«Щоб молоді жили багато, у тісто запікали парні копійки»: господиня з Волині розповіла про традиції Полісся

Тетяна Подерня із села Залізниця, що на Любешівщині, понад сорок років береже традицію випікання весільного хліба. Нині вона не лише зберігає у пам'яті унікальні обряди Полісся, а й дарує односельчанам пісню, виступаючи у місцевому колективі «Струни душі».

В інтерв’ю із журналістами ВСН жінка розповіла про те, чому коровай не можна замішувати на самоті, навіщо в тісто додавали горілку та парні копійки і як змінюється весільна культура.

—Як зараз минають ваші будні і скільки років господарюєте?

— На Івана Купала мені виповниться 63 роки. Сама зараз живу — діда мого вже нема, помер... Раніше велике господарство мали, і корову тримали, а тепер — одні кури. Двір великий, десять соток, хата велика. Маю двох доньок: одна в Луцьку живе, інша - тут, у Залізниці. Але господарства великого молодь зараз не тримає. Внукові вже 23 роки — дорослий!

Я тривалий час працювала в бібліотеці. Потім вийшла на пенсію, але вдома без діла не сиділа ні дня. Важко було самій без чоловіка, але я міцно тримала господарство, велику корову, возила на базар продавати молочні продукти, навіть на заробітки до Польщі їздила. Проте в мені завжди жила велика любов до пісні. Зрештою, я не витримала без людей і повернулася в культуру — тепер завідую клубом у селі, бо не було кому. Зарплата там символічна, але я в гурті, ми співаємо, а я дуже люблю цю справу. Руху хочеться, тому мушу бігати

Горілка в тісто, парні копійки та «табу» для вдів: як на Волині пекли короваї, що не влазили у піч

— Коли Ви уперше взялися за таку відповідальну справу, як коровай?

— Ой, заміж я вийшла рано — у 18 років, одразу після училища. У 19 уже доньку народила. А пекти свій перший коровай мене змусили в 20 років. Брат мого чоловіка одружувався, то свекруха каже: «Ти ж хороша жіночка, вмієш пекти, пробуй!». Спробувала — і вийшло. Відтоді й пішло-поїхало. Моя мама колись пекла, і сестра старша — вона кухар, теж гарно це діло знала. Отак у них і навчилася.

— Чому уже не печете короваїв?

— Не печу, бо вдова. У нас така традиція сувора — вдови короваїв не пекли. Навіть якщо рідна мати залишалася вдовою, вона до короваю не ставала, старалися не кликати. Також не кликали тих жінок, які з чоловіками погано живуть. Кожна ж мати хоче, щоб її дітки жили добре, у парі, в достатку, тому й коровайниць обирали прискіпливо.

— Як саме починався процес випікання весільного хліба за давніми звичаями?

— Обов’язково дотримувалися парності. Працювали по дві пари жінок. Наприклад, мати нареченого чи нареченої (якщо не вдова) та хрещена. Удвох усе робили, потім їх могли замінити ще дві молодші жінки, але завжди в парі. Також перед замішуванням короваю весільні мами в'язали коровайницям нові хустинки, обов'язково світлі, та дарували по рушнику

Зранку набирали повне відро води з неколоченої криниці — це з такої, з якої зранку ще ніхто води не брав. Воду гріли, топили масло, розводили дріжджі. Замішували коровай суто на воді, не на молоці, але яєць били дуже багато — і теж обов’язково парну кількість. Коли просіювали борошно і робили опару, обов'язково читали молитву «Отче наш» та додавали трохи свяченої води, хрестили це тісто. За радянських часів ми молилися тихцем, щоб ніхто не знав, бо ж забороняли, але традиції не кидали.

— Чи мали коровайниці під час роботи свої особливі розваги?

— Коли починали замішувати, жінкам-коровайницям наливали по 100 грамів горілки. Хто ковток зробить, а хто не допив — ту горілку лили прямо в діжу, підливали в коровайне тісто. По чуть-чуть, звісно. І весь час, поки місили, співали коровайних пісень. Дві жінки місять — дві співають, потім міняються.

— Як прикрашали коровай і що обов'язково мало бути на весільному хлібі?

— Коли опара підходила, в неї вливали розтоплене масло, вимішували і саджали у велику миску, а тоді — в піч. Зараз, звісно, вже духовки, а раніше тільки в печі пекли.

З того ж коровайного тіста обов’язково залишали шматочок на два «підручники» — це дві малюсенькі хлібиночки. Їх закручувалиу біленькі, часом вишиті рушнички і давали молодому й молодій під руки, як вони йшли до вінчання. Вони маленькі, щоб зручно було тримати.

Сам коровай зверху прикрашали теж попарно: скручували з тіста барильце (як бочечка), виліплювали листочки, виноград, садили двох голубів. По боках плели косу з тіста. Окремо з прісного тіста випікали «шишки» — це такі дрібні весільні прикраси-булочки.

— А чи існували якісь грошові прикмети, пов'язані з короваєм?

— Так, у Залізниці була така традиція, що з нас навіть директорка культури з Любешова сміялася, казала: «О, в Залізниці багаті люди живуть!». Ми в коровай запікали копійки. І знову ж таки — тільки парні! Двійки, десятки, а от п’ятірки не кидали, бо непарні. Коли вже на весіллі коровай ділили, то кому попаде копійка — той вважався щасливчиком. Така була прикмета на багатство й удачу.

— Що означало, якщо коровай вдався чи, навпаки, тріснув?

— О, коровай — це ж доля майбутньої сім'ї. Якщо гарно зійде, запечеться рівненько — значить, і молоді будуть жити гарно. А бувало, що коровай розколеться чи трісне — це вважалося поганою прикметою.

Часом тісто так гарно і сильно сходило у великій мисці, що коровай просто не вилазив із печі! Тоді доводилося розбирати передню частину печі. Старі чоловіки в селі знали, як акуратно вийняти кілька цеглин, щоб не пошкодити красу і дістати коровай цілим. Часом, як трохи десь верх притискався, ми руками акуратно кордони розрівнювали, приминали, бо ж хотілося, щоб весільний хліб був ідеальним.

— Скільки короваїв взагалі мало бути на традиційному весіллі і як ця традиція виглядає сьогодні?

— Раніше пекли два великих короваї: один від молодого, один від молодої. Миску з короваєм обкручували широкою гофрованою стрічкою, обв'язували стрічкою, на яку нанизували цілу низку маленьких калачиків. І от коли заходили в хату (а весілля ж колись у хатах робили, шалаші ставили), короваї ставили поруч і змагалися, співали: «Чий коровай вищий, той буде сміливіший!».

Зараз усе дуже змінилося. Печей у хатах майже не лишилося. Весілля роблять у великих залах — он у нас у селі є два величезних приміщення, куди з усього району з’їжджаються святкувати. Тепер короваї несуть і хрещені, і куми, і друзі — весільного хліба стало значно більше, а тій давній обрядовості вже не так слідують. Усе стає сучаснішим. Проте, я вважаю, пам'ятати, як це робили наші мами й бабусі, треба обов'язково.

Читайте також: