«У місті не жила б ніколи»: вибір, який став способом життя

З нагоди Міжнародного дня сільських жінок, який відзначають 15 жовтня, журналісти ВСН поспілкувалися з Людмилою Боярчук — щирою, працьовитою мешканкою села Радовичі, що на Волині. Жінка вже багато років займається домашнім господарством, доглядає маму, співає у церковному хорі та є активною учасницею аматорського колективу «Радованка». Односельчани відгукуються про неї з теплом і повагою.

У розмові з журналістами Волинської служби новин пані Людмила розповіла про щоденну рутину, поділилася міркуваннями про родину, освіту, війну та жіноче щастя.

«Садимо картоплю, сіємо дині, тримаємо ціле господарство»: історія волинянки, яка б ніколи не жила у місті

Як проходить ваш день?

Прокидаєшся з коровою і лягаєш з коровою. Доглядаємо маму, вона у нас хвора, не мобільна, лежача вже 14 років. Мушу сидіти вдома і глядіти. Садимо картоплю, сіємо дині, тримаємо свиней, гусей, курей і телятко в нас ще лишили цьогоріч. Працюємо, так як в селі, як кожен. Хоч і важко, але мені подобається, я в місті не жила б ніколи.

Чим займаєтеся у вільний час?

Читати люблю, проте немає коли. Взимку трохи більше часу, то люблю посидіти і почитати щось. Колись любила детективи, а зараз щось, щоб поплакати.

Чи займалися рукоділлям?

Ще у молодості вишивала. В’язати...не в’язала ніколи, не вмію. Мама намагалася навчити, але якщо воно не твоє — то де ти його візьмеш?

Чи є улюблена кулінарна справа, така як випічка або консервація?

Пекти не люблю і тісто взагалі не люблю. Вареники в нас бувають дуже рідко. А любити — ну, все, що не робиш, мусиш любити. Навіть консервацію — просто так вона не вдається, мусиш щось знати.

Як живеться без дітей поруч?

Досить складно, нудно, незвично. Хоча вони вже п’ять років як порозходилися. Настя в Києві навчалась, Дарина теж закінчила Володимирський педагогічний, зараз на заочному у Грінченка в Києві. Приїжджають рідко. Проте, пишаюся своїми дітьми, це найбільше досягнення мого життя.

Чи передаєте свої кулінарні секрети донькам?

Не хочуть дівчата. Не буває такого, що дзвонять: «Мам, поможи». Тепер ChatGPT, Google — всі працюють з допомогою інтернету.

Чи шкодуєте про щось у житті?

Шкодую, що немає освіти. З освіти тільки середня школа. В 90-ті було важко, не було роботи, грошей, можливості. Ніхто не підказав. А тепер розумієш, що це було важливо. І мені дуже хотілося, щоб діти мали освіту.

Як ви берете участь у житті громади?

Ходжу до церкви, співаю в хорі. Ще часом волонтеримо: сатаємо нитки на кікімори хлопцям. Співаю в «Радованці», ми брали участь у благодійному концерті цього року весною. Раніше виступали часто, їздили по селах. Але спочатку коронавірус, потім війна — якось не на часі.

Яке найбільше багатство сільської жінки?

Це сім’я, родина, сімейний затишок. Так завжди часу не вистачає, бо роботи багато. Всі хочуть уваги. І ми теж часом хочемо уваги.

Яка ваша мрія?

Щоб війна закінчилася. Це мрія всіх українців. І щоб діти були щасливі. Щоб у всіх все було добре. Коли навіть у сусідів щось добре — це мене радує.

Що побажаєте собі та іншим жінкам з нагоди Міжнародного дня сільських жінок?

Знаходьте час для себе. На чашечку кави, на посидіти, з друзями поспілкуватися. Бо ми всі в роботі. Це не тільки я — кожна жінка з села заклопотана.

Пані Людмила — приклад щирої, сильної та мудрої сільської жінки, яка несе на собі тягар щоденних турбот, але водночас зберігає тепло в серці, любов до родини та віру в краще. Її слова — це голос тисяч жінок, які щодня творять життя в українських селах. З нагоди свята — низький уклін і щира вдячність кожній із них.

Читайте також: