«Я не хочу повертатися»: інтерв’ю з переселенкою, яка знайшла дім у Луцьку

В відвертому інтерв'ю журналістам сайту новини Волині ВСН, дівчина розповіла, як їй далось це рішення та як живе зараз. Аліса — сирота. Батьки померли. Молодшій сестрі — 18 років, вона має проблеми зі здоров’ям після пережитого стресу. Дні в рідній Дружківці згадує без ентузіазму. 

24 лютого 2022 року Аліса пам’ятає чітко. У рідному місті було чутно вибухи, бачили дим над аеропортом. Спочатку вона навіть збиралася до школи, не усвідомлюючи масштабів подій. Згодом навчання перевели на дистанційне. Через перебої зі світлом навчатися було складно.

«Я спочатку навіть збиралася до школи — не одразу зрозуміла, що відбувається. Потім усе перевели на дистанційне навчання. Було важко через перебої зі світлом. Звуків літаків я й досі боюся».

Родина Аліси приїхала на Волинь навесні 2022-го, коли війна вже остаточно змінила ландшафт їхнього рідного міста. Пошуки прихистку нагадували довгий марафон: спершу кілька днів у луцькій церкві «Фіміам», потім місяць у санаторії, і знову повернення до християнського центру, який став для них домом аж до 2024 року.

«Спершу ми жили безкоштовно, згодом почали сплачувати символічну суму — близько 1000 гривень з людини. Це покривало і харчування, і «комуналку». Але наприкінці 2024 року нам дали зрозуміти: час ставати на ноги й шукати окреме житло», — розповіла дівчина.

Зараз Аліса мешкає в районі ГПЗ разом із молодшою сестрою та двома бабусями. Пошуки квартири були непростими, а стан знайденого помешкання вимагав місяця важкої праці, аби привести його до ладу. Сьогодні за оренду вони сплачують суму, яку покривають лише соціальні виплати та стипендія дівчини.

Найбільшим відкриттям для Аліси стала ментальність волинян. Різницю вона відчула в дрібницях, які для неї стали визначальними.

«Тут до тебе ставляться з повагою. Якщо щось запитаєш — допоможуть. У моєму місті могли просто нагрубити».

Проблем через російську мову майже не було. Пригадує лише поодинокі випадки нетактовності. Каже, що загалом на Волині люди толерантніші — і до мови, і до зовнішності. У дитинстві її часто ображали через риси обличчя, порівнювали з представниками азійських народів. У Луцьку з таким не стикалася.

«Пам'ятаю ще з садочка навіть вихователі обговорювали мою зовнішність, а однолітки ображали й називали не дуже приємними словами.

В Луцьку ніхто ні разу не запитав про мою зовнішність, від цього дуже приємно».

Також дівчину здивувала свобода у школах — відсутність обов’язкової форми. У її рідному місті форму носили з першого до одинадцятого класу, за порушення могли викликати батьків до директора.

Аліса — майбутня графічна дизайнерка, зараз вона на 4-му курсі ЛНТУ. Це була її мрія ще з дев'ятого класу. Шлях у професію не з дешевих: стипендія майже повністю йде на фарби, професійний папір та інструменти.

Адаптація в університеті була складною, але після переходу в іншу групу дівчина нарешті знайшла «своїх» людей. Попереду — магістратура та амбітна мета: стажування в Італії.

Луцьк Аліса називає комфортним: усе поруч, зручний транспорт, великий вибір товарів у магазинах. Каже, що в рідному місті асортимент був значно скромніший, а якість одягу — гірша. Вільний час дівчина проводить у центрі міста, в парках, біля замку Любарта. Зізнається: за ці роки стала більш самостійною — довелося швидко вчитися орієнтуватися в новому середовищі, приймати рішення, відповідати за себе і родину.

«Мені тут комфортно. Усе в пішій доступності, багато магазинів, хороший вибір товарів. У моєму місті асортимент був значно менший і гірший за якістю. Я люблю гуляти в центрі, у парках, біля замку для мене це як новий світ.

Бабусям важко, вони сумують за домом. Але я повертатися не хочу. Тут я нарешті стала самостійною, навчилася приймати рішення за всю родину. А головне — саме тут я відчула, що можу бути собою. Я хочу залишитися».

— Що б ти порадила людям, які змушені переїжджати й починати життя з нуля?

— Не боятися людей. Я колись теж боялася щось запитати, боялася, що мене не приймуть через мову чи через те, що я «не звідси». Але не всі люди злі. Потрібно просто знайти «своїх» — тих, із ким комфортно.

Не треба закриватися в собі. Якщо щось не знаєш — підійди й спитай. Мені спочатку було страшно, але саме так я почала орієнтуватися в місті, знаходити друзів.

І ще — не соромитися просити допомоги. У складні моменти це нормально. Я стала більш самостійною саме тому, що довелося вчитися вирішувати все поступово, крок за кроком.

Головне — не думати, що всюди буде так само, як було раніше. Нове місце може виявитися кращим, ніж ти очікуєш.

Читайте також:

• Дорога, яка ніколи не мала з ними статися: історія подружжя переселенців з Донеччини на Волині
• «Мій внутрішній світ залишився там, на руїнах»: відверта розмова з переселенкою з Покровська
• «Я не хочу бути стороннім спостерігачем»: як волинський студент-аеророзвідник поєднує навчання і службу