Як у Луцьку виховують свідоме покоління: інтерв'ю з переможницею конкурсу «Вчитель року»

Олена Костюченко — вчителька суспільних дисциплін та правознавства Луцького ліцею № 11, переможниця престижного всеукраїнського конкурсу «Вчитель року» у номінації «Громадянська освіта». Педагогиня пройшла професійний шлях від роботи у дитячому садку до старшої школи і нині вчить підлітків критично мислити та впевнено орієнтуватися у дорослому житті.

В інтерв’ю із журналістами ВСН вона розповіла про свій шлях від виховательки дитячого садка до визнання на всеукраїнському рівні, специфіку викладання під час війни та про те, чому громадянська освіта є ключовим містком у доросле майбутнє для молодого покоління українців.

—Де ви народилися та як минуло ваше дитинство?

— Я народилася в Луцьку і прожила тут усе життя. Можна сказати, я - абсолютна містянка. Навчалася в Луцькому ліцеї № 2, якому дуже вдячна за хороший життєвий старт.

— Чи пам’ятаєте ви, коли вперше з’явилося бажання стати педагогом?

— Скільки себе пам’ятаю, моєю улюбленою грою була гра «у вчителя». Я розсаджувала іграшки, уявляла, що це мій клас, брала журнал, виставляла оцінки та записувала домашні завдання. Мабуть, це прописано в крові, адже моя мама певний час працювала вчителькою, а рідна тітка викладає й зараз.

— Яку освіту ви здобули та з чого починали свій шлях у навчальних закладах?

— Я маю дві вищі освіти. Першу здобула в Луцькому педагогічному коледжі за спеціальністю «Вихователь дитячого садка». Після випуску рік пропрацювала з найменшими дітками в ясельній та молодшій групах. Потім була перерва — я працювала в інших сферах.

Коли розпочався карантин, я прийшла в Луцький ліцей № 11 як асистент вчителя в інклюзивному класі. Паралельно навчалася на юридичному факультеті Волинського національного університету імені Лесі Українки. Так поєдналися дві мої пристрасті — дошкільна освіта та юриспруденція. Зараз уже завершується мій третій рік на посаді вчительки суспільних дисциплін: викладаю правознавство та громадянську освіту для учнів 9–10 класів.

«Ми слухаємо, але не засуджуємо»: інтерв'ю з переможницею конкурсу «Вчитель року» лучанкою Оленою Костюченко

— Чи пам’ятаєте ви свій перший урок? Яким він був?

— Так, я чудово його пам’ятаю. Це був урок «Основи правознавства» у 9-му класі. Навчання тоді відбувалося в гібридному форматі: тиждень дистанційно, тиждень очно. Це був період якраз після початку повномасштабного вторгнення. Звісно, я неймовірно хвилювалася, годинами ретельно планувала кожну хвилину уроку, щоб усе пройшло ідеально.

Але саме тоді я зрозуміла головне правило, що хоч би як ідеально ти підготувався, уроку за суворим шаблоном не буде. Потрібно підлаштовуватися під запит учнів. Ти можеш продумати план за всіма стандартами, а діти поставлять питання — і розвернуть розмову в зовсім інше русло. Урок — це завжди жива імпровізація.

— Що у вчительській праці приносить вам найбільше задоволення?

— Робота виснажує, але кінцевий результат — це колосальний обмін енергією з дітьми. Найкраще, що може бути, коли після дзвоника учні підходять і кажуть: «Дякую, було дуже цікаво! Мені так почав подобатися ваш предмет, хочу дізнатися більше». Це просте «дякую» перекриває всю втому, і ти вже біжиш натхненний планувати наступний урок так, щоб знову їх здивувати.

— Дехто взагалі не знає про предмет «Громадянська освіта». Що це за дисципліна і як ви її викладаєте?

— Громадянська освіта — це предмет відносно новий, і це не просто суха теорія. Я називаю його «школою життя» або містком у дорослий світ. Тут підлітки вчаться елементарних побутових і суспільних речей, які точно знадобляться в майбутньому: від планування сімейного бюджету до розуміння громадянської свідомості та виборчого процесу.

— Чи складно учням дається цей предмет?

— Діти різні, комусь ближча математика, комусь — гуманітарні науки. Але громадянську освіту не треба зазубрювати, її треба проживати. Ми працюємо переважно практично: розбираємо життєві кейси, імітуємо створення сім'ї, влаштування на роботу. З десятикласниками повністю відтворюємо виборчий процес від початку до кінця, розробляємо бізнес плани. Тому рівень успішності тут зазвичай високий і діти легко виходять на високий рівень.

— Ви маєте досвід роботи і з дошкільнятами, і з початковою школою, а зараз працюєте зі старшокласниками. Де вам комфортніше?

— Різниця між ними величезна. Але я завжди хотіла працювати саме в старшій школі. Мені подобається спілкуватися зі свідомими, дорослими особистостями. З ними можна дискутувати. Насправді, не лише ми їх навчаємо — ми самі багато чого вчимося від них. Вони мають свій глибокий, свіжий погляд на світ.

— Чим теперішні учні відрізняються від вашого покоління?

— Діти завжди залишаються дітьми, але підходи до навчання змінилися кардинально. Коли я вчилася, нашими інструментами були підручник, зошит і бібліотека, а інтернет тільки з’являвся. Зараз — ера штучного інтелекту. І ми, вчителі, не можемо його просто заблокувати чи заборонити. Навпаки, наше завдання — навчити підлітків правильно й критично ним користуватися.

Це, до речі, ускладнює роботу педагога: тепер завдання треба формулювати так, щоб учень мусив увімкнути власне мислення, а не просто скопіював відповідь із ШІ. Сучасна молодь дуже прогресивна. І це руйнує стереотип, що вони нібито не читають. Читають, цікавляться новинами, аналізують, волонтерять. Вони ростуть у важких реаліях війни та карантину, і це загартовує їхню ідентичність.

— Сучасні діти вимогливі до вчителів?

— Так, вимогливі. Їм уже нецікаво, коли вчитель просто каже: «Відкрийте параграф і виконуйте вправи». Їм потрібні інтерактивні технології, якісна візуальна картинка, робота в групах і розбір реальних ситуацій. Та найголовніше, чого вони вимагають — це бути почутими.

На моїх уроках є негласне правило, яке зараз популярне в соцмережах: «Ми слухаємо, але не засуджуємо». Учні мають право вільно висловлювати свої думки, навіть якщо вони не на 100% правильні. Вони дуже тонко відчувають свободу слова, толерантність, інклюзивне середовище і хочуть, щоб їхню думку поважали.

— Війна так чи інакше торкнулася кожної родини. Чи є особливості у спілкуванні з дітьми, які мають статус ВПО або чиї батьки захищають Україну чи, на жаль, загинули?

— Таких дітей зараз дійсно багато. Завдання вчителя — знайти підхід до кожного, спираючись на дитиноцентризм. Коли я заходжу в клас, я не маю перед очима списку, у кого яка ситуація в родині. Тому потрібно говорити про війну максимально делікатно, щоб не поранити, але водночас чесно.

У громадянській освіті є цілі блоки тем, присвячені інформаційній війні, пропаганді та маніпуляціям. Ми вчимо дітей критично мислити. Адже ворог часто діє підступно — через соцмережі намагається вивідувати інформацію чи позиції саме у підлітків. Діти мають чітко розуміти ці загрози та вміти їм протистояти, бо саме вони — майбутнє цієї країни, яке буде її відбудовувати.

— Як з’явилася ідея взяти участь у конкурсі «Вчитель року»?

— Я чула про цей конкурс давно. Проте саме цього року дисципліна «Громадянська освіта» була представлена в номінаціях уперше в історії конкурсу. Ми стали першопрохідцями. Я вирішила ризикнути. Чесно казала колегам: «Іду за другим місцем». Бо друге місце — це вже перемога над собою, галочка, що перевірив сили, і при цьому менше медійної відповідальності. Але вийшло так, що я здобула перше місце. Це був шалений емоційний та фізичний виклик, але я ні хвилини не шкодую про цей шлях. Це неймовірний досвід, робота над помилками та знайомство з дивовижними колегами з усієї України.

— Що ви відчули в першу секунду, коли оголосили про вашу перемогу?

— У мене виступили сльози. Навіть не знала спочатку — від радості чи від шоку. Я дуже самокритична людина, мені важко догодити самій собі, я завжди прагну максимуму. І ця перемога стала внутрішнім підтвердженням: «Я змогла. Я чогось варта. Я дійсно даю дітям те, що їм потрібно».

Приємно думати, що через років десять хтось із учнів згадає мене і те, чого я їх навчила. Хоча хочу підкреслити — конкуренція була надзвичайно високою, усі учасники були достойними, і для мене це був насамперед майданчик для обміну досвідом.

— Як учні відреагували на ваш успіх?

— Я не люблю хвалитися досягненнями, навіть пост у фейсбуці для мене написати складно. Але учні дізналися, мій клас зустрічав мене гучними оплесками, вітали, щиро раділи. Це дуже зворушливо.

— Зважаючи на юридичну освіту та такий гучний успіх, чи бачите ви себе в школі надалі?

— Знаєте, вчительська робота затягує. Бачити, як твої учні зростають — не лише фізично, а й ментально, як змінюється їхня свідомість у цей складний підлітковий період перелому та протесту — це неймовірно. У цій професії є важке закулісся, вона вимагає колосальних сил, але наразі я отримую величезне задоволення від роботи в школі й інших варіантів для себе не розглядаю.

— Яким ви бачите майбутнє суспільствознавчих предметів в українській школі?

— Мабуть, кожен педагог хвалить свій предмет. Але знання законів та громадянських прав потрібне кожному, незалежно від майбутньої професії. Незнання законів, як відомо, не звільняє від відповідальності.

Громадянська освіта, можливо, поки що трохи недооцінена, адже за нею не складають НМТ. Але вона вчить жити. Коли я запитую підлітків, чого б вони хотіли навчитися перед тим, як підуть у самостійне життя, вони часто кажуть про елементарні речі. Ми навіть вчимося, як правильно фіксувати й подавати показники лічильників.

Я вірю, що завдяки цим предметам ми виховаємо свідоме, патріотичне покоління, яке повністю позбудеться наративів країни-агресорки, цінуватиме своє і з гордістю казатиме на весь світ: «Я — українець!». Головне — наша перемога та мир, а всього іншого ми навчимо і все відбудуємо.