Мріяв одружитися, але повернувся «на щиті»: історія Героя з Волині Володимира Ковча, який понад два роки вважався зниклим безвісти

Спогадами про Героя поділилася газета Ратнівщина. 

Про історію захисника зі Щедрогора Вови Ковча люди знали далеко за межами рідного села. Його чекали на повернення до додому більше, ніж два роки.

Молодий хлопець із непростою долею, сирота, але усміхнений і надзвичайно добрий та щирий, солдат 243-го oкремого батальйону територіальної оборони у складі 114-ї окремої бригaди ТрО Київщини, а згодом 108-ї окремої бригади ТрО Дніпропетровщини Володимир Миколайович КОВЧ загинув 7 березня 2024 року біля населеного пункту Іванівське Бaхмутського району Донецької області і 2 роки та 8 місяців вважався зниклим безвісти. Лише 2 листопада 2026 року його тіло привезли у рідний Щедрогір, де 3 листопада поховали.

МАТЕРИНСЬКОЇ ОПІКИ ЛИШИВСЯ У ЧОТИРИ РОКИ

Володимир Ковч народився 27 серпня 1993 року у Щедрогорі у сім’ї Миколи та Тетяни Ковчів. Був четвертою, наймолодшою дитиною. Їхню родину у селі всі добре знали, бо тато був сільським головою. Горе у сім’ю Ковчів прийшло у 1997 році – померла мама (мала проблеми з нирками). Вові (так з любов’ю його називають рідні) тоді було лише 4 рочки. Старша сестра Наталія закінчила 8 клас, брат Анатолій – 10-й клас, і лише найстарший Богдан уже закінчив школу (нині теж уже покійний).

Осягнути розумом біду, яка спіткала чоловіка і дітей, важко. Одразу після смерті мами до них перейшла жити бабуся – мама Миколи Ковча. Згодом він одружився вдруге з Галиною, теж вдовою. Вона гарно ставилася до дітей, і навіть після смерті тата у 2019 році від раку вона продовжує спілкуватися з дітьми, мешкає у будинку, де колись вони жили всі разом та підтримує з ними теплі зв’язки. Та все одно мами дітям ніхто не замінить. Сестра Наталія констатує, що у Вови було важке дитинство, важке життя і смерть теж була важкою.

Володимир ріс добрим, щирим, слухняним, готовим усім допомогти. Він вирізнявся з-поміж інших своєю добротою. Його дуже любили однокласники, усі називали його найкращим другом.

У 2010 році Володимир закінчив Щедрогірську школу, у 2011-у був призваний на строкову військову службу. Був сапером роти розгородження інженерно-дорожнього батальйону 12-го інженерного полку у місті Звягель (колись Новоград-Волинський) Житомирської області. Там він ще більше загартував свій характер. Навчився витримки, відповідальності. Після закінчення служби повернувся додому, їздив на сезонні роботи. Пізніше, десь у 2017-2018-у році поїхав у Київ на роботу. Працював на підприємстві «Супермаш», був оператором на пакувальній лінії. Там познайомився зі своєю дівчиною Тетяною.

БУВ БІЙЦЕМ З ЧИСЛА ПЕРШИХ ДОБРОВОЛЬЦІВ

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Володимир був у Києві. 1 березня 2022 року добровільно пішов на захист рідної землі. Був у теробороні Києва. Брав участь в обороні столиці, Ірпеня, Бучі. Далі їхній підрозділ почали періодично відправляти в зону бойових дій. У серпні 2023 року пройшов курси БЗВП і отримав кваліфікацію стрілець ІІІ класу. Довгий час перебував на обороні Бaхмута.

За час служби отримав багато почесних нагород: нагрудний знак «Золoтий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ, відзнаки «За відвагу», «За cлужбу державі», «За оборону Києва» і ще багато інших.

МІСЦЕМ ЗАГИБЕЛІ СТАЛА БАХМУТСЬКА ЗЕМЛЯ

28 лютого 2024 року підрозділ Володимира знову відправили на Схід. 5 березня він з побратимом отримали наказ іти на складну позицію в районі с. Іванівське. Ворог активно працював по всьому периметру фронту у Бахмутському районі. Той похід був вкрай небезпечним.

Вова зателефонував сестрі, сказав, щоб не хвилювалася, що він до суботи 8 березня буде поза зоною. А в суботу має повернутися. Та на зв’язок більше не вийшов. У неділю, 9 березня, на сполох забила дівчина Володимира Тетяна. Вона була його нареченою.

Перед від’їздом у зону бойових дій 14 лютого він зробив їй пропозицію. І командуванню перед завданням надав її контактні дані, раптом із ним щось трапиться. 11 березня Тетяні вручили сповіщення, що її Вова із 7 березня зниклий безвісти. Шок і паніка огорнули серця рідних. Усе, що з часом вдалося дізнатися, - це те, що він не дійшов до потрібного місця.

Після ворожого скиду передав побратимам по рації, що Саша двохсотий, а він трьохсотий. Потім організували евакуацію, але до них не змогли дійти. І на цьому будь-які подробиці закінчилися. Минулого року ідентифікували тіло бійця, який загинув, йдучи за тілами побратимів-друзів, а доля Вови і Саші залишалася невідомою.

У своєму горі родина Володимира об’єдналася ще з однією сім’єю – родичами зниклого безвісти Романа Тарасюка із Самарів. Його зникнення датується також 7 березня 2024 року, але біля сусідньої з Іванівським Кліщіївки. На жаль, вони, як і рідні побратима Володимира Ковча Олександра, досі чекають на бодай якусь звістку.

ВІДЧУВАЛА СЕРЦЕМ, ЩО БРАТ НЕВДОВЗІ ПОВЕРНЕТЬСЯ

У червні Наталії зателефонували із Запоріжжя, щоб брат Анатолій здав ДНК. Сестра запитала, можливо, є якийсь попередній збіг. Сказали, що нічого поки немає і що ДНК брата потрапить у базу пошуку через орієнтовно три місяці, так як велика черга.

На початку жовтня у Забродах була зустріч влади та представників відповідальних за пошук безвісти зниклих із родинами захисників. Наталія пригадує, що тоді між рядків прозвучала інформація, що є два підтвердження по ДНК із Забродівської громади. Запитала слідчого, чи це, бува, не збіг по Вові, але йому ніхто такої інформації не повідомляв.

Так пройшов жовтень. 27 жовтня Наталія приєдналася на онлайн-семінар вчителів початкових класів у Самарівської громади (працює вчителем у Межиситівському ліцеї). Каже, що сама не розуміла, що з нею відбувається, але ще за тиждень до того ходила з якимось дивним відчуттям, що їй невдовзі зателефонують. І саме в той час, коли вона була на семінарі, зателефонувала наречена Володимира Тетяна і сказала, що їй повідомили про підтвердження ДНК. Повернутися до роботи семінару Наталія вже не змогла.

Тремтячими руками вона набрала номер у військову частину і в слухавці почула теж саме – її брата ідентифікували. Згодом поспілкувалася зі слідчим із Запоріжжя, він перелічив речі, які були на тілі і поряд із ним – це були речі їхнього Вови. І, звичайно, збіг ДНК зі зразками брата і сестри.

Згідно з матеріалами розслідування, 26 листопада 2025 року до Запорізького обласного бюро судово-медичної експертизи з тимчасово окупованих територій України доставили тіла 60 осіб, які загинули під час збройної агресії росії. Їх повернули відповідно до порядку передачі та репатріації тіл.

ЗАВОЮВАВ ПОВАГУ ПОБРАТИМІВ І КОМАНДУВАННЯ

З 27 жовтня, коли надійшло сповіщення про ідентифікацію, для рідних почався відлік днів, коли тіло Володимира нарешті прибуде додому. 2 листопада жителі громад Ратнівщини схилили голови в скорботі перед скорботним кортежем із Володимиром Ковчем. Останню земну ніч він провів у рідному батьківському домі. Собором священників відспівали воїна Володимира наступного дня, 3 листопада у Свято-Аннівському храмі та поховали на місцевому кладовищі.

Приїхала на похорон коханого наречена Тетяна з мамою. Їй так і не судилося стати під вінець з коханим Вовою. Підтримати рідних у їхньому горі приїхала дружина Вовиного загиблого побратима Олександра з Києва, хоч вона досі не дочекалася звісточки про свого чоловіка. А коли вже люди почали розходитися, до Наталії підійшли колишні побратими Володимира та його командир із ТрО, з якими вони починали бойовий шлях.

Командир Павло приїхав із дружиною та вручив прапор України на знак пошани до загиблого побратима із позивним «Нікіша» (від по-батькові тата – Микола Никифорович, - авт.). Володимира дуже поважали у всіх підрозділах, де він служив. Коли Павло дізнався, що його колишній підлеглий зниклий безвісти, наступного дня поїхав у місце перебування частини, щоб особисто забрати його речі і передати рідним. А в день похорону приїхав віддати йому останню шану.

БУВ ВИНЯТКОВО ДОБРИМ

Два роки і вісім місяців родина Ковчів жила очікуванням. Спочатку вперто сподівалися, що він живий, в полоні. Час спливав і повільно приходило усвідомлення, що шансів на те, що він знайдеться живим, все менше. Та все ж надія жевріла. А раптом… А може… Хоч свідомість диктувала: змиритися і прийняти, що, швидше за все, його немає серед живих. Їм нестерпно болить, бо повернення додому брата оголило наболілі рани. Але радіють принаймні з того, що нарешті його історія завершилася і тіло брата навіки віддали рідній землі.

Сестра крізь сльози згадує його щиру непересічну посмішку, як він ніколи ні на кого не образився і сам не дозволяв собі когось ображати. Життя захисника обірвалося так рано! Йому навіки лише 30! Та за свій короткий вік він встиг зробити багато добра людям і цілих два роки від початку війни до загибелі боронив рідну землю у найгарячіших точках фронту.

Земне життя Володимира Ковча завершилося. Та віримо, що там, на небі, йому буде легше – за його особливу доброту і любов до ближніх. Можливо, там, на небесах, він зустрінеться з братом, з татом і з найдорожчою… мамою, якої в його житті було так мало…

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• «Все добре»: історія прикордонника з Волині, який мріє повернутися до родини
• Пройшов важкі бої, але серце зупилося на рідній Волині: воїну з Волині навіки 33 роки
• Востаннє говорив із дружиною за день до смерті: спогади про прикордонника з Волині Романа Дуду