«Мій внутрішній світ залишився там, на руїнах»: відверта розмова з переселенкою з Покровська

— Вікторіє, розкажіть про своє життя до евакуації.

— Я народилася й виросла в Покровську. Моє минуле життя залишилося не на фото, а в уламках пам’яті та снах, через які я прокидаюся серед ночі. Коли я чую слово «Покровськ», відчуваю, ніби хтось різко зриває пов’язку з рани. Там лишилася не просто квартира. Там лишилася та Вікторія, якої вже не буде.

Не було зборів, валіз, прощань. Все сталося раптово. Я не виїхала — я втекла. Інакше мене б вже не було. Це не був вибір, а рефлекторна реакція, як у людини, яка інстинктивно відсмикує руку від вогню.

— Що ви пам’ятаєте з тих днів?

— Ті дні розмиті. Я не пам’ятаю дороги, кордону, власного дихання. Пам’ятаю лише ноги, які бігли, і мозок, що стирав усе, що могло зламати. Перші години в іншій країні принесли відчуття глибокої порожнечі. Здавалося, всередині мене чорна діра, яка поглинає все світле. Люди сміялися, говорили про погоду, планували пікніки, а я стояла між ними — прозора. Мене ніхто не бачив. І я сама себе не бачила.

— Які були найбільші труднощі після переїзду?

— Внутрішній біль. Складно жити, коли твій внутрішній світ залишився на руїнах. Пошуки житла перетворилися на марафон з відчаєм. Я дивилася десятки квартир, але не могла відчути тепла. Знайшовши притулок, відчувала тимчасовість: навіть повітря було чужим.

— Як складалося з пошуком роботи? 

— На співбесідах я відчувала себе акторкою, яка грає чужу роль. Мене питали про досвід, навички, освіту, а я думала про те, як знову знайти себе. Я сиділа перед людьми і відчувала, що мій голос — не мій.

— Чи складно було вивчити мову?

— Мій мозок розумів слова, але серце — ні. Вони не пахли моїм двором. Я вчилася говорити, боячись помилитися, відчуваючи себе маленькою та вразливою.

— Чи допомагали місцеві?

— Так, вони підтримували, і їхня доброта була як ковдра — тепла, але не зашивала рани. Справжніх друзів знайти важко. Друзі — це ті, хто знав мій голос до війни, бачив мою «справжню» усмішку.

— Чи відчуваєте безпеку зараз?

— Звук сирени, гелікоптера чи гучний хлопок дверей миттєво повертають мене до жахів війни. Війна досі в мені.

— Чи вдалося повернутися до нормального життя?

— Час минув, але повноцінне життя не повернулося. Я існую, але серце — там, у Покровську, серед уламків. Мрію повернутися, щоб зібрати себе там, де розсипалася.

— Що порадите іншим переселенцям?

— Не думайте, що за кордоном легше. Тут просто інший біль — тихий, холодний, глибокий. Але ви зможете. Ви вистоїте. Пам’ятайте: Україна — це не місце на карті, а те, що живе всередині.

Автор: Дар'я Зубченко 

Читайте також:

• З Донеччини до Волині: у Ковелі зустріли евакуаційний потяг із переселенцями
• Повертатися нема куди, усе стерто з лиця землі: історія переселенки з Вугледару, яка три роки живе на Волині
• Волонтерять, співають, інтегруються: переселенці з Луганщини розповіли, як почали нове життя на Волині