«Бокс — це квиток у світ»: тренер Борис Жайворонко з Луцька про пів століття на рингу

В інтерв’ю із журналістами ВСН пан Борис розповів про те, як дитячі образи стали стимулом до великого спорту, про «золоті часи» школи боксу та про те, чому сучасним дітям у час війни важче знайти «вогонь» в очах.

За плечима тренера — солідна спортивна кар'єра. Борис є чемпіоном України, володарем Кубка СРСР, а також срібним та бронзовим призером Чемпіонату СРСР. Нині свій досвід він успішно передає вихованцям, а серед його учнів є чемпіони України та призери міжнародних першостей.

— Ви в Луцьку вже 40 років, але коріння ваше зі сходу. Розкажіть, як ви опинилися на Волині?

— Так, я приїхав сюди ще у 1986 році, за радянських часів, не через війну, а за покликом серця — зустрів тут дівчину, кохання, сім’ю.

— Як у Вашому житті з'явився бокс?

— Боксом почав займатися ще у 1975-му в Макіївці. Знаєте, чому пішов?

У мене була старша сестричка, їй явно бракувало педагогічного таланту — била мене. Я затаїв образу і вирішив, що треба вміти постояти за себе. Пам'ятаю як уже після перших місяців тренувань — я якраз навчався у сьомому класі — прийшов додому, і коли сестра знову спробувала мене "провчити", я вперше зміг дати відсіч. Відтоді вона руками мене вже не чіпала. Тоді я зрозумів, що бокс — це класно.

— Ви в боксі вже 50 років. Хто був вашим першим наставником? 

— Мій перший тренер — Віктор Афанасійович Кисєльов, дуже відома людина. Потім були Леонід Казарян та Анатолій Третяков у Донецьку. Це мої основні вчителі. Донецька школа боксу тоді була однією з провідних у всьому Союзі, не лише в Україні.

— Як Ви стали тренером?

 — З 1986-го я занурився в тренерську роботу. Але потім почалися 90-ті. Це була шалена інфляція, гроші знецінювалися зі швидкістю звуку. У мене якраз народилася друга дитина, донька, а грошей нема. І тут надійшла пропозиція побоксувати в Польщі. Я поїхав і чотири роки (з 90-го по 94-й) виступав там. Це дозволило і сім’ю прогодувати, і продовжити активну кар’єру.

Чемпіоном України я став уже в 95-му, коли мені було за тридцять. Тоді я вже інакше, усвідомлено ставився до кожного бою.

— Чи були у вас кумири, на яких ви рівнялися?

 — Конкретного кумира не було, просто хотілося досягти успіху. Був такий видатний боксер Олександр Ягубкін, вихованець мого тренера Третякова — триразовий чемпіон Європи, чемпіон світу серед аматорів. На таких людей ми дивилися з повагою.

— Зараз ви тренуєте дітей у Луцьку. Чи змінилося покоління? 

 — Ми живемо в складний час. Війна. Оголошують тривогу і батьки бояться відпускати дитину на тренування, і я їх розумію. Але головна проблема навіть не в цьому.

Зараз у багатьох немає того внутрішнього «жару». Бокс — це ж не просто прийти помахати руками за командою. Це подолання страху. Приходиш у зал — страшно. Виходиш на ринг — страшно. Але ти маєш це перебороти.

— Що ви кажете своїм вихованцям перед боєм? 

— Мій тренер казав: «Виходиш у ринг — ти сирота». Ти один. За канатами є тренер, батьки, вболівальники, але в самому рингу — тільки ти і твій суперник. І в цей момент ти розумієш: чи справді ти працював на тренуванні. Якщо знаєш, що виклався на всі сто — у тебе вже є перевага.

— Хто з ваших учнів уже встиг заявити про себе на високому рівні? 

— Є багато хороших хлопців. Наприклад, Тарас Бондарук — він привіз дві нагороди з чемпіонату Азії. У 2024 та 2025 роках мої вихованці ставали призерами континентальних першостей. Ми їздили в Емірати, в Йорданію, у Польщу, Німеччину. Я кажу дітям, що бокс — це ваш шанс побачити світ, виїхати за межі області, познайомитися з новими людьми. Це важка праця, але вона того варта.

— Ви згадували про хлопців. Чи є дівчата у вашому залі? 

— Є, і досить успішні. У 2024 році одна дівчинка виграла всесвітню Гімназіаду в Бразилії. Але працювати з дівчатами — це зовсім інший світ, інша психологія. Якщо хлопцю можна іноді дати сувору настанову чи сказати гостре слово для мотивації, то з дівчатами треба бути значно тоншим педагогом.

— З якими страхами до вас приходять батьки? 

— Найбільше бояться травм. Бокс — це контактний вид спорту. Розбитий ніс чи губа — це буденність. Це боляче, неприємно, але від цього не вмирають. Я завжди кажу батькам, що мій обов’язок — це безпека дитини. Але дитина сама має хотіти займатися. Якщо мама привела за руку, а в сина очі не горять — толку не буде.

— Що б ви порадили тим, хто тільки думає віддати дитину на бокс? 

— Має бути здоров’я, але головне - це щире бажання. Талант відіграє лише незначну роль, усе інше — це працездатність і характер.

Не бійтеся труднощів. Бокс вчить не просто битися, він вчить жити, долати себе і досягати мети.

Читайте також:

• Шлях до золота: як волинська фехтувальниця підкорює світові старти
• Понад 200 учасників та зіркові гості: у Луцьку відбувся фінал чемпіонату Волині з боксу
• У Володимирі понад 200 юних боксерів змагаються на міжнародному турнірі «Княжий двір 2025»