«Чеченці заходили до кожної хати, а школярі проходили фільтрацію»: історія студента-переселенця з Донеччини, який знайшов прихисток на Волині

У інтерв’ю з журналістами ВСН переселенець з Донецька, студент волинського вишу Сергій, який нині мешкає у Луцьку, розповів, як будує життя на новому місці та з якими труднощами стикається у повсякденні. Ця історія про те, як змінюється ставлення до тимчасового житла з часом і які плани має на майбутнє — попри невизначеність, у якій живе вся країна.

Де ви проживали до початку повномасштабного вторгнення?

До 2015 року я жив у Донецьку, а потім переїхав у село Темрюк Маріупольського району. Там прожив вісім років — до початку повномасштабної війни.

Розкажіть вашу історію перебування в окупації та виходу з неї.

Окупація почалася на початку березня. З 1 березня зникло світло, не було зв’язку, ми не знали, що відбувається навколо. Наприкінці березня в село заїхали представники так званої «ДНР», оголосили, що ми тепер їхня територія, і поїхали. Згодом з’явилися військові та представники окупаційної адміністрації.

Вони заходили до кожної хати, рахували чоловіків. По крайніх вулицях ходили чеченці, шукали ветеранів АТО та бійців «Азову». У квітні поширилась новина, що хтось утік з російського полону в смт Нікольське. Його шукали.

Ви тоді ще навчалися у школі?

Так, я був в одинадцятому класі. На жаль, наша директорка стала колаборанткою — перейшла на співпрацю з росіянами. Школа почала працювати за російською програмою. Я перші два тижні не ходив, казав, що хворію. Було сильне небажання йти, хоча там були мої однокласники.

Але потім сказали, що якщо діти не ходитимуть до школи, батькам можуть відібрати права. Довелося ходити. Частина вчителів звільнилася, інші залишилися — переважно жінки, які хотіли бути ближче до своїх дітей. Приїхали нові вчителі з Маріуполя — українці, які мали родичів у селі. Вони не вели пропаганду, все було нейтрально. Але українську мову прибрали, натомість ввели чотири нові предмети: російська мова, російська література, рідна мова і рідна література — по суті, одне й те саме.

До якого часу ви перебували в окупації?

З 1 березня до 22 червня. У школі оголосили, що старшокласники проходитимуть фільтрацію. Нас повезли шкільним автобусом. Перевіряли телефони, сім-карти, татуювання, брали відбитки пальців, фотографували. Потім ставили багато особистих запитань: про знайомих з українських військових, про книги, які читаю.

Фільтрація дійшла до моїх батьків. Виявили, що тато з Донецька. Йому сказали: «Чого ти тут 8 років ховався? Їдь у Макіївку». Він відповів, що має сім’ю, дали 5 днів на прощання. Ми зібрали речі, дізналися, як об’їхати блокпости «ДНР» і потрапити на російські.

У Запорізькій області були переважно російські блокпости. Йшов дощ, ми переживали за дорогу. Коли під’їжджали до одного з останніх блокпостів, побачили веселку — сприйняли як знак удачі. На одному з телефонів знайшли картинку з написом «Путін х%?о», був конфлікт, але нас пропустили.

Як ви виїхали з окупованої території?

Після останнього блокпосту побачили військових у кущах, не знали, хто це. Пригнулися на задньому сидінні. А потім зустріли українського військового з прапором. Це було дуже зворушливо. Мама плакала від радості. Відчувалося, що повітря стало чистішим, з’явилося полегшення.

Нас супроводжувала поліція до Запоріжжя, приїхали до «Епіцентру» близько одинадцятої ночі. Нас нагодували, показали місця для ночівлі — ми переночували в дитячому садочку. Наступного дня вирушили до друзів батька під Києвом.

Чому ви обрали Луцьк для проживання?

Через навчання. Вступав до університету, складав НМТ у серпні. З-поміж варіантів, де міг вступити на бюджет, обрав Луцьк. Захід України — більш безпечний, місто компактне. Це були головні критерії.

Чи не розчаровані ви своїм вибором? Як проходила адаптація?

Луцьк — цікаве, історичне місто. Я тягнуся до історії. Зіткнувся лише з однією неприємною ситуацією — чоловік, який був п’яний, сказав щось образливе через те, що я з Донецька. Але загалом дискримінації не було, з усіма знаходжу спільну мову. Вибором міста і університету не розчарований.

За чим найбільше сумуєте?

За природою, за Приазов’ям, за морем — особливо за Азовським. Щось у дитинстві мене вразило, і досі тягне туди. Не вистачає українського південного степу і моря.

Що вам найбільше подобається в Луцьку?

Місто компактне, не треба довго їхати. Громадський транспорт їздить часто, він доглянутий і чистий. Порівняно з Києвом, тут комфортніше. Є цікаві історичні локації. Місто ідеальне для сімейного життя.

Чи сприймаєте Луцьк як свій дім?

Як рідний дім — ні. Просто цікаве місто. Вже давно не маю відчуття рідного дому.

Що ви хотіли б сказати людям, які живуть на прифронтових територіях? І мешканцям Волині?

Для тих, хто живе на прифронтових територіях — це питання життя. Ви чесні, порядні українці, заслуговуєте на нормальне життя. Виїжджайте, якщо є можливість.

А волинянам хочу сказати: не керуйтеся стереотипами про Донбас. Дізнайтеся про його проукраїнську сторону — вона є. Є багато літератури, новин. Будьте дружнішими.

Історія Сергія — одна з багатьох історій людей, чий шлях проліг через окупацію, втрату дому й вимушений переїзд. Вона показує, наскільки по-різному може складатися життя внутрішньо переміщених осіб: від пережитого страху фільтрацій та невизначеності до буденної адаптації в новому місті. ВПО не шукають особливого емоційного ставлення ставлення — вони прагнуть безпеки, гідної праці, можливості навчатися і будувати життя там, де це можливо. Їхні історії важливо чути, адже вони розкривають ту частину сучасної України, яка часто залишається поза увагою — непомітний фронт людської стійкості й буденних рішень.

Автор: Олександр Голдованський

Читайте також:

• «Мій внутрішній світ залишився там, на руїнах»: відверта розмова з переселенкою з Покровська
• Повертатися нема куди, усе стерто з лиця землі: історія переселенки з Вугледару, яка три роки живе на Волині
• Втратила три будинки: переселенка з Донеччини двічі рятувалася від війни й почала нове життя у Луцьку