Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині

Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині

Під обстрілами та через блокпости - вівчар з Донецької області Володимир Альохін пройшов зі своєю отарою 50 кілометрів, аби зрештою евакуювати тварин до Волині. Поблизу Луцька його приняв давній друг - фермер Василь Мельник.

Сьогодні чоловіки об’єднали свої отари та господарюють разом. Звісно, Володимир мріє про повернення додому, але дав собі слово: спочатку необхідно допомогти і віддячити товаришу, який фактично врятував його життя. Історію чоловіка розповідає ШоТам.

Покинув усе і зайнявся овечками

Чим я тільки не займався за своє життя. Я був зварником, автомеханіком, подорожував світом, але нічого з цього не приносило мені задоволення. Так, я заробляв гроші, зізнаюся, що на той час це були гарні гроші. Утім жодного бажання продовжувати або робити це справою життя не було.

Тоді я вирішив створити своє маленьке господарство і почав вирощувати гриби. Справа пішла, у день я збирав десь 200 кілограмів, а бувало що й цілу тонну. От тільки продати стільки за три дні не виходило. Тому я припинив, а знайомі порадили мені зайнятися овечками. 

Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині

На той момент, у 2009 році, ми з родиною відпочивали в Криму. Там я зустрів людей, які вже давно і якісно вирощували овечок. Забрав собі 30 маленьких ячок (молоді вівці, які ще не народжували, - ред.) на Донеччину і нарешті почав робити те, що близьке до серця. 

До 24-го лютого на моїй фермі було десь від 500 до 800 овечок. Розширюватися я не планував, адже такої кількості цілком достатньо і навіть трошки забагато. Бо купляти - дорого, а ось продавати так само дорого я чомусь не міг. 

Попри початок війни їхати з дому ми не збиралися

Початок війни я застав о третій годині ночі. Чоловік моєї молодшої доньки - військовий медик. Його підняли і забрали по тривозі до Маріуполя. Ми ж із родиною залишилися вдома. Дружина, донька і маленькі онуки. Їхати з дому ми не збиралися, бо надто багато чого довелося б забирати з собою. 

Тим більше, що на подвір’ї - ціла отара овечок, яку теж не міг кинути. Тиждень все було більш-менш нормально, допоки не почали гатити поруч із нашим селом. Мені подзвонили знайомі військові і попросили виїхати, мовляв, кілька днів буде гаряче. 

Родиною на машині ми виїхали у село до мого товариша. Десь за 50 кілометрів від нашого дому. Там трошки почекали і вирішили вертатися. Звісно, по дорозі зустріли українських військових і дізналися, що мости додому підірвані, а там, де невеликий брід, - все в мінах. Мене це не зупинило, я поміряв усю відстань і проїхав. 

Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині

За кілька днів почали бити по нашому селу

Коли ми заїхали у село, то перше, що побачили, - це російську техніку. Ми зрозуміли, що Павлівка під контролем ворога. Кілька разів нас мало не розстріляли, але вчасно зупинялися, бо бачили маленьких дітей в машині. Щоразу я виходив з машини і пояснював, що ми їдемо додому, і нас пропускали далі. 

Зрештою моя родина опинилася вдома. Ми облаштували підвал, але здебільшого туди не спускалися: залишалися в коридорі. От тільки за кілька днів почали бити вже саме по селу. Я тоді був з овечками, трохи далі від будинку, і якраз поруч із ним двічі прилетіло. 

У цей момент я вирішив, що час вивозити родину, адже залишати їх тут сенсу не було. Хоча дочка мені казала, що вона б лишилася, якби не діти. Тоді я пішов до російських блокпостів, бо їхати куди-небудь і не знати, яка там ситуація, було б дивно. 

Ми перевели подих і поїхали далі

Я поговорив з військовими і ті підказали, де я точно зможу проїхати і, ймовірніше за все, залишитися живим. Їхати нам довелося через окуповані села і 40 блокпостів. На кожному з них мені доводилося пояснювати, хто я і куди їду, вислуховувати десятки запитань і, звісно, відповідати на них, якими б дивними вони не були. 

Врешті-решт ми дісталися вільної України. Запоріжжя зустріло нас обіймами волонтерів і їхньою допомогою. Нам одразу дали дитяче харчування, бо наше закінчувалося, одяг, запропонували місце для перепочинку. Ми перевели подих і поїхали далі. 

До Дніпра. Тут я залишив свою родину. Доньку, онуків та дружину. Їхати далі вони не захотіли. Бо, як з’ясувалося, чоловік моєї доньки потрапив у полон. Про це ми дізналися згодом, коли почали доходити новини з Маріуполя. 

Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині

Вивозив людей із села, допоки ракета не вбила моїх тварин

Буквально наступного дня я повернувся додому - до окупованої Павлівки. Там залишилися люди й моя отара. Спершу я взявся допомагати виїжджати односельцям, бо вони побачили, що мені це вдалося, і приходили за порадами. Комусь розказав, з кимось навіть проїхався. Так поступово в селі залишилося буквально 17 людей. 

Одного дня, коли повертався з чергового «рейду з евакуації», я побачив, що прильот ракети вбив близько сотні моїх овечок. У цей момент, зізнаюся, я впав в депресію. Того, що побачив, нікому не побажаєш. 

Це стало останньою краплею. Я зібрався, зібрав своїх овечок, які залишилися живі, і рушив геть зі свого села. Пішки я пройшов 50 кілометрів. Ми йшли більше доби. І, напевно, я би йшов далі, але овечки просто не витримували такого навантаження. Ми зупинилися біля якоїсь ферми. Там було безпечно. І я домовився, щоб місцевий господар приглянув за овечками, поки я допоможу виїхати останнім 17 людям. Це була одна з найважчих евакуацій, адже таку кількість людей просто не хотіли пропускати. 

 

Друг із Волині врятував і мене, і мою отару

Та все сталося так, як і мало бути. Люди виїхали, а я подався шукати, де можна було залишитися разом із овечками. І це було складно, я об’їздив мало не всі господарства на Дніпропетровщині, був на Вінниччині, але все було не те. Або те, що підходило, коштувало надто дорого для мене. Ще й питання стояло: як вивезти овечок з того села, де я їх залишив, і довезти, куди мені потрібно. 

Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині

За цей час свою допомогу мені неодноразово пропонував мій добрий товарин Василь. Він також має господарство з овечками, але на Волині. Тоді мені здавалося, що це надто далеко відстань, аби їхати й починати все з нуля. Однак, коли усвідомив, що іншого й кращого варіанту в мене немає, погодився на пропозицію Василя.

Він врятував і мене, і мою отару. Саме Василь сказав мені: «Шукай, хто вивезе овечок, а з грошима розберемося». Адже на той час вивезти таку величезну отару коштувало дуже дорого. Ще й везти з Донецької області - це тисяча кілометрів. Тому я не очікував, що в такий скрутний для кожного час хтось може так рятувати людей. 

Моїм тваринам довелося пережити багато всього

Однак мені вдалося знайти людей, які перевезли овечок на Волинь. Це було дорого і важко, але я більше переймався за стан своєї отари. Цим тваринкам довелося пережити багато всього: війну, ходу пішки, переїзд. Тепер вони адаптуються на новій фермі. 

Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині

Одразу скажу, що більшість моїх овечок погано переносять нові умови й клімат. Тут все відрізняється від Донеччини, починаючи від повітря і закінчуючи травою. Моїй отарі геть не підійшла місцева травичка, тому я знову ходив пішки і вишукував відповідне для породи пасовище. 

Ганяти овечок доводиться далеченько, але воно точно того вартує. Адже трава пасує, а це означає, що вони гарно харчуються і будуть добре почуватися. Частина отари перехворіла після того, як опинилася в новому місці. Але зараз їм набагато краще. Все ж не дарма я опікуюся овечками значну частину свого життя. 

Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині

Тепер доглядаю одразу за двома отарами

Нині я вже і не знаю, хто кого більше підтримує: я Василя, чи Василь мене. Адже у мого товариша восьмеро дітей, а один із синів нещодавно травмував спину. Тож тепер Василю геть не до своїх овечок. 

На щастя, тут опинився я і, звісно, користі приношу господарству чимало. Бо багато коштів у Василя йде на лікування дитини, а не на підтримку овечок. Тож я став якраз у нагоді. Він мене врятував і прихистив, а я тепер піклуюся про його отару, як про свою.

До того ж, я пообіцяв Василю, що навіть тоді, коли в моєму селі все вщухне і Україна переможе, - я не втечу. Я допомагатиму йому стільки, скільки буде потрібно. І ще частину породілля своєї породистої отари я віддам йому. Це буде моя плата за його допомогу й мій порятунок. Адже просто залишатися і нічого не дати я не можу. 

Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині
 

Частина родини залишилася в Дніпрі, інша - за кордоном

На Волині мені подобається все, крім того, що клімат трохи не пасує для моїх тварин. Люди мене прийняли з позитивом, мені допомагають опанувати себе і прийти нарешті до тями. Адже тільки тут, у безпеці, я усвідомив, наскільки було небезпечно все те, що робив на Донеччині.

Зараз я себе заспокоюю тим, що це була якась нереальна доза адреналіну в моїй крові. Бо виїжджати і повертатися кілька разів до окупованого дому, а потім йти пішки з овечками - наважиться далеко не кожна людина. І я бачив, як сотні тварин залишилися самі, без нагляду, бо їх просто покинули. 

Я облаштувався й готуюся піклуватися про тварин настільки якісно, наскільки зможу. Бо поки що це єдина моя відрада. Частина родини залишилася в Дніпрі, а інша - за кордоном. Нас розкидало, і поки що не дуже зрозуміло, коли ми нарешті будемо всі разом.

Мені незручно говорити російською серед українськомовних

Цікаво, що тут я почав поступово говорити українською. Зізнаюся, усі свої 60 років я завжди спілкувався лише російською. Тому зараз мені дійсно складно. Але знаєте такий вираз: «Між вовками та й по-вовчому»? Мені незручно говорити російською серед українськомовних. 

Хоча я жодного разу не отримав зауваження щодо своєї російської. Я добре ставлюся до людей, які мене тут приймають, тому вирішив, що говорити українською буде ввічливо з мого боку. До того ж, звучить це інколи кумедно. Повільно, з помилками, але українською. Додам, що вдома моя дружина, діти та онуки говорили українською. І тільки я - російською. А звичку не так просто викорінити. 

Останньою краплею став «приліт» ракети в отару: як живеться вівчару-переселенцю на Волині
 

Нині думаю, що залишатимусь на Волині щонайменше рік. Далі буду дивитися. Якщо Донеччину повернуть Україні, то звісно, проїдуся додому і хоча б подивлюся, що стало з будинком. Але повертатися зовсім, допоки не виконаю обіцянку, не можу. 

Можливо зацікавить