Пройшов важкі бої, але серце зупилося на рідній Волині: воїну з Волині навіки 33 роки

За його плечима — служба у 10-й та 108-й штурмових бригадах, важкі бої на Слов’янському напрямку, ампутація ноги після підриву на ворожій міні-«пелюстці» та тривала реабілітація. 28 жовтня громада з військовими почестями провели земляка в останню дорогу. Історію воїна розповідає газета Полісся.

Сергій народився та зростав у багатодітній родині, був наймолодшим серед дітей. Мав п’ятьох сестер, троє з яких, на жаль, уже відійшли у засвіти. Навчався у місцевій школі, згодом закінчив Боровненську вечірню школу. Вищої чи професійно-технічної освіти не здобував, а заробляв на життя фізичною працею: працював на пилорамах, у лісі. Любив музику і тварин – особливо коней. Колись родина тримала коня, тож ця любов залишилася з ним і пізніше.

Та найвиразніше його характер проявлявся у ставленні до людей. Як розповіла його племінниця Сніжана, Сергій був доброзичливим та щирим. Не цурався чужих клопотів, охоче допомагав односельцям. Мав чимало друзів.

«Він був дуже доброю людиною. Хто б чого не попросив, завжди казав: “Добре, я допоможу”», — розповідає Сніжана.

До повномасштабної війни Сергій не мав досвіду військової служби. Улітку 2023 року його мобілізували. Спочатку потрапив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Виконував бойові завдання на Слов’янському напрямку, був стрільцем.

Зв’язок із рідними підтримував за можливості. Оскільки часто перебував на позиціях, телефонувати вдавалося нечасто — іноді лише кілька днів на місяць. Про небезпеку та подробиці бойової роботи близьким майже не розповідав. Вважав, що їм не потрібно знати всього, що відбувається на фронті.

Попри складні умови служби, Сергій не скаржився.

«Казав, що в нього все добре, і запевняв, що залишатиметься у війську стільки, скільки буде потрібно. Водночас дуже хотів додому, мріяв хоча б ненадовго побачити рідних», — розповідає племінниця.

І йому таки вдалося піти у відпустку. Через деякий час знову потрапив на передову: продовжив службу в іншому підрозділі та знову виконував бойові завдання на Слов’янському напрямку.

У 2025 році під час виходу з позицій на Слов’янському напрямку Сергій наступив на протипіхотну міну «пелюстка». Вибухом сильно пошкодило стопу: постраждали п’ята й пальці, кінцівка трималася фактично на клаптику тканини. Побратими винесли пораненого з небезпечної ділянки, після чого його доправили до медичного закладу. Лікарям довелося ампутувати ногу майже до коліна.

Попереду було тривале лікування та складна реабілітація. Спочатку Сергій перебував у лікарні Києва, згодом його перевели до Ужгорода. Загалом лікування тривало близько пів року. Потім захисник отримав протез і навчався ходити на ньому, поступово призвичаюючись до життя після тяжкого поранення.

«У лютому 2026 року Сергія офіційно звільнили з військової служби», — розповідає Сніжана.

Захисник повернувся до рідного села у батьківську хату. Та зв’язок із побратимами не обірвав: вони телефонували, цікавилися справами.Однак стан здоров’я Сергія поступово погіршувався. Навесні 2026 року медики виявили в нього цукровий діабет. Це стало ще одним серйозним випробуванням, впоратися з яким було непросто.

Останні місяці життя Сергія були непростими через проблеми зі здоров’ям. Понад місяць він лікувався в медичних закладах Луцька та Маневичів. Після чергового повернення додому пробув там лише півтора-два тижні — самопочуття знову погіршилося. Його доправили до Любешівської лікарні, де Сергія не стало.

28 жовтня у Рудці-Червинській провели Сергія Шведа в останню дорогу. Попрощатися із захисником прийшли рідні, друзі, односельці. Йому назавжди залишилося 33.

Тетяна ПРИХОДЬКО, село Рудка-Червинська.

Читайте також:

• У липні став на захист України, а у вересні життя обірвалося внаслідок поранення: воїну з Волині навіки 35 років
• Життя обірвалося на четвертий день після мобілізації: спогади про волинянина Михайла Баранчука
• «Я відразу відчула, що це мій Саша»: поки сини захищають Україну, російський дрон убив їхнього батька на Волині