Від залежностей до марафонів: ветеран Олександр Мірошниченко розповів волинянам, як спорт рятує життя

Спершу спорт допоміг Олександру позбутися шкідливих звичок і змінити життя. А після завершення служби ветеран узяв участь у марші від Гааги до Києва, під час якого учасникам вдалося зібрати 130 тисяч євро для благодійності. Шлях Олександра і його побратимів пролягав від українського-польського кордону до столиці – сумарно 600 кілометрів.

Зі спортсменом журналісти Волинських Новин зустрілися під час забігу MHP Run4Victory у Луцьку.

Олександре, скільки разів вам уже доводилося бігати на Волині?

У Луцьку участь в масовому забігові взяв уперше. Втім під час маршруту від кордону до Києва ми з товаришем пробігли майже всю Волинь: з «Ягодина» до Ковеля, з Ковеля до Луцька, з Луцька до Рівного.

Чому вирішили приїхати на забіг до Луцька? Чи задоволені результатом?

Олександр фінішував п’ятим на дистанції в п’ять кілометрів. Уже за півтори години після розмови він стане переможцем двокілометрового забігу.

Коли ми пробігали повз Луцьк, то мені дуже сподобалося це місто і його жителі. Захотілося знову приїхати в ролі бігуна. До того ж, організаторів забігу добре знаю. Вони класні люди й чудово влаштовують спортивні події. Своїм результатом не надто задоволений, бо лишень місяць, як після травми нормально тренуюся. Тож треба ще працювати.

Скільки часу щодня приділяєте тренуванням?

Зараз готуюся до великого марафону, що буде через місяць. До забігу в Луцьку спеціально не готувався. А взагалі у спортсменів є така річ, як підведення до стартів, коли скидаєш навантаження і робиш спеціальні тренування. Загалом на день бігаю годину-півтори й тренуюся в спортзалі. Відстань, що пробіг, рахую тижневими об’ємами: до травми було 150+ кілометрів, зараз – близько сотні.

Спортивний раціон теж присутній? Від якоїсь їжі чи напоїв довелося відмовитися?

Поки їм усе, що хочу. Перед марафонами відмовляюся від солодкого, бо цукор негативно впливає на судини і кровообіг. Споживаю менше кави, щоби печінка відпочила. За два тижні до тривалого забігу не п’ю напоїв із кофеїном взагалі.

Ваша цитата із Фейсбуку: «Моя історія – це шлях від людини, яка колись втрачала себе в алкоголі й цигарках, до ветерана війни, марафонця та тренера». Тож що стало поштовхом змінити життя й повернути у спортивне русло?

Зазначу, що я не в один час кинув пити й курити. Мені набридло життя, у яке сам себе загнав. Якраз наступної п’ятниці завжди відзначаю свій другий день народження. Бо саме 12 вересня 2010 року вперше відмовився від алкоголю й відтоді не п’ю.

Із сигаретами те саме – не міг без задишки піднятися на п’ятий поверх. Тоді мені було трохи більш як тридцять років, тож задумався, до чого це може призвести. Тому в 2015-му викинув цигарки. Кинув пити в суботу, курити – у неділю. Жодного понеділка не було (усміхається, – ВН). Якщо хочеш щось зробити, не чекай понеділків, а роби зараз.

Чому з-поміж багатьох видів спорту привабив саме біг?

Коли кинув курити, то почав набирати вагу. За місяць поправився із 60 до 70 кілограмів. Плюс десять – це жир. Мені не подобалося те, що бачив у дзеркалі, тому пішов до тренажерного залу. Але якось на роботі колега сказав, що хоче пробігти напівмарафон у Чернігові. Думаю: «Чим я гірший?» Зареєструвався в березні, а забіг був у вересні. За пів року підготувався і пробіг. Мені сподобався рух. Люблю це відчуття під час бігу, люблю людей, які мене оточують.

Як виникла ідея бігового клубу «Міцні 300»? Скільки людей у ньому зараз?

Створити клуб вирішили спільно з нинішнім головою ГО «Міцні 300» Андрієм Кучером, який теж бігає і займався бігом ще до поранення. Ми познайомилися на одному із ветеранських форумів і після розмови дійшли висновку, що було б добре зробити саме ветеранський біговий клуб.

Насправді багато ветеранів бігають, але окремого клубу для них не було. Тому восени 2024-го разом об’єднали цих людей. Далі заняття в клубі переросли в те, що ветерани проходять шлях відновлення, реабілітації і повернення до цивільного життя. Ми ставимо цілі, змагаємося, досягаємо результатів. Наприклад, їздили на естафету в Ужгород, де посіли друге місце серед усіх команд.

Зараз згуртували близько 20 людей. Це ветерани і члени їхніх родин. Зокрема з нами Дар'я Михайлова – відома спортсменка, дружина військовослужбовця. У грудні минулоріч клуб підписав меморандум із Федерацією легкої атлетики України, яка прийняла наші пропозиції з розвитку ветеранського бігу.

Як саме спорт допомагає впоратися із наслідками війни?

Це відволікає. По собі скажу: коли біжиш, то не думаєш про щось погане. Погані думки, якщо такі є, за кілька хвилин бігу відступають. Бігати – набагато краще, ніж топити своє життя в алкоголі. Ми це доносимо до наших побратимів, які після важкого негативного досвіду війни повертаються і шукають нові сенси.

Ви всі свої перемоги присвячуєте загиблому братові. Розкажіть про нього.

Мій брат Петро був командиром танка, служив у Першій окремій танковій бригаді. Із перших днів війни (я називаю це саме війною, а не АТО), 19 березня 2014 року, він уже стояв у військкоматі. Петро був справжнім патріотом своєї країни, хотів вигнати цю заразу із нашої землі.

На жаль, 13 серпня 2014-го він загинув під час обстрілу. Йому було 29 років. За час перебування на війні, зі слів побратимів, брат неодноразово рятував життя роти. Був випадок, коли п**ари наступали групою в 6-7 БТРів. Люди в окопах не знали, що робити, а брат із командиром роти завели танк і поїхали назустріч ворогу. Ще змалку він тяжів до танків. Я теж був танкістом, але не таким відважним, як він.

А коли ви доєдналися до війська?

Це було в грудні 2022-го, хоча хотів ще від початку повномасштабного вторгнення. Я сам із Чернігова, а наше місто було одним з основних напрямків наступу. Проте в мене не було бойового досвіду і плюс дефекти зору – косоокість із дитинства. Тож спочатку мене не взяли.

У жовтні прийшов до ТЦК вдруге. Це сталося наступного дня після масованого ракетного обстрілу, під час якого побачив, як моя дитина ховається в підвалі. Тоді теж не взяли, бо ВЛК визнала обмежено придатним. Між цим я волонтерив, допомагав цивільному населенню. Ми з іншими людьми під обстрілами розвозили продукти, допомагали маломобільним людям, коли місто було в облозі.

Але в грудні мені зателефонували із ТЦК. І на свій день народження, 3 грудня, потрапив у лави Збройних сил. Виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку й на Донбасі, пізніше був інструктором у навчальному центрі. Служив до вересня 2024 року.

Що порадите іншим ветеранам, які шукають спосіб відновитися після війни?

Раджу шукати можливості, яких нині достатньо. У кожному місті є ветеранські спільноти. Це може бути комунальне підприємство, як-от у Луцьку «ХАБ Ветеран» чи «Серцевір» у Чернігові. Треба звертатися туди, де є коло побратимів, які проходили подібний шлях. Ветеранська спільнота допоможе, бо всі ветерани, які успішно пройшли шлях відновлення, налаштовані передати свій досвід. Знову ж таки, можна займатися спортом, що гуртує, відволікає від негативних думок і дозволяє ставити нові цілі в житті.

Зараз для ветеранів є чимало всіляких активностей. Я також працюю менеджером у проєкті «Активні парки – Нестримні». Це 120 адаптивних спортивних клубів по всій Україні, у яких тренуються ветерани. У Луцьку, до слова, три наші тренери – Анна Галицька (адаптивний волейбол), Олег Дучимінський (стрільба з лука) і Роман Повх (сплави).

Про нещодавній великий забіг ще згадаю. Ви із побратимами бігли 600 кілометрів за тиждень, зокрема й через Волинську область. Як долали цей шлях? Завдяки чому вдалося акумулювати стільки коштів?

Ми побудували логістику так, щоби бігти від готелю до готелю. Виходило десь 90 кілометрів за день – цю відстань естафетою розбивали на двох. Ночували у Ковелі й Луцьку. На Волині нас чудово прийняли.

Значну суму вдалося зібрати завдяки інформаційній підтримці, партнерам, компаніям, а ще QR-кодам на наших футболках, через які донатили люди. Усі були максимально залучені. 100 тисяч зібрали нідерландські військові, які бігли від Гааги до українського кордону, а понад 20 тисяч – ми на українській частині маршруту.

Чи був момент із боку людей, який запам’ятався під час подолання дистанції?

Волинські люди – оne love. Тут чудові зустрічі. Емоційний момент стався і в Рівному. Забігаючи в місто, побачив десь 200 дітей, які кричали «Дякуємо». Я ледь не заплакав тоді. А на фініші, коли добігали травмовані і з болем у колінах, то ледь не впав.

Що для вас головне в спорті: результат чи процес?

У мене процес заради результату. Колись був залежним від результатів. Але зараз люблю те, що роблю. Ось у жовтні біжу два марафони і знаю, що після травми особливих результатів там не буде, тому просто насолоджуюся тим, що можу бігати.

Які наступні плани в бігові? Яку найвищу ціль хотіли б досягти?

Як уже сказав, 12 жовтня бігтиму один із найбільших марафонів світу в Чикаго. 25 жовтня бігтиму марафон у Лісабоні. Навесні є плани взяти участь у чемпіонаті України із 12-годинного бігу – хочу спробувати, як це – бігти скільки часу без перерви. Можливо, колись отримаю звання майстра спорту. Це не самоціль, але якщо досягну, то буде круто.

Читайте також:

• Казали, що зник безвісти: у Луцьку зустріли звільненого з ворожого полону Кирила Вєтрова
• Провізор та батько трьох дітей: історія військового медика зі «Сталевої Сотки»
• «Як же ми вас чекали!» - спогади бійця 14 ОМБр про день звільнення Куп’янська