«Ніколи не повірю, що без зброї відправляють відразу «на нуль», - військовослужбовець з Волині

Як Олександр потрапив у ЗСУ і про рутинні робочі будні військових з ним він розповів журналістам газети Ратнівщина.

До початку війни він працював і мешкав із дружиною Іриною (теж з Ратнівської громади) у Києві. Але повномасштабне вторгнення кардинально змінило їхнє життя. Тепер їхні серця б'ються вунісон з ритмом української армії. 

- Олександре, розкажіть, коли і як Ви потрапили до лав ЗСУ?

- Ще під час навчання в школі мав проблеми зі слухом. Після закінчення навчального закладу за результатами медичних обстежень мене зняли з обліку в ТЦК. Тому, як кажуть у народі, в мене було «зелене» світло. Але у 2020 році відновив свій облік у військкоматі. Хоча лікуюча професор, яка врятувала від постійних проблем з погіршенням слуху, завжди наголошувала, що в мене є всі підстави для отримання інвалідності і відповідно зняття з обліку. Проте я твердо вирішив, що служити повинен.

- Де Вас застала війна?

- О четвертій ранку 24 лютого 2022 року ми з дружиною прокинулись від вибухів, не зрозумілих на той час світлових спалахів. Страшну реальність мозок не сприймав, але так тоді було в усіх, мені здається. Всі думали, як зберегти життя близьких і рідних людей. Зібрали речі і поїхали з Києва у більш безпечне місце до рідних. На другий день війни я вступив до місцевої терооборони. Тоді всі були, як один. Побув трохи в теробороні, а потім просто в один день прийняв рішення мобілізуватись і йти повноцінно на захист держави. Пройшов документальну тяганину, бо на обліку був на Волині, і ось я вже в одному з підрозділів ЗСУ. А тут життя для мене по-новому відкрилось. Яз зараз пам'ятаю, Київщина готувалась до оборони. Тому постійні навчання, саморозвиток, нові знайомства, виконання задач. Головне, насправді, навчання і злагодження в підрозділі. Ми це відчули вже не раз.

- У яких гарячих точках побували за цей час?

- Найбільше запамʼятається наша Донецька область. Фортеця «Бахмут»… Через це місто пройшло багато наших захисників. У побратимів залишиться назавжди ця незламність і згуртованість, яку проявили і будуть проявляти за кожний метр нашої, Української землі. Тільки той, хто хоч на околицях цього міста побував, зрозуміє насправді, про що мова. Тому Бахмут - це Україна, однозначно! І зараз продовжуємо боронити Донецький степ.

- Багато чоловіків, які не мають бойового досвіду, бояться йти у військкомати. Поділіться своїм баченням бойових дій. Чи варто боятися врученої повістки?

- Війна – це страшно, і всі бояться, хто б там що не розказував. Боятися – це нормально. Але коли в тебе відточений навчанням алгоритм дій по військовій спеціальності, то все набагато простіше і швидше виконується. Наразі такий час, що ти весь свій досвід здобуваєш вже на справі. У цьому і є краса служби, військового братерства, про яке ще в свої часи мені розказував мій батько і, пам'ятаю, не міг зрозуміти до кінця, про що йшлося. Ціну братерства зрозумів на війні, коли ти з побратимами цілодобово і, повірте, це нелегко. Але одного разу, коли ми повернулися із завдання, командир сказав: «Ви, хлопці, перевірені війною!»

Тут морально і психологічно по-всякому буває, тому стараємося вмикати позитив, щоб якось розрядити обстановку, якщо дозволяє місце і час. Коли йшов служити, знав, що взагалі мало що розумію у цій сфері, але головне мати бажання: навчать, підкажуть, досвідом поділяться і самі будете в шоці від того, на що спроможні як фізично, так і морально.

У нашому підрозділі служать люди різних професій і вподобань: суддя, митники, прокурор, юристи, фотографи, стоматологи, працівники медіа-індустрії, шоумен. Жоден із них у житті не тримав зброї в руках, а наразі вони показують приголомшливі результати у веденні бою. І всі ми побратими, як один. Фактично кожен боєць нашого підрозділу міг на законних підставах не йти в армію, але всі ми тут із перших днів – і до Перемоги.

- Люди втомилися від війни. Природньо, що частина чоловіків боїться за власне життя, особливо після того, коли привозять героїв на щиті. Вони хвилюються за свої сім'ї. Напевно, тому мобілізація проходить важче.

- Звернуся, напевно, до тих, хто сумнівається у своїх силах. Якщо ви підписуєте повістку, це не означає, що вас одразу на фронт відправлять. Особисто я теж не народився і не вчився на кадрового військового. І мені здається, що ніхто з нас, чи то у Київській бригаді, чи у Волинській, чи у будь-якій іншій, не народжений для війни. Усі хочуть спокійного, мирного життя: відпочивати в лісі, на озерах, чи просто в себе у дворі з рідними. Нам цього дуже не вистачає тут. Але є війна, і гірко чути, як люди кажуть: «Як вже та війна набридла!» Мені здається, та людина, яка побачить очі побратима після вдалого виходу і виконання бойової задачі (він живий і посміхається), вона про це не думає. Ось у чому, як на мене, цінність. Або як наших побратимів із полону тільки привезли! Що ті очі бачили?! Але вони не кажуть «набридло», вони просто хочуть додому, обійняти рідних і все. Ось цінність! Диванні експерти завжди були і будуть. Але не потрібно допомагати «руснявим» робити картинку для свого ящика. У наш час пишеться і переписується історія нашої країни і кожен з нас може зробити внесок у легендарну Перемогу, про яку наші діти читатимуть колись у підручниках і знатимуть, що тато – той, хто її Україні подарував, а не той, хто ховався від мобілізації.

Хтось скаже: «Я – не боєць! Умію тільки логістикою займатися», - будь ласка, є посади в групі логістики, яка є однією з найважливіших артерій армії, і ти будеш чи то водієм, чи то механіком, але ж реальним учасником цієї війни! Гарно розбираєшся в ІТ-вузлах – є відповідні посади, і роботи у групи звʼязку дуже багато. Вмієш гарно ромовляти, маєш комунікативні здібності, - група морально-психологічного забезпечення чекає на тебе, і так можна перелічувати багато. Або ти мріяв завжди бути танкістом – тебе відправлять на навчання за рахунок держави, і вперед – ти вже навчений спеціаліст. Зараз усім дають право вибору і чують тебе, просто головне говорити про це, не боятись. В армії потрібні всі професії! Якщо командири бачать, що ти не підходиш для даного завдання, вони тебе точно не будуть відправляти на розрахунок мінометний або на штурм посадки без твого бажання і навчання, якого тобі не вистачає. Командири професійно займаються підбором фахівців. Мій командир, діючий офіцер, полковник – це настільки людина із холодно-ясним розумом, що, здавалося б, для нього немає невирішених питань. А він постійно вчиться, аналізує, дослухається до колективної думки і приймає рішення, яке влаштовує весь підрозділ. З ним ми готові і в вогонь, і в воду йти! Може, тому, що він теж з Волині (постіхається, - авт.).

- Можете розказати, за яким принципом направляють призовників у конкретні підрозділи?

- У загальних рисах. Особову справу досконало вивчають, і якщо ти прекрасно працюєш у документоведенні або організації заходів – це твоє, то тебе направлять у логістику або в штаб, туди, де роботи непочатий край в організаційно-технічних справах. Зрозуміло, ти будеш проходити навчання, щоб здобути базові знання про озброєння (стрільби, полігон, злагодження), основи тактичної медицини. Мінімум три місяці ти будеш вчитися і шукати свій напрямок, а старші люди будуть придивлятися і підказувати, щоб в майбутньому в тебе відкрився на повну особистий потенціал і сформувався характер, а він у нас, українців, у крові.

Знаєте, як образливо, коли в маршрутці розказують, що відразу навіть без зброї відправляють «на нуль». Агов, люди, це абсурд, неправда, не повірю! Може, на початку було більше хаосу, але не зараз, це точно! Знаєте, як болить?! Ми тут для того, щоб у маршрутках, на ринках чи просто по сусідах не ширилися чутки про безлад в армії!

Наскільки мені відомо, наразі є велика потреба у комплектуванні підрозділів БПлА. Згадайте, як у дитинстві хотілося погратися машинкою на радіокеруванні, і найкрутіші були ті хлопці на вулиці, які такі машинки мали. Розкажеш це при проходженні співбесіди і будеш «літати» на мавіках і нищити ворога на відстані професійно та привіт із Волині передавати, будучи при цьому в теплі і каву п'ючи. Тому я точно прихильник того, щоб кожен, хто отримав виклик із ТЦК, не боявся і йшов у наші ряди. Наразі служити – це гордість, це престижна професія, яка дає саморозвиток, карʼєрний ріст, фінансове забезпечення на вищому рівні, тому чекаємо в лавах ЗСУ!

- Багато чуток точиться нині щодо того, що у нас недостатнє матеріально-технічне забезпечення для ведення активних бойових дій. Спростуйте або підтвердіть це твердження.

- Звичайно, хотілося б кращого, але при тому, в якому стані наша армія була всі 30 років незалежності України через «допомогу» у цих питаннях нашого «старшого брата», не до порівняння, яка вона зараз. Ніхто ж усі ці роки не сподівався, що «добрий сусід» так нахабно вдарить у спину. А, може, тому, що наша нація завжди і всім довіряє, але зараз хочеться бути тими, хто змінює історію держави. Зараз і тут ми будуємо нову країну, сильну, незалежну, знаю, що невдовзі так і буде. Проєкти, які реалізуються зараз, не так швидко на конвеєрну стрічку можуть стати. Щоб зліпити в дитинстві танчик із глини, скільки потрібно було операцій провести! Так і тут, тільки це не дитяча гра, а реальність. І те озброєння, яке в нас є, - новітнє, високоточне, гідне наших героїв-бійців.

- Увага українського суспільства останнім часом прикута до заміни головнокомандуючого. Чи вплинуло це якимось чином на звичайні бойові будні військових, які перебувають на позиціях у безпосередній близькості до лінії фронту?

- «Слава нашому головнокомандувачу, честь маю!», - і так я скажу, чиє б прізвище не звучало! Якщо Президент так вирішив, значить є бачення, аналітика, оцінка і потрібно підтримувати, а не робити на цьому хайп у воюючій країні, не на часі це все. На фронті все, як завжди, всі виконують поставлені бойові завдання і ніхто точно так сильно не обговорює це, як у тилу. Мильну бульбашку ніхто не роздуває.

- Знаю, що рідні військовослужбовців часто нервують через те, що їхні чоловіки по декілька днів не виходять на зв’язок. Як їх заспокоїти? Що можете сказати з цього приводу?

- Ой, тяжке питання! Молитись, у першу чергу! Ми дуже відчуваємо духовну підтримку! Просто вірити, що все добре. Окрім того, мати альтернативний звʼязок або з командиром, або з начальником по службі вашого близького. Недавно була ситуація: побратими пішли на позиції, а там звʼязку мобільного й інтернету не було. То дівчина писала смс своєму коханому через заступника командира батальону про те, як вона його дуже сильно любить, чекає і який він герой! Від бійця надійшла аналогічна відповідь через того ж заступника. Коли він повернувся з позиції, йому дали відпустку, і вони одружилися. Це простий приклад того, що армія – це сімʼя. Посада і звання тут не беруться до уваги, коли спільну справу робимо, і, як у цьому випадку, коли заступник командира батальйону допомагає розвинутися коханню!

- Ви були у відпустці? Чи немає з цим проблем у Ваших побратимів?

- У відпустці був, приїжджав на волинську пахучу землю, в рідне Ратне, від цього легше і батькам, і близьким рідним. Закон передбачає щорічну відпустку і вона є, просто всіх разом не можуть відпустити, тому командування підрозділів відслідковує і чергує, хто, коли і як піде бодай на кілька днів. Зрозуміло, коли ти на «бойових» на фронті, то тоді тільки відпускають з поважних причин. Але я помітив тенденцію, що немає масового якогось ажіотажу на відпустки. Усі побратими розуміють, коли не час, то ніхто й не бере, щоб не збивати годинниковий механізм підрозділу.

- Маєте сім’ю? Як рідні живуть весь час, розуміючи, що Ваше життя постійно в небезпеці?

- Сімʼю, звичайно, маю. Маю все, про що тільки мріяти можна: кохану дружину, здорових батьків, рідних, близьких, друзів. Іринка (дружина Олександра, - авт.) вже записалася в навчальний центр. Один із підрозділів проводить навчання за державною програмою для жінок по тактичній медицині, по особливостях ведення бою. Вона завжди рвалася за мною. І я це дуже високо ціную. Батьки – самі розумієте! Молитва материнська завжди відчувається! Тому звертаюся до всіх незалежно від того, чи на війні ви, чи цивільні: при найменшій можливості телефонуйте батькам, їм легше відразу буде, вони ж думками завжди зі своїми синами й доньками!

- Чого зараз найбільше потребує українська армія?

- На мою думку, українській армії потрібні люди – вірні солдати, офіцери! Треба усім згуртуватися, щоб перемогти і викорінити ту кацапську нечисть з наших земель! Найголовніше – потрібні люди зразка 24 лютого 2022 року. Звичайно ж, і впровадження та розвиток нових технологій на державному рівні. Але це все і є згуртованість.

- З початку війни «правою рукою» ЗСУ став надійний тил – волонтери, небайдужі українці, які віддавали чи не останнє і продовжують це робити досі. Яка роль тилу в успіхах Вашого підрозділу?

- Ой, волонтери – це окремий рід військ, якому велика подяка і слава! Всі, хто з перших днів включився і донині працює, просто герої тому, що особисто знаю, як кожна нереальна задача вирішується завдяки волонтерам і їхній комунікації. Знаю, що на Ратнівщині на постійній основі проводяться збори для наших захисників! Величезні молодці, ось це згуртованість! У моєму підрозділі завдяки волонтерам поповнилась матеріально-технічна база, зв'язок, квадрокоптери закупили, які дуже дорогі і важливі для нашої роботи. Волонтери з нічого роблять щось! Уклін їм! Корсистуючись нагодою, дякую ратнівчанину, волонтеру і справжньому другу з позивним «МАРЧЕЛЛО», який постійно допомагає мені і підрозділу. Честь маю, брате!

- Що на Вашу думку потрібно для якнайшвидшої Перемоги України?

- Для найшвидшої Перемоги над нахабним ворогом треба тільки згуртованість, як на початку війни. Не потрібно чекати і боятися армії! Потрібно бути максимально учасником процесу. Як писав Тарас Шевченко: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» Слава Богу! Слава Україні! Слава нашій Волині! Разом до Перемоги!

Олександр Наход з великою радістю розповідає, що нарешті вдалося побачитися з побратимом-земляком Василем Ковчем, який служить у 100 бригаді ТрО. І хоч позиції їхніх підрозділів розташовані неподалік один від одного, але протягом двох місяців не могли зустрітися. Каже, що обох переповнювали неймовірні емоції від того, що побачили і обнялися, як рідні люди.

Серед особистих нагород захисника є доволі вагомі – за оборону Києва, за взаємодію з підрозділами і з-поміж інших – «Золотий Хрест» від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Однак Олександр скромно каже, що для нього найважливіше, що близькі, рідні здорові й живі. З-поміж інших себе не вирізняє, бо переконаний, що в громадах Ратнівщини і по цілій Волині, та й в Україні загалом є багато легендарних героїв. Тому низько кланяється перед тими, хто робить особливий внесок у творення сьогодення і майбуття України. Схиляє голову особливо перед тими, хто втратив життя і відійшов у лави Небесного Легіону, захищаючи волю, незалежність і суверенітет нашої держави.

Читайте також:

• З листопада минулого року не виходить на зв'язок: рідні захисника з Волині отримали його нагороду - «Золотий Хрест»
• Наймолодший серед побратимів: 18-річний волинянин добровільно пішов на фронт
• Залужний нагородив «Золотим хрестом» випускника луцького вишу. Фото