Дорога, яка ніколи не мала з ними статися: історія подружжя переселенців з Донеччини на Волині

Левчики ніколи не планували нікуди їхати. Упорядковане життя, дім, рідна земля, улюблені місця — усе це залишалося позаду. Але обстріли й небезпека для життя зробили свій вибір за них.

«Почалися обстріли, вибухи. Ми ночами не спали, слухали, де ближче гатить. Внучка була вже на Волині — вона вступала до університету. Як ми її одну там залишимо?» — пригадав Віктор.

Шахтарське життя та випробування війною

Віктор понад 30 років працював на шахті. Руки — натруджені, сильні, з помітними слідами травм після десятиліть роботи під землею.

«32 роки спускався під землю. Думав, нічого вже не зламає. Шахта — то як другий світ. Там темно, важко, але це твоя робота. Я 13 років працював на ПАТ ШУ «Покровській», а до того — 17 на «Алмазній»

Думав, мене вже нічим не здивуєш. На «Покровській» ми видобували понад шість мільйонів тонн вугілля на рік… Люди гинули від вибухів газу. Я свого учня втратив. Хлопчина хороший був».

Пам’ять про шахту та втрати залишила слід у його серці, і коли він пішов на пенсію, думав, що нарешті настане спокій. Але війна внесла свої корективи.

Волинь, яка приголубила 

Приїхавши на Волинь, Левчики одразу відчули тепло місцевих людей.

«Добрі люди нас тут зустріли. Волинь нас ніби приголубила», — розповіла Наталія. Її лагідний погляд і спокій у голосі видають роки роботи з дітьми, турботу та терпіння. Жінка швидко знайшла спільну мову з місцевими: 

«Я ще інколи переходила на російську — так усе життя говорила. Але ніхто й слова поганого не сказав. Навпаки: «Говоріть, як вам зручно, ми все розуміємо». Це тепло зайшло в серце».

Лікування Наталії у Волинській обласній лікарні стало символом людяності та підтримки: «Я плакала від того, що хтось просто добре слово каже. Дуже вдячна їм, бо вони мені життя врятували».

Адаптація та нове життя

Адаптуватися було непросто, особливо Віктору. «Кожен день думав: може, поїхати назад, хоч глянути на дім, але небезпечно. Треба було бути поруч із внучкою, терпів, звикав».

Сьогодні він говорить про Волинь із теплом, мовляв, люди тут хороші. Хтось сумку допоможе донести, хтось добре слово скаже. Це не дрібниці, це дуже багато. Попри нове життя, серця Левчиків тягнуться додому.

«Звісно, хотілося б повернутися… Але там уже нічого немає. Місто розбили, немає ні води, ні світла, ні тепла. Тут наші діти, наші онуки. Тут уже наше життя. Разом — і це головне».

Наприкінці розмови Віктор і Наталія дають одне й те саме послання, але по-своєму:

«Люди, не впадайте у відчай. Життя — воно всюди життя. Треба жити далі й вірити, що буде краще».

«Хай Бог кожному дає сили. Добре слово і теплий погляд чужої людини — можуть стати початком нового життя».

Історія Віктора та Наталії — про тиху і таку могутню силу людей, які не кричать про свій біль, але щодня несуть його у собі. Про силу триматися за родину. Про силу почати з нуля. Про силу жити там, де доля зупинила вашу дорогу.

Автор: Дар'я Зубченко

Читайте також:

• Волонтерять, співають, інтегруються: переселенці з Луганщини розповіли, як почали нове життя на Волині
• З Донеччини до Волині: у Ковелі зустріли евакуаційний потяг із переселенцями
• Повертатися нема куди, усе стерто з лиця землі: історія переселенки з Вугледару, яка три роки живе на Волині