького закладу прихистили майже 900 внутрішньо переміщених осіб.