Одна мрія на двох: багатодітне подружжя лучан під час війни усиновило п'ятеро малят

Про це пише газета Волинь.

«Я зрозумів, що зможу довірити їй своїх дітей»

Вони побачилися й познайомилися у церкві євангельських християн-баптистів «Фіміам» міста Луцька, вірянами якої були. За словами Сергія, Тетяна була надто серйозною як на її літа. Якось, коли вони зустрілися, сказала: «Хочу з тобою поговорити». І поставила, як мовиться, питання в лоб: «Чого ти очікуєш від наших побачень?».

— А я, — пригадує той момент чоловік, — завжди, думаючи про майбутню дружину, хотів уявити, якою вона буде мамою. Спостерігаючи, як Тетяна займається з дітьми в нашій церкві, побачив у ній жінку, якій зможу довірити своїх дітей. І хоч її запитання застало мене нібито зненацька, але я не розгубився і впевнено сказав, що наміри маю серйозні, а не «просто походити».

Вони одружилися 29 вересня 2007-го. Їх повінчав пастор Павло Миронюк. Нареченій було 22, а її обранцю — 32 роки. Як пригадує жінка, Сергій здійснив її мрію — у них був медовий, правда, не місяць, а тиждень на морі, якого до цього Тетяна не бачила. І ще одна мрія була в подружжя Шурмів: обоє хотіли не тільки народити своїх дітей, а й узяти на виховання чужих — тих, кого доля обділила батьківською любов’ю й турботою.

— Мене вразило, — каже Тетяна, — коли зрозуміла, що то наше спільне бажання. Це ще більше утвердило на думці, що Сергій — той чоловік, якого мені Бог підготував.

«За проблемами на якийсь час ми про свою мрію забули»

Їхня донечка Алевтина народилася в 2008-му. Як пригадує подружжя, дівчинка мала дуже проблемне здоров’я. Тож, «занурившись у свої клопоти, вже й про мрію — прийомних дітей — не згадували». Майже через три роки на світ з’явився син. Важка була вагітність у Тетяни — на четвертому місяці один плід завмер, тож лікарі казали, що й друге дитя не виживе. Але Бог дав йому на життя. Тому-то й назвали сина Теофілом (з грецької «той, що любить Бога»).

— За проблемами на якийсь час ми про свою мрію забули, — каже Тетяна, — але Господь нам про неї нагадав. Сталося так, що моя рідна сестра почала вживати алкоголь, занедбала доньку Анастасію. Її позбавили батьківських прав, а чоловік помер, тож постало питання, щоб узяти дитину до себе, аби порятувати. І ми забрали дівчинку, якій на той час було сім літ. Про те, як непросто було знайти підхід до нібито й не чужої дитини (це ж племінниця, яку знали, з якою до цього спілкувалися), могла б бути окрема розповідь. Довелося й до психолога звертатися, коли заходили в тупик у стосунках із дитиною, в якої свій характер, своя генетика…

 — Як уже здавалося, що не справляємося, — говорить Тетяна, — то Бог нам дав підказку: треба прийняти дівчинку такою, якою вона є, — з її норовом, примхами. І коли це сталося, Анастасія почала мінятися на краще. Вона до тринадцяти років мала надію, що її мама одумається й вони будуть разом. Мабуть, тому й нас не сприймала. Лише з часом, подорослішавши, зрозуміла, що ми — ті, хто зігрів її своєю любов’ю, хто турбується про неї — найрідніші їй.

 А свою біологічну матір, як сказала сама дівчина в розмові зі мною, давно простила й не тримає в душі на неї зла. П’ять років тому в Тетяни й Сергія народився ще один син, якого назвали Сизоном. Восени 2021-го вони, вже в статусі прийомної сім’ї, взяли на виховання 13-річну Настю, яка осиротіла й якийсь час жила то в одній, то в другій сім’ї вірян церкви «Фіміам».

Торік у лютому Тетяна й Сергій пройшли спеціальне навчання, й невдовзі їхня сім’я мала поповнитися ще п’ятьма дітьми — тобто здійснилася б їхня мрія про велику родину. Події прискорило 24-те лютого. Коли почалася повномасштабна війна, сім’я виїхала в Данію – і  вже з поповненням, яке планувалося. Подружжя взяло з Будинку дитини міста Луцька дівчинку Аміну, якій 30 січня 2022-го виповнилося три роки, та її старших братика й сестричку — Діму і Юлю, котрим відповідно було дев’ять і вісім літ. А ще їхню сім’ю поповнили два братики — трирічний Дмитрик і на два роки старший Кирило. 

Коли ми спілкували з Тетяною у фейсбуці, жінка тепло відгукувалася про те, як їх прийняли в Данії, зокрема в невеликому містечку Вільдб’єрг, одновірці. Їхній сім’ї церква надала просторий будинок з хорошими умовами для проживання, забезпечила усім необхідним.

Але, звичайно, думка в подружжя про те, аби в Україні швидше настав мир. Аби вони зі своїм, тепер уже таким великим, сімейством повернулися в рідний Луцьк, який заради безпеки дітей змушені були покинути на час війни.

Читайте також: 

• З прийомними батьками не розмовляв: в Україну повернули 16-річного хлопця, якого вивезли у Росію і віддали на всиновлення
• «Казали, що я мамі не потрібен»: історія хлопчика, врятованого з російського фільтраційного табору
• Усиновили хлопчика, а згодом народили дівчинку: історія подружжя з Луцька, яке переїхало в Німеччину